Після відвідин базару Голубові цілу ніч в очах ростуть гриби, а вранці — який там ранок, коли ще жодне вікно в сусідніх будинках не позіхнуло, — не встигає заверещати будильник, а він уже прожогом мчить із хати на автостанцію. Тут не з вельми великою радістю відмічає про себе чималий натовп явних супротивників з рюкзаками, кошарками, відрами, поліетиленовими пакетами. Набите око притьмом відрізняє досвідчених грибарів від «варягів». Перші, набурмосені, замкнуті у собі, відчужено сидять поодинці на лавицях або вичікують до приходу автобуса у притемнених закутинах станції. Це народ загадковий, бувалий, він добре знає собі ціну. Його не докличешся в однодумці. Кожен битий грибар — таємний світ із своїми давно вислідкуваними грибними місцями, галявинами, хитро переплетеними стежками, до кожного кущика вивченими зворами, поточинами… Він достеменно відає, в котрий період весни, літа, осені під яке дерево у його володіннях піде біляк, підберезовик, червоноголовець, підліщаник… Варто такому грибареві пройти всього кілька кроків по облюбованих місцях, як по тільки йому відомих запахах, десятках інших прикмет відразу визначить: урожайним буде день, чи одразу вертати ноги додому, або шукати поживи по запасних варіантах. Цей досвід передається під найсуворішою таємницею від батька синові, від сина онукові, правнукові або здобувається самотужки, ходінням роками за грибами. В довгі зимові ночі найблаженнішою утіхою для грибаря-фаната є ті хвилини, коли йому насняться літні або осінні галявини, переліски, зворини, заквітчані породистими грибами. І немає, певне, для нього болючішої образи, як зрада кимось із ближніх секрету грибних, так тяжко досліджених стежин.

Задля цікавості, вірніше б мовити — розваги, Голуб підсідає на лавицю до огрядного дядька у формі залізничника й просить припалити. Дядько інстинктивно підсуває ближче до себе рюкзак з кошаркою й неохоче виймає з кишені сірники.

— Куди зібрались за грибами? — питає між іншим Голуб, припалюючи цигарку.

— За якими грибами?! — невдоволено бурмоче залізничник. — За сливами до сестри їду…

— А я думав, у ліс, — повертає сірники Голуб. — Вчора їздив за грибами, сімдесят одних тільки білих знайшов, а червоноголовців — і не рахував.

— Де? Де? — спохвачується дядько, вмить струшуючи із себе рештки сонливості й замкнутості.

— Та-а-а в лісі, — інтригує Голуб. — Звідси не видно…

— Може, на пару махнемо? — підморгує дядько.

— А як же сливи?

— Які там сливи! — ледь не кричить дядько. — По гриби я! — киває заспокійливо й уже по-приятельськи підсувається ближче.

— Ах, та ви по гриби? — здивовано питає Голуб.

— Звичайно! — бадьоро випростується дядько.

— Радий би з вами поїхати, але я за сливами, — мовить розчаровано Голуб. — До сестри і матері за сливами їду, — додає із жалем Михайло, піднімається із лавиці й підходить ближче до білетної каси, де, як правило, цілими громадами товпляться голосисті «варяги». Так вельми влучно прозвали жителі гірських сіл грибарів «від нічого робити» — здебільшого молодий міський люд. Скажімо, побачить «варяг», як досвідчений грибар тягне від автобусної наповнену доверху породистими грибами корзину, й присвисне від здивування.

— Дивись, Чара, — звертається до прищуватого дружка, — яких грибів старік набацав. Казав же тобі: дьорнемо на природу.

По кількох хвилинах Чара набирає номер телефону знайомої Люсен.

— Прівєт.

— Хело, — озивається шістнадцяти-сімнадцятилітня старушенція.

— Скажу — ноги відкинеш, — мовить таємничо Чара. — Ми з Джонійом таке виділи: один старік такі гриби ніс — закачаєшся. У тебе як з часом?

— Я, Чара, — вільна птиця. Учора предки до своїх пошпарили.

— Люксово! Давай завтра у ліс…

А вранці Джонії, Чари, Люсени і їм подібні збираються на автостанції в умовленому місці.

Галаслива юрба шаленіє під магнітофонну музику Люсен. Побачене вчора Джонієм і Чарою малює в уяві «варягів» картини королівського полювання. У найсоковитіших барвах вони уже бачать, як заходять у ліс, а назустріч їм чинно виходять отари вгодованих грибів. Насправді ж «варяги» гелготанням, писком, вереском так і пруть напролом пагорками, зворами, не володіють жодною із премудростей, яких так багато у житейському набутку справжнього грибаря.

Під обід, розчарована і втомлена, як після танців у диско-клубі, компанія плюхається під перше-ліпше дерево, «роздавлює» кілька пляшок і закушує наготовленим «предками». Опісля, підбадьорені хмелем, «варяги» починають облави на розкидані по горах приватні і колгоспні царини й сади. Тереблять картоплю, обчмихують невизрілі яблука, потрошать ледь припалені сливи — аби тільки з пустими руками не вертатись.

Саме через «варягів» останнім часом навіть у справжнього грибаря підупала репутація серед гірського населення. Ще кілька років тому його зустрічали у селах з якимось благоговінням, повагою, причаєною радістю і захопленням. Зійде, бувало, ранком з автобуса, а назустріч статечний горянин. Чемно привітається, розпитає про міські новини, ціни на базарі, охоче розкаже про грибну погоду навкіл села, порадить куди ліпше податися і неодмінно навіншує купу здоров’я і великої удачі. Вже від однієї такої прихильності стає тепло на душі, а село і люди здаються рідними, наче тут на світ явився. Нині ж ті дні вже списані в архів. Після нашестя «варягів» сільський люд навіть не приховує своєї невдоволеності. Замість сердечних привітань і добрих побажань де-не-де почуєш слідом явну роздратованість:

— Он уже несуться, нероби! Як їм тільки не стане поперек горла наша бульба й садовина!

Це, звичайно, вельми печально. І, гамуючи образу, мусиш терпіти, бо ж не повісиш на себе плакат: «Люди добрі, я чесний грибар!»

Тут у роздуми Голуба вривається із-за повороту світло фар. Натовп сполошився, закипів і рвонув до стоянок. Найпружніша хвиля мотнулася до автобусів на Анталовці, Ярок, Кібляри… Голуб підійшов до найбільш скромного гурту, що лаштувався на маршрут Ужгород — Лумшори. Кілька літніх людей, бабусь, зграйка дівчат, що, певне, спіхували на роботу в Перечин, швидко заповнили салон.

Автобус сердито забубонів, потім зі злістю гаркнув і, вже змирившись із незавидною долею своєю, загудів рівно й нудно. Писнули двері, й маршрутний потягнувся вузькими вуличками від автостанції, намацуючи, наче заспаний дід ціпком, булькатими фарами дорогу. Тільки-но минули місто, водій виключив у салоні світло, і обличчя пасажирів вмить розчинились у пітьмі. Сидячі постави набули якихось химерних, грубих, неотесаних контурів. Реальними зостались тільки голоси. З настанням темряви вони ожили, заворушилися й побігли по салону. Голуб обожнював цю мить. Він чекав на неї з якимось радісно-бентежним відчуттям. У таку хвилину люди розкривали, здавалося, найпотаємніші, приховані від чужого ока, думки, ділились маленькими радощами і болями. Салонна темрява якось мимоволі зливала пасажирів в одне ціле, робила їх рівними, однаково щасливими й нещасливими перед вівтарем прийдешнього дня.

— А в мене, свашко, най ся не приказує, така в цім році картопля вродила, що горобець би ковтнув — не подавився, — почувся зажурений голос літньої жінки. — А в колгоспі, подумайте лишень, поле — доплюнеш від мого городу, — така висиділась, нівроку, бульба, як баранячі голови.

— Га, надумалась хрін з яблуком рівняти, — відповів їй незлобливий голос бабусі… — Ти садиш насіння, яке ще, прощена би була, твоя мати у землю клала, а в колгоспі кожної весни здалеку нове завозять. Та й землю, як на грядці, вироблять, і гною не шкодують. А в тебе хіба три курки його багато нанесуть…

— То все дурниця, бабські казочки, — раптом сердито зірвався неопохмелений, грубуватий голос дядька.

— Правда би реклась із ваших уст, а чому? — насторожився зажурений голос.

— А тому, бо літо хворе було і дощі больні! — грюкнув неопохмелений голос.

— Так, так, — підсунувся незлобливий голос. — У мене яблінки так мудро були зацвіли, як пави — всі у молоці купалися, а тепер яблук — за псом нічого кинути. Чи зле око їх зурочило?..