– Маєш гарний вигляд, – кажу йому.

– Агресивні дози азидотимідину. І вітамінів, і йоги, і візуалізації. О, згадав про неї. Чим можу допомогти?

– Я одружуюся.

– Вітаю, – Бен спочатку здивувався, але потім зрадів. – На кому?

– Клер. Ти її бачив. Дівчина з дуже довгим рудим волоссям.

– О, так, – каже він, відтак серйозно запитує: – Вона знає?

– Так.

– Тоді добре, – дивиться на мене таким поглядом, наче погоджується, що все добре, але що з того?

– Її батьки запланували величезну церемонію в Мічиґані. Церква, дружки, рис. Повний фарш. А після всього – розкішний прийом у яхт-клубі. Чоловіки у смокінгах, жінки у вечірніх сукнях, лише так.

Бен наливає кави в горня з Вінні Пухом та передає мені. Висипаю туди вершки в порошку. Тут холодно, кава має гіркий запах, але на смак непогана.

– Мені потрібно там бути. Мені потрібно пройти цей величезний, такий, що дах зносить, восьмигодинний стрес. І не зникнути.

– А… – Бен завжди одразу розуміє суть проблеми, лише почувши її. Це дуже заспокоює.

– Мені потрібне щось, що зможе нокаутувати кожен мій допаміновий рецептор.

– Наван, галдол, торазин, сентил, меларил, стелацин…

Бен протирає светром свої окуляри. Без них він наче велика лиса миша.

– Сподівався, ти зможеш їх виготовити для мене, – кажу, нишпорячи у своїх джинсах за папірцем, знаходжу його та передаю йому.

Бен глипає на нього, читає:

– 3-{2-{4-96-флоро-1.2 – бензосоксазол-3-тіадіазол) … колоїдний діоксин кремнію, гідроксипропилова метилцелюлоза… пропиленовий гликоль… – збентежено дивиться на мене. – Що це?

– Новий нейролептик рісперидон, на ринку в нього назва ріспердал. Його можна буде купити аж у 1998 році, але я би хотів спробувати вже зараз. Він належить до класу нових препаратів, які називаються «вторинний продукт бензоксазилу».

– Де ти це взяв?

– У «Довіднику лікаря-терапевта», видання 2000 року.

– Хто їх виготовляє?

– «Джансен».

– Генрі, ти ж знаєш, що не дуже добре переносиш нейролептики. А якщо він подіє зовсім не так, як ти очікуєш?

– Поки що не знаю, як він може подіяти. «Можливі випадки пошкоджень у моноамінергійній системі з високою здатністю зв’язування з серотоніном другого типу, допаміном другого типу», бла-бла-бла.

– Завжди те саме. А чому ти вважаєш, що ці препарати кращі, ніж галдол?

– Просто здогадка, підтверджена знаннями. Немає стовідсоткової впевненості. Зможеш таке зробити?

– Думаю, так, – трішки провагавшись, стверджує він.

– Як швидко? Щоб виробити систему прийому препаратів, і щоб вона почала діяти, потрібен час.

– Я дам знати. Коли весілля?

– Двадцять третього жовтня.

– Ммм. Яка доза?

– Почни з одного міліграму, і відштовхуватимемося від цього.

Бен встає, потягується. У тьмяному світлі цієї холодної кімнати він видається старим, хворим на жовтяницю, а його шкіра – наче зроблена з пергаменту, настільки тонка, аж просвічується. Одна половина Бена любить отримувати виклики (гей, а створімо такий передовий препарат, якого ще ніхто не винайшов!), інша – не любить ризикувати.

– Генрі, але ж ти навіть не впевнений, що проблема у допаміні.

– Ти бачив результати томограми.

– Так, так. А чому не лишити це в спокої і просто собі жити з цим? Лікування може бути гіршим, аніж сама проблема.

– Бен. А що, якби я от зараз отак клацну пальцями… – встаю, нахиляюся дуже близько до нього, клацаю пальцями, – …і просто зараз ти раптом опинився у спальні Алена, у 1986 році.

– Я би вбив сучого сина.

– Але ти не можеш, тому що не вбив тоді.

Бен заплющує очі та трусить головою.

– Нічого ти не зможеш змінити: він захворіє, і ти захворієш, und so weiter. А якби ти мав можливість спостерігати, як він помирає, знову і знову?

Бен сидить на розкладній табуретці. На мене не дивиться.

– Ось як воно, Бене. Хочу сказати, що – так, інколи це весело. Але переважно це – просто заблудитися, і цупити, і намагатися просто…

– Впоратися з цим усім, – зітхає Бен. – Боже, навіть не розумію, як я тебе витримую?

– Моя незвичайність? Хлопчача миловидність?

– Ага, розмріявся. Гей, а мене запросять на це весілля?

Ціпенію. Мені навіть в голову ніколи не приходило, що він хотів би прийти.

– Авжеж! Справді? Ти би прийшов?

– Це ж краще, ніж на похорон.

– Чудово! Моя частина церкви швидко заповнюється. Будеш моїм восьмим гостем.

– Запроси усіх своїх колишніх подружок, – сміється Бен. – Ряди аж розбухнуть.

– Я би не вижив після цього. Більшість із них хочуть бачити мою голову на жердині.

– Г-м-м, – бурмоче Бен, піднімаючись.

Він підходить до письмового столу й починає порпатися в одній із шухляд. Виймає порожню пляшечку з-під якихось таблеток, відсовує іншу шухляду, виймає величезну пляшку з капсулами, відкриває її та перекладає три штучки у маленьку пляшечку. Кидає мені.

– Що це? – запитую, відкриваючи пляшечку та підкидаючи одну таблетку на долоні.

– Стабілізатор ендорфіну в поєднанні з антидепресантом. Це… гей, не… – кричить до мене, бо я закинув таблетку до рота та проковтнув. – Його основа – морфін, – зітхаючи, продовжує він. – Ти дуже безпечно ставишся до пігулок.

– Люблю таблетки з опіумом.

– Хто би сумнівався. Навіть не надійся, що дам тобі тону цих пігулок. Дай знати, якщо побачиш, що вони можуть зняти твою проблему на весіллі. Якщо не вийде з цими твоїми препаратами. Вони діють десь чотири години, тому тобі знадобляться дві штучки, – продовжує давати інструктаж Бен, киваючи на дві останні пігулки. – Не зжери їх задля втіхи, гаразд?

– Слово скаута.

Бен пхекає. Сплачую йому за таблетки та йду. Спускаючись сходами, чую, що мене вже розвозить. Зупиняюся внизу, щоб покайфувати. Минає ще трішки часу. Що б не намішав у ці таблетки Бен, воно – фантастичне. Ніби десятикратний оргазм з кокаїном за компанію. І таке враження, що чим далі, тим більше накриває. Коли виходжу з будинку, аж зашпортуюся об Гомеса. Весь цей час він чекав мене.

– Підвезти?

– Звичайно, – глибоко зворушений цією турботою. Чи його цікавістю. Чи чим там ще. Йдемо до його машини. Це «Шевроле Нова» з двома побитими фарами. Всідаюсь на пасажирське сидіння. Гомес сідає та захлопує двері. Акуратно заводить машину, і ми рушаємо.

Місто сіре та тьмяне, починає накрапати дощ. Крупні краплі плюхаються на лобове скло, повз нас пропливають закинуті будинки та пустирі. Гомес вмикає канал державного радіо, а там співає Чарлз Мінґус. Здається, що звучить якось занадто повільно, та яке мені діло? У нас вільна країна. На Ешленд-авеню повно вибоїн, аж мізки струшуються. Але все решта – чудово, навіть дуже. Моя голова рідка і мобільна, наче розріджена ртуть витекла з розбитого термометра. Стримуюсь, аби не застогнати від задоволення, коли наркотик своїми крихітними хімічними язичками огортає усі мої нервові закінчення. Проїжджаємо «Екстрасенс зчитає вашу долю», «Автомобільні шини Педро», «Бурґер-Кінґ», «Піца-Хат». А мені в голові крутиться: «Я – пасажир», і зливається з Мінґусом. Гомес щось каже, а я не розумію. Тоді він повторює знову:

– Генрі!

– Що?

– Під чим ти?

– Не впевнений. Щось на кшталт наукового експерименту.

– Навіщо?

– Прекрасне запитання. Потім до цього повернемося.

Не промовляємо ані слова, аж поки машина не зупиняється перед будинком Шаріс та Клер. Розгублено дивлюся на Гомеса.

– Тебе не можна залишати самого, – спокійно констатує.

Я не заперечую. Гомес відчиняє вхідні двері, і ми піднімаємося сходами. Мій вигляд дуже засмучує Клер, втім, водночас вона зітхає з полегшенням і веселішає.

Клер: Умовила Генрі лягти в ліжко, а ми з Гомесом сидимо у вітальні, п’ємо чай та їмо сандвічі з арахісовим маслом і желе з ківі.

– Навчися готувати, жінко, – співає речитативом Гомес. Манера озвучення цього прохання нагадує Чарльтона Гестона, який читає Десять Заповідей.