— Ви знаєте, це як у казці із щасливим кінцем. Гарно тут у вас. Це, напевне, куток для дуже дорогих гостей.

Відповідь, видно, приємно вразила жінку. На її блідому, виснаженому безсонням чи хворобою обличчі спалахнув рум’янець, в очах засвітились іскорки, й господиня заспокійливо торкнулася Михайлової руки.

— Ах, любий ви мій, — мовила лагідно. — Всі мої дорогі давно уже на вічній гостині. Ось тільки їх відлуння залишилось зі мною, — обвела співчуваючим поглядом портрети молодих красунь — жінок, веселунів — кавалерів, задумані обличчя літніх чоловіків і дам.

Всі вони у цю мить, здавалося, насторожились на полотнах і чекали уважно, що повідає далі про кожного з них господиня. Навіть кольори на картинах — певне, від сонця, що пробившись крізь густі крони дерев, раптом сліпуче сяйнуло у кімнаті, — несподівано спалахнули якимось радісним блиском, свіжістю, і лиця дорогих жінці людей оживились бадьорістю.

— Це кімната мого чоловіка, — сказала господиня. — Він надзвичайно шанує чистоту і затишок. Йому їсти не подай, тільки аби вернувся з роботи в ідеально прибрану кімнату.

— А де ваш чоловік працює, коли не таємниця? — поцікавився Голуб.

Жінка сумовито усміхнулася, зітхнула втомлено, наче робота чоловіка була для неї непомірним тягарем, й мовила скоріше сама до себе:

— Він у мене льотчик. Довгий час пробув на пенсії. А потім раптом — й досі не прийду до тямки, що йому спало на гадку, — покинув мене й полетів… Вже пройшло чимало часу, а він і досі ще не повернувся з польоту. Напевне, в усьому моя вина. Я страшезно не люблю прибирати, а він дуже шанує чистоту і затишок… Все життя погрожував, що покине мене через безгосподарність. А я сміялась, бо знала, що чоловік мене до безтямки кохає і цього ніколи не вчинить. І, бачте, сталося. Але хіба моя вина у тому, що із дитинства мене ніхто не привчав до хатнього порядку? — спитала безпорадно жінка, шукаючи у співбесідника розради.

Потім встала, поправила на ліжку подушку, витерла рушником із підвіконня невидимий пил і, обернувшись до Михайла, весело сказала:

— Хочете, я вам розповім історію, в яку мало хто вірить? Але про те, що це було насправді, можу посвідчити якими завгодно документами і фотографіями.

При цих словах підійшла до шафи, відчинила нижню шухляду, витягла інкрустовану срібну шкатулку й поставила перед Голубом.

— Я народилась в одній із найбагатших родин Будапешта, — мовила притишено, чинно вмощуючись за столом. — Вся сім’я наша із древнього графського роду, а я вирішила стати актрисою. Ви не можете уявити, який переполох викликала моя неймовірна забаганка у титулованій родині. На той час, початок двадцятих років, актор вважався всього-на-всього клоуном, блазнем. Але я, наперекір усім забобонам, моралі, свому суспільному становищу, перемогла і стала-таки актрисою.

Останнє речення жінка вимовила рішуче, з неприхованою погордою, що вона таки принесла себе в жертву мистецтву, зуміла порвати з правічними законами роду, піднятися над ним духовно.

— Я грала у п’єсах Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Чехова… Я кожного дня народжувалась, любила, страждала, вмирала, аби назавтра воскреснути знову. Я пережила сотні людських життів і доль. Ви уявити не можете, яке це велике таїнство — втілитися у чужу плоть і стати нею. І якщо я плакала, то справдішніми і чистими сльозами, і якщо любила… — тільки єдиний раз в житті так можуть кохати, коли страждала — такий біль зазнає лиш людина згорьована. Коли приходила вкрай знеможена зі сцени у свою акторську кімнатку, не могла туди увійти — від порога і аж до стелі все-все було викладено квітами. О боже! Мені здається, після того на землі не росло більше таких красивих і пахучих квітів.

Тут жінка на мить заплющила повіки, глибоко вдихнула повітря і вся просвітліла якимось бентежним щастям і натхненням. У цю хвилину, здавалося, вона знову, через пил давно зітлілих років, відчуває невмирущий запах букетів, дарованих шанувальниками її таланту. І цей запах був для неї не ефемерним, ілюзорним, а цілком реальним: він мав колір, своє обличчя, був відчутним навіть на дотик. Бачилося, кожна квітка знову розквітала в пам’яті жінки, розкривалася їй до останньої пелюстини, будячи такі прекрасні і водночас до сліз болючі і неповторні спомини.

Господиня неквапно провела долонею по очах, наче витираючи з них рештки тих спогадів, струснула головою і продовжила:

— І ось одного разу, увійшовши у свою кімнатку, я застала зовсім юного чоловіка із букетом польових ромашок. Пригадую, не так вразила поява незнайомця, як його букет. Мені дарували найвродливіші троянди, гвоздики, голландські гладіолуси… А тут — бідняцькі ромашки. Молодий чоловік назвав себе Імре… Добош Імре… Був одягнутий дуже скромно, але охайно, зі смаком. Про себе повідав, що він із сім’ї бідного ремісника, вчиться на льотчика і, в надії заробити якісь гроші, пише п’єси. Одну з них і приніс мені. П’єса називалась «За вікнами вічного смутку». Назва мене заінтригувала, і я того ж вечора прочитала, але твір був слабенький, ролі невиразні, сірі… Дуже вибачаючись, відмовила автору зіграти роль головної героїні — сентиментальної сільської дівчини, ошуканої підступним коханцем-городянином. До речі, подібних п’єс тоді ставилося у балаганчиках дуже багато, і вони мали успіх серед простих людей, а я грала на сцені одного із найзнаменитіших театрів Будапешта. На мій подив, автор зовсім не образився, а якось навіть зрадів. Зовсім безцеремонно освідчився мені в коханні і сказав, що це була єдина можливість зі мною познайомитися. Досі переді мною ставали на коліна графи, барони, високі військові чини, благали моєї руки і я це сприймала за належне, зовсім не дивуючись. А тут убогий юнак, значно молодший за мене, пропонує свою любов. Повірте, я вперше у житті розгубилась і не знала, як себе повести. Мені і в думку не могло прийти, що бідний хлопчина наважиться на такий рішучий, сказала б, самовпевнений, навіть нахабний крок.

Згадуючи той випадок, господиня розводила руками, артистично жестикулювала, по-новому переживаючи свою давню розгубленість. Вона так щиросердно обурювалась, наче це відбувалось не півстоліття тому, а всього-на-всього півгодини назад.

— І що ви думаєте, молодий чоловіче? — сказала раптом з невимовною радістю. — Через рік ми побралися… Ви чуєте, ми побралися!

На останньому слові вона ніби видихнула із себе весь торжествуючий запал і враз умовкла. Підсунула до себе склянку із піском, зачерпнула його пучками пальців і довго дивилася, як дрібненькі піщинки, мерехтячи якимись зміїними жовто-голубими кольорами поволі осипаються в посудину.

— Я ні за чим не жалію, — сказала зі смутком, і дзвінкі переливи в її голосі одразу згасли. — Я не жалію, хоча нам неймовірно тяжко велося. Чоловік був комуністом, і можете здогадатися, що моя театральна кар’єра незабаром закінчилася. Я втратила велику сцену. Це треба тільки збагнути, що довелось мені пережити, якщо в театрі був весь смисл мого буття. Мені кожної ночі снилось, що я граю на сцені, а коли прокидалась, не могла заспокоїтись від плачу. А потім, у тридцять сьомому, ми таємно подались в Іспанію захищати республіку. Чоловік у небі, а я медсестрою. Ви чули про Гвадалахару? Це добре, що знаєте… Мій чоловік за два дні там збив трьох німецьких асів. Він був справжнім небесним майстром. Коли республіка впала, ми опинились в Тунісі, на самому його краєчку — у Форт-Сені. На превелике щастя, тут, у бога на задвірках, французька поштова авіакомпанія тримала своє відділення, і чоловікові вдалося під чужим паспортом влаштуватись льотчиком. Відірвані від своєї землі, закинуті на край світу у німі піски пустелі, перебиваючись із хліба на воду, ми жили, як тоді розуміли, вкрай гірко. Чоловік інколи тижнями не повертався із польоту і я кожного ранку, як божевільна, бігла на метеостанцію і сумлінно переписувала прогноз погоди. Ця звичка залишилась в мене на все життя.