Тут баба глянула вгору такими очима, наче просила від небес підтвердження, що вони з дідом не мають перед Всевишнім гріха, і тому нічого їх, двох голуб’ят, заставляти робити.

— Но, а ким ви себе хотіли би видіти у колгозі? — не витерпів Гебельс.

— Ми би могли бути в колгозі, на крайній случай, як тепер кажуть, агітаторами, — заявила Фіскарошка. — Правда, най би Мішко був і далі головою, айбо ми би не робили мотиками чи косами, а лем співали і танцювали. Мішко би на бубні грав, а я дуже файно знаю чардаш виціфровувати.

Уповноважений напівбожевільно дивився то на Фіскарошку, то на Гебельса, а потім бехнув собою на ковбицю біля самогонного апарата, зняв кашкета, обхопив голову руками й у глибокім відчаї заревів, як медвідь у хащі.

П’яний гусак, що перед цим спав на бабиному череві, заточуючись, причалапав до бідного уповноваженого і співчутливо поклав свою голову тому на коліна.

На цьому усуспільнення Соломона і Фіскарошки не закінчилося. Гебельс переконав уповноваженого, що Соломон і Фіскарошка — люди дуже активні, надійні, але стати ідейно свідомими їм заважають пережитки тяжкого минулого фрасового капіталізму. А тому обох треба прийняти в партію й ідеологічно підкувати.

По недовгім часі моїх дорогих дідика і бабку запросили в Палестину, де знаходилася центральна садиба колгозу. Тут, у кабінеті партсека Гебельса, того дня приймали в партію велику групу передових колгозників. Серед них таке щастя випало Соломонові і Фіскарошці. Як і годиться, першою у партійний кабінет дали дорогу дамі, тобто Фіскарошці.

— Скажіть, будьте добрі, Маріє Штефанівно, чи знаєте ви, хто такий Карл Маркс? — запитав, поблажливо посміхаючись, партсек Гебельс.

Фіскарошка вмить розцвіла, як пасуля-бумбачка, і з радісним здивуванням вигукнула:

— Тать де би’м не знала. Як недобрі гроші знаю його. Але так само, як вас! — тикнула пальцем у бік президії.

— Но, а што ви такого інтересного знаєте про Карла Маркса, што можете нам сказати? — вже обережніше знов запитав Крумпляник.

Фіскарошка випрямилась й, осяяна ідейним натхненням, гордо підняла голову.

— Раз ви, чесні люди, маєте до мене велику довіру, то буду перед вами чиста, як росиця, — заявила твердо. — Хоть Карл Маркс і мій двоюрідний брат, айбо як будуща комуніштка, мушу розказати про нього вшитку правду.

За столом прошелестів здивовано-напружений шепіт. Але Фіскарошці то вже було до мачки, її прорвало і понесло:

— Усі в Палестині думають, што Карл Маркс — то порядний чоловік. На мою веру, то він так лем чиниться. Ану ж най вам розкаже кума Гітлєрка, як в позапрошлім годі Карл Маркс украв од неї цапа, а від мого Мішка видурив за півлітру якоїсь вонячки таку косу, што не косила, а співала, як дівка. А скільки раз підбивав мого сина Черчіля іти в аргентинський колгоз красти сіно, бо сам не міг вшитко нараз прицубрити[63]. Я вам кажу, люди добрі, што мій сватик Наполійон, што Карл Маркс — то єдна злодійська банда.

Тут баба Фіскарошка у пориві праведного гніву аж луснула себе у груди. Президія, що спершу пробувала щось коментувати межи собою, якось аж закам’яніла. Особливо дивне враження справляли мукачівські партєйці. Вони пороззявляли роти, повирячували очі і з відвислими щелепами застигли, як єгипетські мумії. Гебельс, як вжалений у сідницю, завертівся на стільці і напівшепотом почав гаряче доводити мукачівським партєйцям, мовляв, перебачте на слові, але нашоє село трохи збігле, ненормальне. Тут живуть люди з мухою в носі, вони вже давно частини села, околиці і присілки нарекли Палестиною, Бразилією, Ватиканом, Балканами, Аргентиною. А між собою наліпили один одному прізвиська знаменитостей. От і Семен Лилик, двоюрідний брат товаришки Марії, має кличку Карл Маркс.

— Можете бить свободной, — сказав нарешті Фіскарошці суворий чоловік у гімнастерці.

— Йой, панику начальнику, я би вам ще розказала, як замолоду той бик Карл Маркс устругав дітвака свасі Кларі Цеткіній. І та наохтема лишилася дівкою з малим копильцьом[64].

— Доста, доста Марько. Ідіть лем ви, до мари, звідси, — підштовхуючи у плечі, хутко спровадив Гебельс Фіскарошку за двері.

— Но што, Марько солодка? — підскочив, як гумовий їжак, Соломон. — Не мучили?

— Кого, мене? — показала погрозливо на себе Фіскарошка. — Лем би попробували — у мене язик не в гузиці спрятаний.

— А што тебе звідали?

— Та про мого братця, про Карла Маркса…

— І што?

— Та я їм, як чесна комуніштка, вшитко по честі розказала про того жівана й курваша. Ой, я єдна, Мішку золотий, перед совєтською властю не буду брехати, — чинно обтерла губи краєчком хустини Фіскарошка.

За дверима начальники довго щось сперечалися і нарешті запросили Соломона. Видно, обпікшись на Фіскарошці, вони вже не хотіли перевертати в гробу своїх вождів, тому Соломонові задали питання, так би мовити, регіонального характеру:

— Скажіть, будь ласка, товаришу Михайле, де знаходилась комуністична партія Закарпаття під час війни? — спитала люб’язно Соломона дуже інтелігентного вигляду жінка.

Дід швидко-швидко закліпав і подивився на пані такими очима, ніби йому показали рогатого мацура. Побачивши розгубленість Соломона, Гебельс нервово засмикався і почав дідові потайки показувати похапливо пальцем на підлогу — мовляв, комуністична партія Закарпаття під час війни була у підпіллі. Дід зрозумів підказку по-своєму і радісно вигукнув:

— Під час війни закарпатська комуніштична партія була у підвалі.

Хтось пирснув, дехто нервово кашлянув. Соломон збагнув, що ляпнув, можливо, не те, і знічено додав:

— Но та тогди могла бути й у пивниці. А што, хіба погано? — запитав сам у себе. — У пивниці тоже мож вижити — вино, крумплі, а десь і шовдарь[65] заваляється. Бо ачей би не дурні наші люди висувати голови, коли йде война. Іщи чоловікові і вухо можуть відстрілити, авать і в перебачницю[66] попасти…

Смішно говорити, але після не вельми вдалих експериментів посадити в керівні крісла Соломона і Фіскарошку начальство забракувало ідею створення колгозу на Небесі. Пішли іншим шляхом — із нашого присілка створили садо-виноградний відділок і приєднали його до бразильського колгозу «Шлях вперед», або ж, як його ще називала Фіскарошка, «Путь в гузицю». А призначили керівником нового колгозного підрозділу молоденьку агрономку, дівчину-прийшлячку. Звали її Катериною. Тому отримала сільське прізвисько — імператриця Катерина II. Наша агрономша була воістину царицею — царицею краси. Середнього зросту, з довгою, аж до симпатично-смачненьких сідниць, тугою косою, пишними персами, неймовірної голубизни очима і якимось янгольсько-невинним обличчям — вона не просто зводила з розуму молодих легенів і чарувала старших, а й навіювала якусь невимовну тугу, світлу печаль за неземною вродою. Сільські дівчата із заздрістю називали Катерину «руська княгиня». Хоча говорила агрономша по-українськи.

Красуня-княгиня була вельми принциповою, суворою, але і справедливою, дуже доброю і співчутливою. Знайомство і зближення нашої родини з нею відбувалося за дещо незвичних обставин.

Погожого літнього дня наша мила Катерина, оглянувши на Ловачці виноградники, спускалася донизу. А тут поблизу, в долині святого Івана — так називали в народі широку улоговину між виноградними схилами, — росла дуже парадна черешня. Може, тому що росла вона єдиним деревом на весь довжелезний схил, черешня виглядала розкішною, пишною і гоноровою. Вона здавалася райським птахом-павичем, який присів на хвильку перепочити по дорозі між грішною землею і садами Едему. А ще славилася черешня плодами неймовірної величини — майже як сливи-ренклоти, із запахом ванілі і смаком перезрілого абрикоса.

Ось до цієї черешні і взяла курс наша княгиня — поласувати плодами. Проте не знала, що перед цим до дерева вже навідалася і баба Фіскарошка. Теж, ясна річ, не воздати хвалу дереву за його красу. Йшла собі навпрошки через Ловачку до Мукачева дещо набазарувати. А хто чув, аби сільська жона йшла до вароша на базар із пустими руками. Баба враз закасала фартух і взялася хутко рвати з нижніх гілок черешні. А вони, нівроку, вродили рясно, якби дерево цілий рік медом кормили. За якісь півгодинки баба, як саранча, обчистила всі нижні гілки. Зав’язуючи акуратно величезний фартух черешень, вже взялася було рахувати гроші, що виторгує за плоди… Коли побачила, як із Ловачки, наче закохана лебедиця, пливе собі, гойдаючи поставою, Катерина-княгиня. Серце Фіскарошки зі страху враз задудуніло кулеметом. Притьмом схопила клунок із черешнями і заховала його під ліщиновий кущ. А сама прудкіше білки, миттю вискочила на черешню, швидко-швидко полізла на самий вершок і причаїлася, як фазаниха, в густому межигіллі.

63

Приволокти.

64

Байстрюк.

65

Окорок.

66

Сідниця.