Одна тільки хата Петрулячки з півстоліття тому якось непомітно відірвалася від гурту, вибігла за село і зупинилась між горами і долиною, мовляв: я собі скраю — нічого не знаю. Залишившись по війні без годувальника, Гафія Петрулячка жила тут тихо, мирно з дочкою і сином. Наколи старший Петро зіп’явся твердо на ноги — знайшов собі пару і, наперекір своїй родині, звів таку світлицю у центрі села, біля підніжжя найвищої вершини, що всі інші оселі підіпригорянців виділися поруч неї бідними родичами. Хата Петра, здавалося, тримала на своїх ременах тягар гір і за батьківську хату, яка зрадила селу… Хоча Петро і кликав матір до себе, вона і надалі зоставалась із дочкою на своєму обійсті. Була Петрулячка невисока, спокійна, добра серцем, ні з ким не водила сварки… Жила собі на краю села, ніби скраєчку життя… Так же непомітно і відійшла, не полишивши у серцях сельчан ні злих, ні вельми печальних згадок. Для дочки Олени втрата була найтяжчою. Хоча останніми роками мати хворіла і додавала їй чимало клопотів, все ж у хаті була жива душа, яка терпеливо чекала з роботи, леліяла сподівання про себе, ждала помочі, і в цьому був сенс Олениного життя. А коли поховали матір, над дівчиною зімкнулась хвиля такої самотності і байдужості, що здавалося, її ніколи не освітить жоден живий голос, не сколихне найтепліший погляд на землі. Тричі у день вела дівчину дорога на ферму, так само без усяких думок і сподівань на краще приводила додому.

Єдине, що ночами скрашувало, печальним світлом осявало її самотність, була зоря. Як тільки достигала ніч, вона повільно розцвітала у кроні висохлої черешні, котру б давно годилося зрубати, і незмигно, співчуваюче, наче доля, дивилась крізь вікно на дівчину. Олена і зоря могли годинами стежити одна за одною і від того дівчині здавалося, що хтось живий, добрий, ласкавий все-таки стоїть близько неї. Варто лише простягнути руку — і відчуєш тепло іншої… І від того висохле дерево на дворі, у якому кожної ночі гніздилась зоря, здавалося живішим від усіх.

Петро вже двічі приходив із сокирою по черешню, аби під корінь зрубати сором на все село, але Олена затулила собою дерево і, блискаючи гнівними очима, сердито мовила брату:

— Не смій рубати. Не у твоєму обійсті ганьба людям очі їсть.

А перегодя, опустивши голову, чи то брата, чи саму себе запитувала тихо:

— А може, вона ще й зацвіте?

…Розповідь голови перервав глухий гуркіт за вікном — будівля вся здригнулася.

— Це сніг з даху, — мовив заспокійливо, — чомусь недолюблюю перші сніги — скороспілі вони. Навалять-навалять, а за день-другий і достигли — вже топляться, болота плодять. Не те що сніги новорічні — як вистеляться глибокі, парадні, диви, аби в березні дозріли… — І спохватившись, продовжив: — Отак. Жила ж собі дівчина, знайшла б якусь порядну людину до пари… І треба було статися…

…Надвечір’я неквапливо переносило за гори пишне травневе сонце. З вершин на село, а далі в долину, так само, не поспішаючи, наче втома дня, лягала величезна тінь. Олена перекопувала виноградник — кілька соток його посадив ще батько на кам’янистому узгірку одразу за хлівом — і дуже поспішала. Мала вихідний і думала впорати плантацію, бо через кілька днів маленькі, ніжні кетяги зацвітуть, і тоді чекай ще тиждень, аби квіту не збити. А за той час земля від спеки так задубіє, що й вовк не вгризе. Отож, всю надію і покладала на сьогодні. За тиждень в обійсті стільки роботи наросло, що ледве пообід відірвалась від неї. І як не спіхувала тепер, видно, половина виноградинка так і залишиться необробленою.

Сонце, востаннє зблиснувши краєчком чола, покірно опустилось між скам’янілі хвилі гір, і запахло терпкою вільгістю близької ночі. З далеких полів, із зеленого царства молодих весняних трав і квітів поверталися навантажені трудяги-бджоли і, перш аніж сховатись у вулик, так набридливо дзижчали над головою Олени про свої митарства по білому світу, що дівчину неабияк злило. Одна необачна комаха заплуталась у волоссі, затріпотіла над вухом, і Олену пройняла така лють, що разом із бджолою ледь пасмо волосся не вирвала з голови. Потім безсило зіперлась на мотику і втупила незмигний погляд у долину, яку ніжно огортали на ніч легенькі хвилі сизого туману.

— Кого виглядаєш, Олено?

Оглянулася. На пішнику, що попри виноградник вів із лісу, з кошаркою грибів стояв Командировочний. Таке прізвисько Микола Сірко, колгоспний шофер, нажив собі через те, що його, затяжного холостяка, весь час при потребі відряджували в далекі рейси. За цієї обставини слово «командировка» посіло панівне місце у Сірковому лексиконі. Приміром: «Коли я був в командировці в Прибалтиці, чую, прийшов капець Сомосі…», «Приїжджаю у командировку в Херсон, читаю у газеті: у Московській області — засуха…», «Сестра Ганна народила двійню, коли я був у командировці в Молдавії». Коротше, новини у світі, країні, рідному селі систематизувались у Сірковій пам’яті, як авансові звіти про відрядження у сейфі прискіпливого колгоспного бухгалтера Попадинця. І коли співбесідник заводив з Миколою мову про події минулих днів, неодмінно мав змогу дізнатися, у якім пункті країни відряджений Сірко знаходився саме в цей час.

Олена не вельми ласкавим поглядом зміряла Командировочного і різкувато відповіла:

— Май спокій, не тебе!

— Мабуть, принца на білому коні? — добродушно усміхнувся Сірко.

— На власних «Жигулях», коні тепер не в моді.

— Смак маєш вибагливий…

— Що вдію! — мовила роздратовано, даючи зрозуміти: маєш, чоловіче, дорогу перед собою — йди куди стелиться.

Взялась знову за мотику і з подвоєною силою почала перегортати червеницю. Сірко перестрибнув через невисоку загороду, поклав на траву кошик і підійшов до Олени.

— Відійди лише, — відсторонив її від мотики.

Дівчина поступилася і з удаваним захопленням сплеснула руками:

— Життя би звікувала і не знала, що у Підіпригорах живуть такі кавалери!

— А я такий, — відповів жартома Сірко.

Зняв із себе сорочку. Мотика в його жилавих руках, здавалося, стала легкою, мов соломинка, — підстрибувала якось весело, пругко, жваво, на льоту перегортаючи скиби землі, блискаючи металом.

Олена стояла обіч і, скептично посміхаючись, спостерігала за Командировочним. В його густе русяве волосся уже вплелися перші сивинки, але висока, мускулиста постава, широкі плечі надавали Сірку молодої, здорової свіжості, тої міцної чоловічої краси, перед якою завжди схиляються митці. Коли Микола впирався у держак мотики, м’язи на його руках напружувались, застигали каменюками, а за хвилю вже танцювали у такт його рухам.

Після вечері Сірко допив склянку вина, виклав перед собою долоні і оцінюючим поглядом почав роздивляти Олену. Вона майже фізично відчула на собі дотик його очей, враз спаленіла і відсунула свій стілець до самкраю стола. Але погляд Сірка — насмішливий, знахабнілий від вина — поповз вужем за нею і знову впився. Олені стало ніяково, з’явилося відчуття, ніби її роздягли і виставили напоказ. Ладна була схопитися, кинути все, вибігти на двір і сховатися від того погляду у глибині ночі.

— Негоже, Олено, сідати скраєчку столу, заміж не вийдеш, — обірвав напруженість Сірко.

— Заміж? Жених мій ще в пелюшках, — зітхнула полегшено і чомусь почала струшувати кофту, немов хотіла позбутись решток пронизливого погляду, який щойно паралізував тіло.

— А я не приглянувся тобі? — запитав якось насторожено, і його циганкуваті очі на мить спалахнули.

— Хіба що в дядьки!

Сірко весело засміявся. Повільно встав із-за столу, одягнув піджак.

— За вечерю красно дякую. Файна газдинька — рівні тобі не найдеш. Свята правда, — приклав руку до серця і вийшов у темінь сіней.

Олена не встигла увімкнути там світло, як руки — божевільні, спраглі — вилетіли з темряви, схопили її в залізні обійми і притиснули до грудей. Ще мить, і Сіркові вуста холодом обпалили її шию, обличчя і міцно примерзли до губ. Олена в перші хвилини скам’яніла, та враз прийшла до тями, все єство протестуюче закричало, заголосило, але навіжені руки тримали настільки сильно, що, здавалося, її скували льодами, із яких ніколи не випливти. Микола так само раптово відпустив руки і, важко дихаючи, якось налякано прошепотів: