Дід Соломон запротестував, мовляв, він уже давно по гулящих дівках не шльондрається, то чому йому ображати те, що вже давно чесно і мирно дрімає в ногавицях. Баба у відповідь товкла Соломонові, що не його мала на увазі, а діда політичного.
— Так ти, Марько цукрова, любиш лем гуляющих із партєйними білетами, — образився дід. — Думаш, як залізний комунішта, то і в ногавицях в нього залізно?
— О, мамко мармаладові, остолопе повчанський, так ненавиджу тебе, як свої гріхи, — скреготнула баба зубами.
Після довгої дискусії дійшли обопільної згоди, що вислів «за курвами» баба викреслить і залишить тільки «корчму». І буде так: осяяний ідеями Леніна, дідо, вмісто корчми, біжить скажено на політінформацію.
— Свят, свят… прости, Йсусику, а який осел в сесе повірить, авби я та й вмісто корчми на політінформацію, — перехрестився дід.
— Слухай, борсуку килавий, тобі не один мінден, куди тебе нечистий носить — по курвах чи по корчмах. Главноє, штоби гроші за стихотвореніє заплатили, — постукала баба Соломона по чолу.
— Та не дуже і єдно, — опирався дід. — Якщо по курвах, то мені належить більша частина грошей із твоєї премії. Мені од женщин тепер ніякого удовольствія, а наоратися на них треба ого-го-го! А в корчмі — ніякого труда, а удовольствія — море!
Баба на цей раз не втерпіла і щосили влупила рецензента-опонента дерев’яною ложкою по потилиці. І дід припинив поетичні дебати.
Лист із творінням Фіскарошки, певне, ще й не встиг добігти до редакції, як на фамільному Олімпі розпалилась пекельна дискусія, як, кому і скільки перепаде із бабиної премії. А про те, що Фіскарошка обов’язково переможе, жодна із фамільних кебет навіть не сумнівалась.
— Думаю, мамо, добре розумієте, што всьо життя я не буду на яйцях сидіти — пора би і женитися, — рішуче заявив молодший брат нянька Петро.
— Онучі в зуби і вперьод! — рявкнула тітка Моргіта.
— Та я ж ногавиць порядних не маю, — на диво спокійно відповів вуйко Петро. — А чоботи ще ті доношую, що мамка під кінець войни у німецького офіціря вкрали.
— Будуть, будуть тобі, Петрику, ногавиці. Лем до того, як женитися, дивись, авби яйця не загубив, — великодушно мовила баба. — Якихось двайціть рублів виділю.
— Ага, ага, я так і знала! — заверещала тітка Моргіта. — Килошові на ногавиці грошики є, а я із дітства ще не мала спідньої білизни. Коли роздіваюся, то ладна голову межи ноги од ганьби спрятати.
— А ти роздівайся в темноті, то ніхто й не увидить, што ти гола, — порадив щиро нянько.
— Я маву на увазі, коли в дохтора роздіваюся, — ображено закотила губу тітка.
— А ти найди собі м’ясника — він не на спідньоє більо зариться, а на тілеса.
— Закрийте писки! — дала команду баба і, співчутливо глянувши на Маргариту, запитала: — І кілько то коштує?
— Ви мені дайте із тої премії хоть п’ятдесят рублів, то я пак уже сама собі виберу.
— Так, Петрові на ногавиці — двайціть рублів, Моргі-ті — п’ятдесят, — почала лічити баба.
— Мамо, вам што — у голові печені кури квочать, — раптом зойкнули мої нянько. — Я з сиротами сам, як вівця серед вовків. Куди не вернуся, усюди біднота зуби сушить.
— Кілько тобі, Мішку? — перебила баба.
— Та хотя би п’ятдесять — на чоботи, сорочки.
— Да-а-а, — простогнала баба. — Премія сто рублів, а туйки уже набігло сто двайцять. Якось тото плюси з мінусами розбігаються.
— Мамо, ви менше слухайте, лепавого ковдуша[87], — грізно глянула тітка на мого нянька. — Він, якщо треба, украде собі. А нам Богонько того таланту не дав.
— А што, злодійство — то не є робота? — витягнувся, як пітон, батько. — Злодієві сороки в шапку несуть!
І тут батько запустив мискою в дорогу сестричку. Маргарита віртуозно відхилилась, і по голові дістав дід Соломон.
— Но та тут, як усе — діти б’ються, а вітцю на голові когути несуться, — незлобливо зреагував Соломон.
Інцидент із дідовою головою остудив інші голови, і приступили до останнього ребусу — як бути з путівкою у піонерський табір.
— Як бути, — стенув плечима батько. — Дамо її Митькові, дітвак заслужив, — нянько з ніжністю погладив мене по мудрій голівці.
— Мамо, майте ще хоть жменю пасулі в голові! — аж підскочила Моргіта. — Та сей збийвіч не лиш табір спалить, а й усіх піонерів потопить. Отоді, дорога мамко, ви воістину дістанете премію. Сталінську — двадцять п’ять годів сибірського лагеру. Сесе на ліпший случай. А так, може, — капут, аншлюс і мотузку на шию.
При цьому дорога тітка Маргарита дивилась на мене такими очима, як римляни на Нерона, коли той спалив торговий центр міста.
Засторога тітки згамувала бажання нянька і Фіскарошки відправити мене на відпочинок у колі совєтських піонерів. Тітка, може, хоч трохи й пересолила страху, але і я — що правда, то правда — не яблучко із райського саду, а скоріше — замаскований змій-спокусник. Тим більше фамільний досвід показував: відправ мене бодай на короткий час у пансіонат із ангелятами, у благородних створінь за айн момент почнуть замість крильцят хвостики рости.
— Но, а што — тогди відкажемося од путівки? — запитала розгублено баба.
— Ні, ми нашого діда Соломона туди відправимо, — порадив щиро я. — Підріжеме йому труси, на шию пов’яжемо тітчину червену хустку, сунемо в руки трубу і — маршірен, діду, за совєтську власть!
— А чого? — просвітлено сказала Фіскарошка. — Діда можна би і в піонерлагірь. Він і так всю жизнь не виходив із дітського возраста.
— Ви, мамко, не дуже смійтеся, — попередила тітка. — Якщо хто і заслужив путівку на отдих, то мій Володько. І так сиротою росте, без вітцівської любові. Усі ви проти нього!
Володько — мій двоюрідний брат, мешкає з тіткою у Мукачеві. Маргарита постійно кпинить бабу, бо, мовляв, та не дала їй вийти заміж за руського офіціря. Від нещасливої любові до нього нібито і пішов Володька. А в родині кажуть, що бреше тітка, нагуляла синка — й сама не зна від кого. Коротше, Володька ніякий там не сердешний сиротина, а звичайний байстрюк, а по-нашому — смолавий копилець.
Після довгих дебатів фамільна рада винесла остаточне: з майбутньої літературної премії Фіскарошки двадцять рублів піде вуйкові Петрові на штани, п’ятдесят рублів тітці Моргіті на спідню білизну, авби голову не губила перед дохторами. Ну і тридцять рублів розділять баба із дідом: Фіскарошці на будюгови, тобто труси, а дідові на багов, тобто махорку. Нам же із няньком дісталась велика фіґа з маком — якщо нам дуже пече, най собі вкрадемо. Колгоз великий, а ночі довгі і темні. Отож, Богонько вам у поміч, дорогі родаки!
У якому лахмітті б не ходила, яких би збитків і принижень не терпіла, але рано чи пізно Справедливість торжествує й отримує жезл переможця. Так сталося в нас із няньком. У той час, коли безбожна рідня тішилась новенькими ногавицями, будюговами, спідньою білизною, а тітчин копилець розучував піонерський марш, я з няньком, аби доказати сімейці, що ми теж не безталанні, ночами носили міхами із колгозного поля все, що трапилося під руку — овочі, фрукти, зерно, а одного разу навіть свинча пригнявили.
За кілька ночей ми стали вдесятеро багатші від бабиної премії, проте жаль і образа давили нас нестерпно. Яка несправедливість! І тут явилася Справедливість! Вона приїхала на військовій полуторці з Мукачева. Машина долізла до середини Небесі і розсердилась: кілька разів невдоволено фуркнула, потім голосно вилаялась і вмовкла. І Справедливість, пожурившись, затягнулась махоркою, смачно виматюкалась і рушила у бік нашої хати пішки.
вернуться87
Недоладна людина.