– Дякую за відео, – починає Альба. – Мама показала мені їх на день народження.

Які відео?

– Я вже можу впоратися з циліндричним та «Мастером», а зараз працюю над «Волтерсом».

Замки. Вона вчиться відмикати замки.

– Чудово. Працюй над цим. Слухай, Альбо…

– Татку?

– А що то таке: ПЧЛ?

– «Переміщена в часі людина».

Вмощуємося на лавку перед порцеляновим драконом династії Тан. Альба сидить лицем до мене, руки на колінах. Вона точнісінько, як я, коли мені було десять. Мені важко у це все віриться. Вона ж іще навіть не народилася! І ось вона – тут, просто тобі Афіна, що вийшла з голови Зевса. Нахиляюсь до неї.

– Ти знаєш, це – перша моя зустріч з тобою.

– Як справи? – усміхається вона.

Вона – найбільш холоднокровна дитина, яку я будь-коли зустрічав. Уважно її розглядаю: що в цій дитині від Клер?

– Ми часто бачимося?

– Ні, – подумавши хвильку, відповідає вона. – Уже минув рік. Бачила тебе кілька разів, коли мені було вісім.

– Скільки тобі було, коли я помер? – затамовую подих.

– П’ять.

Ісусе Христе! Я цього не витримаю.

– Вибач. Мені не треба було цього говорити? – журиться Альба.

– Все добре, – пригортаю її до себе, – це ж я запитав, правда? – глибоко вдихнувши, продовжую. – А як Клер?

– Нормально. Сумна.

Це пробиває мене просто в серце. Розумію, що нічого більше не хочу знати.

– А ти як? Як школа? Що ти зараз вчиш?

– У школі? Ні, там вчу небагато, – усміхається Альба, – але я читаю все про ранні інструменти та Єгипет. І ми з мамою читаємо «Володаря Перснів», а зараз я розучую танго Астора П’яццоли.

У десять років? О Боже!

– На скрипці? А хто твій учитель?

– Дідусь.

Якусь мить мені видається, що вона має на увазі мого діда, але потім розумію, що йдеться про мого батька. Це чудово. Якщо він проводить час з Альбою, то вона, значить, класна.

– Тобі вдається?

Що за неввічливе запитання!

– Так. Я дуже обдарована.

– А мені музика ніколи не вдавалась.

– Це ж саме й дідусь говорить, – хихоче вона. – Але ж ти любиш музику.

– Я обожнюю музику. Просто не вмію грати.

– А я чула, як співає бабуся Анет. Вона була така гарна!

– Яку платівку слухала?

– Я бачила її наживо. У «Лірик». Вона співала Аїду.

Вона ж ПЧЛ, як і я. От лайно.

– Ти подорожуєш у часі.

– Звичайно! – щасливо всміхається. – Мама завжди каже, що ми з тобою – як дві краплі води. Доктор Кендрік каже, що я – унікальна, суперобдарована.

– Чому це?

– Деколи я можу подорожувати, коли мені захочеться, і куди мені захочеться, – з гордістю відповідає вона, і я їй заздрю.

– А можеш узагалі нікуди не подорожувати, якщо цього не хочеш?

– Насправді ні, – дещо збентежується вона. – Але мені це подобається. Розумієш, деколи це не дуже зручно, але… це цікаво, знаєш?

Так, я знаю.

– Відвідай якось мене, якщо можеш, у будь-який час.

– Я пробувала. Одного разу бачила тебе на вулиці, ти був з якоюсь блондинкою. Ти був якийсь дуже зайнятий, – червоніючи, говорить вона.

І раптом, на якусь лише долю секунди, бачу в ній Клер.

– То була Інґрід. Зустрічався з нею ще до того, як познайомився з твоєю мамою.

Цікаво, чим таким ми з Інґрід могли бути зайняті тоді, що Альба так зніяковіла. Мене мучать докори сумління від того, що справив таке погане враження на цю чисту та милу дівчинку.

– До речі, про маму – нам потрібно вийти до входу та почекати її там.

Уже починаю чути високочастотний свист у вухах – маю лиш одну надію, що Клер появиться швидше, аніж я зникну. Підводимося та швиденько проходимо до центральних сходів. Уже пізня осінь, а в Альби немає пальта, тому закутуємося обоє моїм. Спираюся на гранітну плиту, що підтримує левів, які дивляться на південь; Альба тулиться до мене, загорнута у моє пальто, спирається на мій голий торс, тільки обличчя визирає з-під поли пальта, десь на рівні моїх грудей. Падає дощ. По Мічиґан-авеню плавно рухається транспорт. П’янію від любові, що переповнює мене до цієї дивовижної дитини, яка тулиться до мене, наче належить лише мені, наче ми ніколи не розлучимося, наче у нас ще море часу. Чіпляюся за цю мить, борюся зі втомою та відтягую свій власний час. Дозволь мені залишитися, – благаю своє тіло, Бога, шановний час, Санту, будь-кого, хто міг би мене чути. Лишень дозволь побачитися з Клер – і мирно піду собі далі.

– Он мама! – вигукує Альба.

Бачу білу, незнайому мені автівку, що наближається до нас. Авто під’їжджає до перехрестя, з неї вистрибує Клер та залишає її там, де й зупинилася, заблокувавши таким чином рух.

– Генрі!

Намагаюсь бігти до неї, вона теж біжить мені навстріч. Падаю на сходи та протягую руки до Клер. Альба обіймає мене та щось кричить, Клер уже за кілька метрів від мене. Збираю усі свої резервні сили, щоби встигнути глянути на Клер, яка, здається, так далеко. І промовляю, намагаючись настільки чітко, наскільки це лише можливо: «Я кохаю тебе!» І щезаю. Чорт. Чорт!

Клер: Лежу на пошарпаному шезлонгу на задньому дворі, довкола мене кинуті напризволяще книжки та журнали, під ліктем – склянка з недопитим лимонадом; кубики льоду розтанули та плавають там рідкою юшкою. Холоднішає. Раніше було майже тридцять градусів спеки, а тепер відчувається легенький бриз, і цикади вже виспівують свою пісню пізнього літа. Нарахувала вже п’ятнадцять літаків, що пролетіли наді мною з далечіні у напрямку до міжнародного аеропорту «О’Хара». Попереду мене нависає живіт, притискаючи до цього місця. Генрі зникнув ще вчора о восьмій ранку, і я вже починаю хвилюватися. А якщо у мене почнуться перейми, а його ще не буде? Якщо народжу, а він досі не повернеться? Може, він поранений? А раптом мертвий? А якщо я помру? Думки накочуються одна на одну, мовби оті дивні комірці з хутра тварин, у мордочках яких затиснутий хвіст, – такі колись носили похилі дами навколо своєї шиї. О, жодної миті більше не можу про це думати. Зазвичай якщо непокоюся – люблю завантажити себе різною роботою: хвилююся про Генрі під час прибирання своєї студії, або дев’ятого закидання брудної білизни у пральну машинку, чи коли займаюся папером. Але тепер лежу під цим раннім вечірнім сонцем, викинута на берег через оцей свій живіт, а Генрі немає… займається собі чимось… десь. О Боже! Поверни його до мене! Негайно!

Проте нічого не відбувається. Алеєю проїжджає авто містера Панета; скрегочучи, відчиняються двері його гаража і відразу ж зачиняються. Мінівен з морозивом приїжджає та від’їжджає. Світлячки починають свої вечірні забави. А Генрі немає.

Я вже зголодніла. Мабуть, помру з голоду просто тут, на задньому дворі. Генрі немає – хто ж мені приготує вечерю? Альба вовтузиться всередині; вирішую підвестися, піти на кухню, намудрувати собі щось на вечерю та поїсти. Але потім мене навідує ідея зробити те, що зазвичай роблю, коли поруч немає Генрі, щоб приготувати щось. Підводжуся – повільно, плавно та розважливо й спокійно простую до будинку. Знаходжу свою сумочку, вмикаю кілька лампочок, виходжу за двері та замикаю їх на ключ. Це дуже добре – рухатися. І знову дивуюся, дивуюся зі свого подивування, що я така величезна лише в одній частині тіла, мовби жінка, якій пластичний хірург щось не так зробив; наче одна з тих жінок із африканського племені, чиє розуміння краси – це надзвичайно витягнута шия, губи чи мочки вух. Урівноважую свою вагу та вагу Альби, й отак, мовби танцюючі сіамські близнюки, йду до тайського ресторану «Опарт».

У ресторані прохолодно, він заповнений людьми. Мене провели до столика біля вікна. Замовляю овочеві роли і тайську локшину із соєвим сиром – легка та безпечна їжа. Випиваю цілу склянку води. Альба тисне на сечовий міхур. Виходжу до туалету; коли повертаюся – їжа вже на столі. Їм. Уявляю собі розмову з Генрі, яка могла би у нас вестися, якби він був тут. Цікаво, де він може бути? Подумки прочісую пам’ять, намагаючись вичислити Генрі, який учора зник, натягуючи штани, – чи він, бува, не приходив у цей момент у моє дитинство? Втім, це – гаяння часу: однаково потрібно чекати на нього, лише тоді знатиму. А може, він уже повернувся? Стримуюсь, аби не рвонути з ресторану та не помчати перевіряти правильність свого припущення. Приносять наступну страву. Вичавлюю лайм на локшину та кладу до рота. Уявляю собі Альбу: крихітну та рожеву, скручену в моєму животі, яка делікатними паличками їсть тайську локшину. Вона мені уявляється з довгим чорним волоссям та зеленими очима. Всміхається та промовляє: «Дякую, мамо!» А я також усміхаюся й кажу: «Будь ласка, на здоров’ячко!» У неї там маленька м’яка іграшка Альфонсо. Вона пригощає його тайським сиром. Закінчую їсти. Кілька хвилин ще сиджу, відпочиваю. Хтось за сусіднім столиком підкурює цигарку. Розплачуюся та йду.