«Справді, а в чому її вина? — думав Граб. — Хіба лишень у тому, що полюбила і вийшла заміж за мене?»

— Встань і не береди душу! Й без твоїх плачів рани кривавляться! — сказав різко.

Підняв жінку й завів у хату.

— Сама не відаю, де ми оступилися, а тепер мусимо нести на собі тяжкий хрест, — знову запричитала Олена.

— Ой, вдавила би ти-ся вже на слові! — гаркнув Петро. — Завелася, як пустий млин. Все! — грюкнув п’ястуком по столу. — Продаємо хату, худобу і їдемо в область. Мені даровано не двадцять життів, а тільки одне і не збираюсь його промучити. Он люди у місті псів вечорами прогулюють, а ти собі руки зав’язала на корові і свинях. Все життя твоє буде гноєм пахнути. Нічого нам не треба! Читай, газети що пишуть? Наша жінка має відпочивати після роботи, дітей виховувати, а не з худобою возитися. А тут біля нещасної корови станеш злодієм. Раз так — хай горить воно усе вогнем!

І закрутило Грабом, як листком на осінній ріці. З дирекцією домовився про гуртожиток для сім’ї, а в селі почав розпродувати майно. Продавав, не торгуючись: хату, реманент, сіно, птицю, свині… На корові, як не вмовляли, яку ціну не пропонували, затявся: не продаю — і квит.

— Май розум, Петре, що вдієш із худобиною в місті — куди її заженеш, де напасеш? — уповали на тверезий розсудок чоловіка вельми охочі покупці.

Граб, далебі, й сам не відав, що чинитиме із коровою, але споконвічний інстинкт самозбереження навіть не припускав думки позбутися годувальниці.

Погожого осіннього дня, коли на Березілля впали перші підморозки, Граби покидали село. Незвично печальним, трагічним і комічним поставало це видовисько. Ішли вони, наче погорільці. Доньки, взявшись за руки, ступали попереду, кланялись кожному зустрічному й в один голос казали: «Будьте здорові, поминайте нас добром!» Трохи позаду, з навантаженою нехитрим домашнім скарбом коровою, плівся Петро. Йшов, мовчки тримаючи в руках налигач. Втупив погляд у землю, зовсім не відповідав на запитання перехожих і скреготав зубами. За коровою, із хворостиною в руках, плелася Олена і гнала попереду себе сльози. Чим далі від обійстя, корова почала помукувати. Спершу нечасто, жалібно, а потім розревілася на всю вулицю. А на виході із села раптом зупинилася і вросла у дорогу. І як не понукували Граби худобину — і благали, і били — вперлася передніми ногами, і ніяка сила не могла її зрушити. Минула година, друга… Довкола зібралося майже все село. Жалісливі жінки не витримували і разом з Оленою плакали. Чоловіки давали поради одну одної мудрішу і безглуздішу. Петро весь змокрів, охрип, а корова — ні з місця. З червоною піною на губах, худобина вибалушеними очима дивилася кудись у небо і благальним ревом молила не вести її у далекий чужий світ…

— Казали тобі продай, казали, — набридливо повторювали березільчани й пропонували: одумайся, загубиш невинну худобу, камінь візьмеш на серце…

— Ні! — твердив своє Петро. — Ще не вродилося тих грошей, аби пустив корову з рук.

І раптом побачив у натовпі Окогриба. Великий речник, спершись на паличку, журливо спостерігав за земною суєтою.

— Нанашку, ідіть сюди! — покликав Петро.

Великий речник, безвинно стенаючи плечима, випхався вперед.

— Забирайте корову і честуйте її, — простягнув Петро налигач Окогрибові.

Натовп затих і з величезною зацікавленістю пильнував за сценою.

— Я би не супроти, але хіба тільки стару Олену обміняю на неї. Звідки грошей наберуся? — міркував Великий речник.

—. Я вам її дарую! — твердо сказав Граб.

— Корову? За які-такі доброти?

— За минулі і теперішні. Дякую вам, батьку…

І, трохи помовчавши, крикнув березільчанам:

— Нехай гинуть вороги, а наше ніколи не пропаде!

Далі звалив торби Олені і собі на плечі, ще раз відклонилися і, більше не оглядаючись, мовчки рушили.

Уже біля центральної дороги Грабів наздогнала бричка. Конями правив сам Зеленяк. Він оминув подорожніх і зупинився біля мосту. Зіскочив на землю й одразу почав пробувати руками колесо на міцність: мовляв, зупинився вимушено.

Петро обійшов бричку й, не мовивши слова, простував далі.

— Петре, Олено, почекайте! — мовби й нічого не сталося, щиро одізвався Зеленяк. — Вам куди? Якщо у бік моста — можу підвезти. Я теж туди.

— Возили би ви собі до скону життя воші, а наші біди й самі доберуться, — зло відповіла Олена.

— Мовчи! — буркнув Петро.

І тут сталося непередбачене. П’ятикласниця Юлька — йшла позаду на пару із старшою сестрою Василиною — раптом, немов хиже звіреня, кинулася на Зеленяка. Притьмом схопила його за руку і зубами вчепилася нижче ліктя. Все трапилося так несподівано, що голова спершу не міг слова мовити й лиш розгублено роззирався довкола. Потім різко потягнув руку на себе. Але Юлька не відпускала.

— Забери гаденя, бо, на моє слово, кину в ріку! — заверещав Зеленяк, тягнучи дівчину за собою до брички.

— Юлько, що ти робиш?! — в один голос закричали Петро з Оленою й кинулися відтягувати її.

Але не так легко було відірвати доньку від Зеленяка. Малій наче зсудомило зуби і, дико хриплячи, вона ніяк не хотіла відпускати мучителя. Коли нарешті Петрові вдалося розцінити доньці рот, кров заюшила все зап’ястя Зеленяка. На великий подив він не промовив жодного слова. Граб побачив в очах голови панічний страх. Зеленяк перелякано дивився на Юльку, що істерично метала собою в руках батька, відтак позадкував, притьмом скочив у бричку і щосили уперіщив коней — ті блискавкою шугонули через міст.

Невдовзі під’їхав автобус. Сім’я завантажила пожитки, Петро наперед розплатився із водієм, і машина рушила. Олена, не відриваючись від вікна, весь час оглядалася назад, у бік села.

— Ти чого пулишся? Ми там нічого не забули, — сказав упівголоса Петро.

— Гора за нами біжить, — прошепотіла з глибоким віддихом Олена. — Ота гора, що за рікою, біля мосту. Весь час несеться за нами. Інші сидять собі, мовчать… А вона біжить…

— Не гора біжить за нами, не гора, а горе, — понуро мовив Петро.

Не допливти душі до берега…

Над містом помалу просушувались намочені нічним дощем небеса, добродушне весняне сонце припікало все совісніше. І враз на абрикосі набубнявілі бруньки почали на очах тріскатись, і з вишнево-мигдалевих шкаралупок один за одним, наче дзьобики зелених пташенят, вигулькували пуп’янки майбутнього цвіту.

Співрозмовник Волосянича, наче відчувши терпку мить пробудження дерева, обернув погляд у сад, відтак підійшов до абрикоси, ніжно погладив її по плечах і мовив:

— Не весна цього року, а пані… Така рання і красна, якби за гроші її найняв. Уже бачу по всіх ознаках: до самого літа її жоден приморозок не вкусить. Дерева з минулої осені вийшли здоровими, щасливо перезимували… Подивіться, як рясно обіцяють зацвісти… А тоді їх, напевне, пустять під ніж… Страшно подумати, як це переживу.

— А ви на той час заберіться в село, живіть там до літа, — порадив Андрій. — Невже у Березіллі у вас ніякої рідні не залишилось?

— Є рідня, звичайно, є, — сумно відповів чоловік. — Правда, вся вона на кладовищі, у могилах… А в Березілля мені більше не добратися.

— Смішне говорите. Сідайте на автобус — і ніяких проблем.

— Ні, — заперечливо похитав головою дядько. — Минулої осені, коли перебралися у квартиру, ліг собі вечерком, і думки повели у Березілля. Знав, що у село мені не зайти — не пустить снігова стіна. Але, думаю, хоч зігріюся очима названого батька… І все йшло нормально. Спокійно вибрався із хати, сів на приміський автобус, і він довіз мене до останньої зупинки. Там вийшов і попрямував у гори… Минав село за селом… Чим далі — тіло ставало легшим… І вже не йшов я, а летів. І ніяка сила не могла стримати мене. Ось я вже і біля річки… Як завжди, зупинився нижче мосту. Сів на валун, роззувся, спочиваю і чекаю, коли душа моя попроситься на тамтой берег і піде тихо над вечірніми водами до гори. Минав час. Я сидів, чекав… Але ніхто мене не кликав на той берег. І замість очікуваної радості відчув у собі страшну порожнечу. Вона була настільки глибока, що жоден згук не міг її сколихнути. І тоді пішов через воду сам. Взувся. Зібрався йти. І тут переді мною постала гора. Та сама гора, яка бігла за мною і через яку я потім багато разів дуже легко перелітав. Я відчув, що мені уже ніколи не перейти через її вершину… Почав обходити. Але гора розрослася на півсвіту, і я знову зрозумів: марні намагання — мені уже її ніколи в житті не обійти і не перейти. Так закрилася дорога у село…