— Мотошикла рожбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена — дуже велика радість, — прорезюмувала Окогрибка.

— Могли вас ще в лікарні потримати, чого так скоро виписали? — поцікавився Граб, все ще не відаючи, як підійти до основної бесіди.

— О, в лікарні дуже файно! — не міг стримати захоплення Великий речник. — Тепло, чистенько… Баба кожен третій день ріже курку, приносить… А тут дохтур каже: «Будемо виписувати вас, дідику, долежите дома — місця немає». А я благаю: «Дорогий дохтуре, спадьте на бога, не виписуйте ще хоч тиждень!» — «Що? Вам так полюбилося?» — питає дохтур. — «Та ні, просто у баби вдома ще три курки залишилися…» — прошу змилостивитися.

— Мотошикла розбита, ноги поламані, ребра пошюкані, голова покалішена, дешять курей йому жаріжано — то великий прибуток в гаждівштві, — знову підсумувала Олена, не відриваючись від фасолі.

— А що тебе привело до нас? — раптом запитав Окогриб. — Я вже й не пам’ятаю, коли ти заходив до хати.

— Хочу я, нанашку, в область йти працювати, прийшов до вас поради питати… Не скажете, де знайти тепер вашого Василя, може, прийняв би на роботу, — відповів сумно Граб. — Як-не-як, він зведений брат, начальник…

— Ти будеш видіти нашого Вашиля? — запитала Олена й з радості аж трохи піднялася із-за столу.

Від почутого вся вона подобріла, злагідніла, очі засвітилися материнською ніжністю.

— Шкажеш йому, дитинко, що ми дуже добре маємошя, шлава богу, живемо в гараждах… Правда, моточикла рожбита, штара поламана, а так вше добре…

— А що сталося? Чого тобі на зиму забаглося в область їхати? Думаєш, там хліб на деревах родить? — застеріг Великий речник.

— Виказав би я вам, нанашку, свої печалі, та не можу. Самі знаєте, гаразди ніколи не гнали чоловіка із села, — мовив з гіркотою Граб. — Біда в мене, але не питайте…

— А ще, Петрику, шкажи Вашилькові, шьо минулого мішяча теля переїло і ждохло, а дві вівчі удавилишя бульбою, а так, хай не журитьша, вше в наш добре, — далі напучувала Граба ощасливлена Олена.

— Мені не тяжко, — сказав Великий речник, — я дам адресу Василя, але мушу сказати: не знаю, чи вжиєшся ти у місті. У них, чоловіче добрий, таке твориться, що й ганьба сказати. Сільському челяднику подібне і в голову не прийде.

— А що таке, нанашку? — зблід Граб.

— У них, Петрику, бардак, — поманив пальцем до себе Окогриб й, паленіючи, злякано прошепотів: — Там навіть до вітру, перебачаюся, не ходять, а в хаті справляються…

— Як? Прямо-таки в хаті?! — ошелешено перепитав Граб. — І живуть далі там?

— Хай стара тобі скаже, — Великий речник повів пальцем на Олену. — Вона найбільше через це й боїться їхати до дітей… Мені не так страшно, я чоловік терпеливий. А на Олену, як тільки приїдемо у місто, одразу від страху нападає медвежа хвороба.

— Вштидав би’шша таке говорити, штарий вше, — зміряла нищівним поглядом Великого речника Олена. — Мало тебе шудьба накажала, то шшє і юродштвуєш.

— А що я неправду речу? — запротестував Окогриб. — Кажу, як воно і є — не більше і не менше. Але це, Петрику, не найстрашніше, — заспокоїв одразу нанашко.

— Ану, лиш кажіть, — ледь видавив із пересохлого горла Граб.

— На великі свята люди у місті сходяться у ревставрації — це щось на нашу березільську корчму схоже: поїсти, потанцювати, поговорити. Одного разу Василь забрав туди і мене. Я, правда, довго віднікувався, а відтак мислю: ачей не з’їдять мене, але хоч раз у житті побачу, як то велике панство розкошує. Зайшов я, а там — як на всеношній у храмі божому: все блистить, світиться, грає. Я онімів, зняв шапку і за звичкою одразу тричі перехрестився. «Няню, ви не в церкві, що робите?!» — зле цитькнув на мене Василь. А я кажу: «Ой, перебач, Васильку, що зганьбив тебе», — і зі страху знову перехрестився. Тут підбігли молоді хлопці у чорних костюмах — я потім дізнався, що то зовсім не начальники, а фіціянти — посадили за стіл. Сиджу, а переді мною посуда вся позолочена — її би лиш у великі свята на стіни вивішувати, і то не в кожній хижі. «Де до чорта я буду із цього їсти — вдавлюся», — думаю собі. Тут лиш приносять печені кури. І біля кожного чоловіка поставили чашки із якимось напоєм. Я не довго думав і, доки сюди-туди, випив. Як виявилося пізніше, то була вода пальці полоскати. Люди почали їсти, а я ганьблюся. Довкола народиську сидить, видиться, що кожен мені в рот зазирає. Весь горю, потію — шматка не можу проковтнути. А тут, як на біду, ще й та клята вода почала у мені робити. Коли лиш забурчить, загримкотить — таке, якби чорти в животі у мене танці найняли… А далі ліпше й не говорити, — махнув рукою Великий речник. — Такої ганьби набрався, що дивуюся й досі, як шкіра із лиця не злізла… Ну, а Василеву адресу я тобі дам, хіба мені шкода…

Коли Граб покидав обійстя, Олена не забула ще раз нагадати:

— Абишь не зашмучував Вашилька… Шкажи, шьо у наш вше добре, маємоша, хвала богу, в гараждах, ждоров’ї. Правда, шкажи, шьо моточиклєтка його рожбита, штарий поламаний, теля шдохло, вівчі удавилишя, а я ше влітку надірвалаша… А так, хвалити бога, у наш вше добре, хай не журитьшя…

Цілу ніч до ліжка набігали жахи: то на нього давила медвежа хвороба в образі дивовижної потвори, то за ним гналася печена курка і все норовила скочити у рот, але Граб ніяк не міг його відкрити, бо багатолюдний натовп тільки й чекав, аби зазирнути Петрові у зуби.

Ще далеко до зоріння жона лаштувала його в дорогу. Спершу мовчки, тяжко зітхаючи, пораз сльози збираючи з лиця у жмені. А тільки-но Петро натягнув кожух, як заголосила дурна баба.

— Завіщо мене так доля скарала! — заломила руки. — Усе тобі найбільше від людей треба, усе тобі не вгодиш, усе тобі очі коле, коли що не так! Думаєш, пам’ятник на могилі заслужиш!

— Вдавила б ти ся своїми планами! — озлився й собі Граб. — Мені і так на душі рани кровоточать, а ти ще сіллю посипаєш.

— Вдавлюся, увидиш вдавлюся! Візьму зараз мотуз і на першому дереві повішуся, а ти зоставайся з дітьми, плекай їх, сам ряди у люди!..

Ех, і вліпив би зараз їй межи очі, аби в них засвітився позавтрашній день, але згадка про дітей стлумила його, болем і жалем обвила серце. Підійшов до ліжка, ніжно сам ледь вгамовуючи сльози, поцілував сплячих дочок, кинув торбу на плечі й дався у ніч. Хоч і рідко мандрував у світи із рідного села, але так тяжко йти, як зараз, ніколи не доводилося. Брів попри потік до центральної дороги — кілометрів сім треба було накрутити на ноги — і ніяк не міг збагнути: куди він іде, чому, чому має покидати отче гніздовище? Злякався помсти? Але чи не доведеться йому розплачуватись за цей відступ у стократ дорожче?

Ішов Петро розмоклою дорогою, із розбитою душею і мав таке відчуття, наче відриває із корінням від серця кожне дерево, яке тепер зустрічав, кожну зорю, яка світила йому із березільського неба. І велетенська пустеля, котру відчув у собі вчора, вийшовши із кабінету голови, дедалі розросталася, спеленуючи тяжким і загадковим безгомінням увесь світ.

Перейшовши підвісним мостом через ріку, Петро зупинився на центральній дорозі. Попутній транспорт довго чекати не довелося. Студебекер, що їхав з боку Верховинського перевалу, різко зупинився, молодий водій сам запропонував лізти в кузов, де весело перемовлялися ще кілька хлопів.

Коли машина рушила, Петро глянув на тамтой берег річки. Над самою водою, звідки із швидкоплинних хвиль виповзала дорога на Березілля, виросла у півнеба гора. Округла, наче замислена голова, вона, здавалося, вартувала путь у село і пильно вдивлялася у совість кожного, хто проходив повз неї. Петро подумав, що він чомусь ніколи досі не бачив гори. Власне, вона сиділа тут споконвіку, але він не звертав на неї уваги. Мало їх тут, великих і менших, довкола. І ось тепер, невідомо з яких причин, гора вродилася і для нього. Саме розвиднялося, небо над річкою займалося холодною просинню, і контури гори дедалі виразніше окреслювалися, нагадуючи Петрові чиєсь обличчя. Материне, батькове? Можливо.

Машина чимдалі набирала швидкість. За бортом тонко попискував вітер. І раптом Грабові здалося, що гора перестрибнула через річку і почала бігти за машиною. Студебекер мчав на повну силу, зникали з очей рідні обшири, а гора, мовчки плачучи, неслася й неслася услід, вперто не полишаючи наміру наздогнати блудного сина. І коли за придорожнім селом нарешті зникла маківка її голови, Петро заплакав. Ощадливий на сльозу, черствий на серце, він, одвернувшись від попутників, вперше після смерті доньки Марії заплакав, а далі заридав, як дитина. Благо, свистів вітер, молоді хлопці, весело сміючись, переповідали свої любовні пригоди, і ніхто цього не бачив.