— Ти молодий чоловік, мусиш себе показати, — настійливо доймає того. — Я тобі говорю: висади під полониною апельсини, і будеш одразу помічений. Я у цьому навчений!

Голова охоче згоджується, обіцяє все зробити… Щоправда, тільки при умові, коли Зеленяк добуде апельсинові саджанці.

…Про пригоду із Зеленяком Волосяничу розповів нещодавно брат Іван — нині очолює слідчий відділ обласної прокуратури. Напевне, здогадувався Андрій, цю історію мусив знати і його співбесідник. Але, видно, мстивої потіхи вона йому по принесла. Інакше дядько давно б уже про це повів.

Чверть століття… Час немалий. І всі ці літа наздоганяло і над Волосяничем дамокловим мечем повисало — як і в той осінній день, на межі життя і смерті — лунке питання: «Чому? Чому?..» Чому Ладичко з такою великою радістю запропонував йому мотоцикл, який пильнував не гірше своїх чорних папок. Невже для того, аби позбутися небажаного свідка? Невже людина здатна знехтувати життям ближнього, кинути його у прірву заради того, аби не спіткнутися на дорозі до своєї мети? Страшні здогадки мучили, мучать, і, певне, не дадуть спокою ніколи… Мотоцикл розбило на десятки сплющених уламків, і причину аварії не вдалося встановити. Та й хіба до того було! Врятоване життя вартувало у стократ дорожче безглуздої тяганини, бездоказової тяжби.

— Люди родяться у сорочках, а ви, Андрійку, — у куртці, — неводнораз потім згадував Ладичко.

Саме полами куртки зачепився Андрій у межигіллі дерева, на яке летів, повис на ньому, не розділивши долю мотоцикла на дні прірви. Йому ще вистачило сили і свідомості виповзти на дорогу, і тут світ темною габою замкнувся перед очима.

Після двомісячного лікування в обласній клініці Волосянич уже не повернувся в районку. Перед випискою до нього навідався редактор обласної газети і запропонував посаду літпрацівника у відділі культури!..

Блудний син повертається весною

— З тих пір, як на дорозі мені стала гора, — продовжував байдуже дядько, — я уже не прагнув подорожувати вечорами в уяві. Кілька разів пробував навертатися у Березілля, але надаремне… Не мав і тої радості, котра колись несла мене додому. Зникла і легкість у тілі. Я вже не летів дорогою, а ледве волочився. Доходив до ріки і тут втомлено сідав… І ніхто уже не просився із серця на тамтой берег. Душа мовчала… Студено дихали води… Я навіть не пробував залізати у ріку. І через міст не хотів — знав, що мене зупинить гора. Просто сидів мовчки і слухав свою німоту…

— Не забудьте, що вже і роки говорять про себе, — мовив Волосянич. — Уява, як і людина, теж старіє…

— Але останнім часом, боюся навіть признатися, ночами мене стали навідувати дивні видіння, — сказав тихо дядько. — Ніби прокидаюся, а з мого балкона простилається дорога. Вона, як і за молодих років, світла, легка, веде аж на Верховину… Біля ріки знімається уверх, високим мостом переходить через гору, а далі весело біжить у моє село. Здається, варто тільки ступити на ту дорогу — і помчу, як колись… І рідне Березілля знову відкриє свої ворота і радо прийме мене…

Волосянич запалив, схвильовано затягнувся й закашляв. Дядько глянув на нього й перелякано запитав:

— Вам зле?

— Чому так думаєте?

— Ви зблідли…

— Це, напевне, від перевтоми, — злукавив Андрій. — Вночі погано спав.

А самого пройняло таке відчуття, ніби співбесідник весь час гортає у ньому спогади, пильно вдивляється і чекає, коли Волосянич не витерпить і нарешті розкриється.

— Ви, напевно, думаєте про мене: божевільний чоловік, — мовив раптом з гіркотою дядько. — Не підписав якісь документи і тепер мучиться все життя. Мовляв, люди крадуть не такі суми і сплять спокійно. Чи не так?

— Можливо, й справді, треба було давно забути?.. — стенув плечима Андрій.

— Про це не раз думалося й мені, — продовжував господар. — Але тут справа не в картоплі й капусті… Розумієте, я сам собі зрадив… А це страшно, молодий чоловіче. Я відступив перед злом. Навіть не пробував з ним боротися… Думав обдурити совість. Тепер, правда, на це дехто дивиться простіше… Совість стала ситішою. А для мого покоління вона була і залишається найвищим суддею. Бо хто хоч раз зрадить своїй совісті, честі, того знову потягне, а далі вже ніщо не зупинить… навіть страшний суд. А потім… Потім, я вже говорив, обірвав своє коріння. Я пішов із отчої землі… А втративши її, людина позбувається духовної опори у житті. І хто цього не розуміє, той втрачає ще більше…

Волосяничу стало не по собі. Десятки років живе у місті, а весь час почуває себе ніби в гостях. Все здається тимчасовим… Постійно бачиться: пройде час, подякує господарям за хліб-сіль, чемно відклониться і назавжди повернеться у ласкаві обійми батьківського дому, де все ще чекає на нього старенька мати.

— Бувайте здорові, піду… Скоро обід, — мовив Андрій.

— Будьте щасливі, — міцно потис руку господар.

Волосянич вийшов із двору, а навздогін почулося:

— Ви розумно радите. Знаєте, я таки справді куплю білет, сяду на автобус і поїду в Березілля!

— Щасливої дороги! — крикнув, обернувшись Андрій.

— Ось тільки сад обріжу і одразу поїду!..

І господар взявся за роботу. Доки Волосянич піджидав автобус, із двору доносилось клацання садових ножиць… Воно йому чомусь нагадувало різкі й тривожні удари метронома…

Назавтра Андрій відбув у відрядження. Повернувся через тиждень пізно вночі. Наступного дня, відіспавшись, зібрався в редакцію.

Йдучи на зупинку, не без гіркоти завважив, що на місці будинку знайомого господаря уже стояв акуратно вирівняний майданчик. Покалічені дерева, востаннє обійнявшись, лежали укупі при самій дорозі. Їх ще не встигли відвезти. Автобуса довго не було, і Волосянич, стоячи на зупинці, мимоволі став свідком розмови двох літніх жінок.

— Он там стояла їхня хата, — показала на свіжу площадку висока тітка. — Він дуже, неборак, переживав за будинок. Не хотів переходити у квартиру…

Потім тітка зітхнула й зажурено мовила:

— Кажу вам, таке горе, що й сама не знаю, як бідна Олена переживе…

— Уже чула-м, люди всяке говорять. А ви самі точно не знаєте, як це було? — напитувала друга жінка.

— Кажуть, що ліг звечора спати. Здоровий був… Нікому нічого не казав… А вночі, коли всі спали, вийшов на балкон — і все… Вранці знайшли його під будинком…

— Абись-те знали, люба, — зашепотіла довірливо третя, сухенька тітка. — То все п’янка… Біла гарячка.

— Він ніби не пив… Не бачили його під хмелем. Та й Олена ніколи не жалілася, — почала сумніватися висока.

— О, ми пожаліємося! — вигукнула сухенька. — Я лиш раз пробувала на свого заявити, то так повечеряла зубами, що й десятому закажу мовчати. Алкоголіки вони безчесні! Взялася нині за них держава, але мало! Кари господньої нема на проклятих п’яниць!..

Вражений почутим, Волосянич не став дочікуватись автобуса. Відчув у спині холод, втягнув голову у плечі і побрів навмання, не розпізнаючи людей. «Хто це сказав, що кожна людина — окремий острів, — гірко роздумував. — Ні! Ні, одиноких островів не буває навіть у морях і океанах. Кожен найдрібніший клаптик землі кровно пов’язаний з іншими тисячами підземних жил, дорогами птахів і вітрів, сонцем, дощами, вітрами… Окремих островів не буває бодай тому, що всіх їх єднає велике ім’я — планета Земля. Подібне і з долями людськими… Всі судьби — святі і грішні — переплетені тисячами і тисячами зримих і незримих узів, тисячами далеких і близьких голосів і відголосків, які рано чи пізно одізвуться і нагадають про себе… І, найперше, всі долі наші пов’язані святими іменами — народ, людство… У великих муках і радощах, стражданнях, зневіряючись і перемагаючи, здобуваючи і втрачаючи, народжує людство щодень, щохвилини дорогий плід, ім’я котрому Правда. У чесних людей різних віросповідань, різних богів, звичаїв, континентів Правда завжди на одне лице. І треба жити так, аби на судній межі ти ніколи не побоявся глянути у те лице і не опустив очі».

Коли Андрій вийшов за місто, — звідси, як розповідав Граб, він уже йшов додому пішки — тяжкими очима подивився уверх, у бік гір… Веселі, чисто вимиті хмаренята прудко бігли із зеленої Верховини на місто. Там, очевидно, йшов дощ, бо далеко над горами зацвіла перша в цьому році веселка. І раптом Волосянич помітив, як по небесній райдузі ступає чоловік. Ступає, хоч і поволі, легко, спокійно. І йде через гори додому. Уже багато днів йде, багато років…