Це я одразу і зробив. Не забарилась і Манина відповідь.

…Наступного дня — а була це неділя — дідо Соломон і наш вірний сусіда пан учитель Фийса сиділи на призьбі і, про щось мудруючи, очікувально-благальними поглядами позиркували на бабу Фіскарошку, чи не роздобриться вона хоча б на чвертку сливовиці. Я сидів під хлівом і примірював відремонтоване колесо до возика. Коли раптом глянув — із долини, тягнучи за собою отару кучерявої пилюки, мчала полуторка Маниного батька.

— Гебельс їде до нас! — вихопилось у мене зі страху.

На моїх це подіяло, наче засторога про татарську навалу. Пан Фийса притьмом зірвався з місця, як сполошений заєць з-під куща, метнув собою за хлів, а далі молодим лошаком полетів через сад і розчинився в гущавині під Ловачкою. Дід Соломон згадав, що йому над рано снилось щось вельми пророче, але хтось помішав, і тепер прудко побіг у хату додивлюватись біля рідної печі останню серію свого сну. Я закрутився, немов повітруля, на місці і, не придумавши нічого мудрішого, навіжено вилетів на хлів, з нього стрибнув на грушу, видряпався на сам вершок і принишк у густому межигіллі серед воронячих гнізд. Одна баба Фіскарошка не втратила бойового духу. Зустрічала ворожу навалу біля воріт, тримаючи під руками на всяк випадок вила. Першим із машини вилетів Гебельс, за ним директор школи на прізвисько Сусанін.

— Де сатана рогата? — запитав Гебельс.

— У пеклі, — спокійно відповіла баба. — Всяка нечисть ізиді в пекло.

— Товариш секретар питають про вашого онука Митра, — поправив директор.

— А, Митро? — розвела руками баба. — Та глядайте, неділя. Десь гуляє, а може, і до церкви пішов.

— О, Єзус, того ще лем у церкві не було, — аж простогнав директор.

— Ви не тягніть коноплі, а кажіть — што сталося? — твердо глянула на гостей Фіскарошка.

— Ваш збийвіч збиткувався над моєю дівкою! — аж підскочив Гебельс.

— Як збиткувався?

— Ви не знаєте як — штурхав, тягав за волосся, обзивався, — повідомив секретар.

— То вже витерпіти не можна, що той шкодливий гунцут чинить, — підтакнув директор.

— І сесе все? — запитала баба.

— А ще треба більше? — поцікавився Гебельс.

— Та ні, просто, як на нього, то я думала, що найменше когось зарізав, — полегшено зітхнула Фіскарошка.

— Я вас, Марьо, предупреждаю, якшто той збісняк попаде мені до рук — розірву ’го, як жабу! — пригрозив Гебельс.

— І передайте од мене, із нинішнього дня виключаємо його із школи! — різко додав директор.

— Ага… Сесе я вже десь чула, такоє колись було… — почухала потилицю Фіскарошка.

Вона, бідачка, вже й не могла пригадати, котрий раз мене з ганьбою виганяли зі школи.

Важко сказати, чим би закінчилась зустріч ворогуючих сторін, коли б не партєйна машина. Гальма, видно, ослабли, і вона сама тихенько рушила з місця. І коли Гебельс і Сусанін оглянулись, полуторка вже весело бігла з нашого присілка Небесі в долину. А за нею, йойкаючи і лаючись, помчали і непрохані гості.

У тім часі, коли Фіскарошка виясняла стосунки з потерпілим батьком і моїм шкільним начальником, я сидів на самвершку старезної груші. Мало сказати «сидів» — руками й ногами прикипів, ні — розчинився в дереві і не дихав. Я настільки замаскувався і став органічною частиною груші, що навіть надчутливі ворони не помічали мене: підлітаючи до гнізд, вони щедро кропили мою голову своїм послідом. І ось коли почув, що Маня не продала мене за істинне діяння, а просто пожалілася за дрібне збиткування, я почав потихеньку дихати, відходити і тепліти. Отже, я і не «вредитель женщин», і не «лапав за секретні женські місця», і навіть не «цюлювався». Ох і фрічка ж ота Маня. Нє, не така вже, виходить, вона і шкодлива, та Манька.

І тут зненацька мені у грудях щось усміхнулося до тої шаленої Мані, затепліло і стало невимовно хороше. Я раптом відчув у собі якесь дивне щастя. Ні, це було навіть не щастя, а відчуття, ніби у грудях, під самим серцем, негадано звило собі гніздечко маленьке пухнасте звірятко. І заворушилось оте дивовижне звірятко — все таке тепленьке, миле, світлооке, голубе-голубе і пухнасте звірятко.

«Ото правду дідо Соломон кажуть, найбільше, що може жінка зробити у цьому житті — розбудити в чоловікові звіра», — подумав і щиро усміхнувся я, злізаючи, весь обгаджений воронами, із груші на землю.

Мою чергову відставку з посади учня п’ятого класу сприйняли в родині, як і завше, спокійно й розсудливо: пана з нашого Митрика не буде, міністра — теж… А читати і писати вже навчився. І на сьому дякуємо! Хай ліпше по ґаздівству займається, а то зношує тільки в тій школі взуття й одежу — і все безоплатно.

І в ґаздівстві з мене мало толку вийшло. Ні, я не те що лінувався, навпаки — вельми у всьому старався. Але ж є люди з тяжкою планідою — якась нечиста сила все плутається в них під ногами. От гнав на пасло козу Танкістку. Щоб підрізати шлях, вирішив перейти через потік, а щоб взуття не намочилось, сів верхом на козу. Дурна скотина не дивилась собі під ноги, послизнулась на камені і поламала передню ногу. Баба Фіскарошка через ту дурницю так голосила, що, певен, коли б мене ховали — не було б таких сліз.

Далі, щоб доказати свою майстерність, взявся підремонтувати хлів. Дещо ліньки було підкріпити, дещо призабув — і дах на хліву повністю завалився. Щастя, що це весною сталося, а то взимку вся худоба би задубіла. І посипалось, одне невезіння лізло на друге, менша біда тягла більшу. А край усьому поклав мій невинний, дитячий, сказати б — «глибоко люблячий» синівський жарт.

Я завжди обожнював свого батька, мав до нього стільки ніжності і не знав, як це висловити. І тоді вдавався до милих, як на мою думку, жартів. Одного ранку, коли мої нянько ще нестерпно хропіли, прив’язав їх ногу за бильце ліжка, а в привідкритий рот сипонув трішки тютюну із сіллю. Повторюю, діялось це не підло, а з любові, яка вщерть наповнювала мене і аж хлюпала через вуха.

Мої нянько, як втягнули у себе із хропом сатанинської суміші, ледь груди не розірвали. Зайшлися таким диким кашлем, що, бачилось, шибки повилітають. Далі як підкинулись, схопились, мов ошпарений, з ліжка. Але ж нога прив’язана. І кляте ліжко перекинулось, поховавши під собою божевільного від жаху і кашлю нянька.

Що діялось далі — не розповідатиму. Такі методи виховання, що вчинені були зі мною відтак, категорично не сприймаю. Але того ж таки дня мої нянько, як би тепер написали, зібрали родинну прес-конференцію і зробили дідові Соломонові і бабі Фіскарошці протестну заяву:

— Якшто ви, мамо і няню, рахуєте, що цей збийвіч… — нянько з, м’яко кажучи, великою нелюбов’ю глянули на мене. — Якшто ви рахуєте, що цей рогатий осел — великий подарок небес, то ним треба ділитись чесно з ближніми. А по сьому робіть, што хочете, але женіть його до школи!

Мої нянько так і сказали — женіть! Не повести за ручку, не умовити піти, а — нагнати. Ніби я — скотина якась немита, і мене, як худобу, у хлів треба наганяти.

Наступного ранку мене мили, драїли, принаряджали, вилизували, немов колгозну контору перед приїздом начальства. Наостанок баба дістала жовтенятську зірку із безсмертним ликом юного Леніна і почепила на сорочку. Коли їй нагадав, що нас уже, здається, перевели в піонери, миттю знайшла шмат червоної матерії і пов’язала на шиї галстук.

— На якого фраса мені і ленінську звізду, і піонерський галстук? — запротестував я.

— Нич, нич, Митрику, так ти випозіруєш політичеськи грамотним, — заспокоїла Фіскарошка. — Я думаю, сесе директор школи оцінить.

Почувши бабині роздуми про мій «політичеський імідж», миттю схопився дід Соломон, дістав з-під печі шкатулку і вийняв свій солдатський хрест.

— Почепи лем його, Марько, під Леніном, — простягнув бойову нагороду.

Фіскарошка висловила деякі сумніви щодо дідової пропозиції, мовляв, ленінська звізда і хрест цісаря Франца Йовжки не дуже файно паруються.

— Може, червена звізда й імператорський хрест не любляться межи собою, зато випозірують єден коло другого дуже впечатляюще, — прорік мудро дід Соломон. — Най директор не думає, што ми є якась пуста файта. Про нас знав і пам’ятав даже сам цісар Ференц Йовжка, царствічко йому небесноє! — дід перехрестився.