— Ні, то все правда, — сказав карлик. — Істинна правда, не сумнівайтесь. Вони прожили з братом тяжке, велике і славне життя. Вигадка тільки про квартиру, про мене і брата — кімната не здається, я не домовий, і брат мій уже ніколи не повернеться із свого вічного польоту.

Глибоко вражений, Голуб вийшов на вулицю. Хмари, що досі нерухомо й тяжко стигли над містом, раптом, прорвавши невидиму небесну греблю, завертілись шаленими колесами й ринулись вперед. З кожною хвилиною ставало паркіше, повітря стискувалося, в’язло, наче зверху давило гігантським пресом. Та враз попереду сплеснула блискавка, відтак сухо гуркотнуло, і Михайло побачив, як з тамтого кінця вулиці йому назустріч біжить дощ. Він був веселим і рясним, цей травневий дощ. Голуб не з вельми великою радістю чекав на нього, адже він був всього в одній сорочці, легких вельветових туфлях, без зонтика. Але раптом він згадав слова жінки: «Ми обоє з чоловіком були такими молодими і красивими, що тяжко повірити, а попереду нас чекало велике життя». І тоді подумалось: «Ясним вогнем хай горять ці житейські неув’язки. Все минеться, все пройде… І, може, через багато-багато років я згадаю сьогоднішній ранок, і хто зна, чи не збагну: цей дощ був найлюдянішим, найсвітлішим у моєму житті».

І Михайло, підхопивши валізу, легкою ходою рушив вперед назустріч благодатному травневому дощу.