Він підводиться, повільно. Продовжую сидіти. Хиткою ходою проходить коридором до своєї спальні. Чую, як шарудить десь по закапелках, відтак повертається з маленьким атласним мішечком. Просовує туди руку й витягує темно-синю коробочку для ювелірних прикрас. Відкриває її й дістає два вишуканих персні. На його довгій, тремтливій руці вони лежать, мов насінинки. Тато накриває лівою рукою свою праву руку, яка тримає персні, і якийсь час сидить нерухомо, наче ці персні – світлячки, що потрапили у пастку його рук. Очі заплющені. Потім він їх розплющує та протягує праву руку: я складаю свої докупи, й він опускає ці персні у мої долоні. Перстень, який він подарував мамі на заручини, зі смарагдом, тьмяне світло з вікна заламується у ньому в біло-зеленим полиском. Персні срібні, їх треба почистити. Їх треба носити. І я знаю ту дівчину, яка їх носитиме.

День народження

Клер: Сьогодні мій двадцять перший день народження. Чудовий літній вечір. Я вдома у Генрі, в його ліжку, читаю «Місячний камінь». У крихітній кухоньці Генрі готує вечерю. Надягаю його банний халат та прямую у ванну кімнату; чую, як він лається біля блендера. Не кваплюся, мию голову, всі дзеркала запітніли. Думаю про те, що варто підстригтися. Як було би зручно мити таке коротке волосся, швиденько розчесатися, і – у повній бойовій готовності! Зітхаю. Генрі любить моє волосся, наче воно – істота й живе саме по собі, наче у нього є душа, здатна злитися з його душею, наче воно може його любити. Знаю, що він любить його, як частинку мене, знаю й те, що він буде страшенно засмучений, якщо я пострижуся. І мені його бракуватиме теж… але ж так багато біля нього роботи! Інколи хочеться зняти його, мовби перуку, відкласти у бік, коли йду десь прогулятись. Акуратно розчісуюся, розплутуючи вузлики. Коли волосся мокре – аж важке, наче тисне на голову. Підпираю двері, щоб вони не зачинилися. Хочу, щоб вийшла пара. Генрі щось собі наспівує з «Карміни Бурани», звучить дивно і повз ноти. Виходжу з ванної кімнати, Генрі накриває на стіл.

– Як за розкладом. Вечеря на столі.

– Хвилинку, дай мені одягнутися.

– Ти гарна і в такому вигляді. Справді.

Генрі обходить стіл, розхристує мені халат та легенько проводить рукою по моїх грудях.

– Г-м-м. Вечеря вистигне.

– Вечеря й так холодна. Ну, вона повинна бути холодною.

– О… Слухай, давай їсти, – раптом відчуваю виснаження та роздратованість.

– Добре, – Генрі відходить від мене без зайвих слів.

Продовжує розставляти столові прибори. Хвилинку спостерігаю за ним, потім збираю свій одяг, який розкиданий у різних закутках підлоги, та одягаюся. Сідаю за стіл. Генрі приносить дві миски супу, світлого та густого.

– Холодний суп-пюре «Вішисуаз». Рецепт моєї бабусі.

Куштую. Суп – смакота: прохолодний, пюреподібної консистенції. Наступна страва – лосось із довгою спаржею в оливковій олії та розмариновому маринаді. Розтуляю рота, щоб сказати щось приємне про їжу, та натомість промовляю:

– Генрі, а в інших людей стільки ж сексу, як у нас?

– У більшості людей… – обмірковує він, – …ні, думаю, ні. Лише в тих, які довго зналися і не можуть повірити своєму щастю, я би так сказав. А що, забагато?

– Не знаю. Можливо, – відрізую, втупившись у тарілку.

Повірити не можу, що я це кажу. Всю свою юність я провела, благаючи Генрі кохатися зі мною, а зараз говорю йому, що сексу забагато! Генрі сидить, мов застиг.

– Клер, вибач. Я не думав. Взагалі не думав.

Піднімаю на нього очі, а вигляд у нього якийсь розбитий. Вибухаю сміхом. Генрі всміхається, дещо винувато, але в очах – блиск.

– Просто, розумієш, є дні, коли я навіть сісти не можу.

– Ну… тобі просто треба сказати. Скажи: не сьогодні, любий, ми вже це сьогодні двадцять три рази робили, я краще почитаю «Холодний дім».

– І ти так смиренно перестанеш чіплятися?

– Ну, зараз же перестав, хіба ні? Це було досить смиренно.

– Так. Але я почувалася винною.

– Навіть не очікуй, що я тобі допоможу в цьому, – сміється Генрі. – Можливо, це моє єдине бажання: день за днем, тиждень за тижнем я млітиму, вмиратиму за поцілунком, чахнути без мінету. А якийсь час по тому ти визирнеш з-за своєї книжки і побачиш, що я помру біля твоїх ніг, якщо негайно не покохаєшся зі мною. Та я не промовлю ані слова. Може, лише декілька легеньких скавулінь.

– Але… не знаю… розумієш, я виснажена, а ти… тобі, наче нормально. Може, зі мною щось не так?

Генрі перехиляється через весь стіл і витягує руки. Кладу в них свої.

– Клер.

– Так?

– Може, це дещо неделікатно з мого боку – говорити про це, та вибач за те, що зараз скажу: твоя хтивість набагато перевершує майже всіх жінок, з якими я зустрічався. Більшість жінок просто би здалися та увімкнули свої автовідповідачі набагато місяців раніше. Мені слід було здогадатися… мені здавалося, ти завжди хотіла. Але якщо це вже забагато чи тобі просто не хочеться, ти повинна про це сказати. Інакше просто ходитиму навшпиньки, роздумуючи над тим, чи мої огидні потреби не обтяжують тебе.

– А скільки сексу буде достатньо?

– Для мене? О Боже. Для мене ідеальне життя – це коли б ми не вилазили з ліжка. Ми можемо почасти постійно займатися коханням, а з ліжка вставати лише для того, щоби принести продуктів, знаєш, свіжої води та фруктів, щоб не було авітамінозу; десь раз через раз ходити до ванної кімнати, щоби поголитися перед тим, як знову впірнути до ліжка. І десь-колись ми могли би міняти постільну білизну. І ходити в кіно, щоб не було пролежнів. І бігати. Мені все ще потрібно буде бігати щоранку.

Біг – це святе для Генрі.

– А для чого бігати? У тебе ж і так буде достатньо фізичних вправ!

– Тому що досить часто моє життя залежить від того, чи бігаю я швидше за своїх переслідувачів, – серйозним тоном відповідає Генрі.

– О, – моя черга бути збентеженою, бо це для мене не було новиною. – Але… як висловитися… ти ж уже нікуди не щезаєш… тобто, відколи я зустріла тебе тут, у теперішньому, ти рідко коли подорожував у часі. Правда?

– Ну, на Різдво. Ти бачила. І на день Подяки. Ти була в Мічиґані. Не говорив про це, бо та подорож була сумною.

– Ти бачив ту аварію?

– Узагалі-то, так, – пильно дивиться на мене. – А звідки ти дізналась?

– Кілька років тому на Святвечір ти з’явився у Медовларк і розповів мені про це. Ти був дуже засмученим.

– Так. Пригадую, яким нещасним був, коли побачив ту дату на календарі; думав: Боже, потрібно пережити ще одне Різдво. До того ж у звичайному часі це був поганий день: я отруївся алкоголем і мені промивали шлунок. Сподіваюсь, що не зіпсував тоді твого Різдва.

– Ні… Я раділа, коли тебе побачила. Ти розповідав мені дещо важливе, особисте, та намагався не згадувати жодних імен чи місця. Це було твоє справжнє життя. Я чіплялася за будь-що, аби лише воно запевнило мене, що ти – справжній, що ти – не мої ілюзії. Це, власне, була також одна з причин, чому я постійно хотіла доторкнутися до тебе, – сміюся. – Ніколи не думала, що так заплутую твоє життя. Розумієш, я вчиняла все, що вважала за потрібне, все, що лише могла придумати. А ти завжди був такий холодний. Тобі, мабуть, було на все байдуже.

– Наприклад?

– А що на десерт?

Генрі покірно встає і приносить десерт. Мангове морозиво з малиною. На його краєчку прикріплена одна малесенька свічечка. Генрі співає «З днем народження тебе!», я хихочу, бо він дуже фальшивить. Загадую бажання та задуваю свічку. Морозиво розкішне на смак. У мене хороший настрій, і я намагаюся пригадати якийсь особливо надзвичайний епізод про те, як я хотіла його звабити.

– Добре. Ось цей – найгірший. Коли я мала шістнадцять, якоїсь ночі чекала на тебе. Десь об одинадцятій годині вечора зійшов молодий місяць, тому на галявині було досить темно. Дуже сердилася на тебе, бо ти до мене ставився, мов до дитини, чи друга, не знаю, як описати. А мене долала просто якась ідея фікс – так хотіла втратити цнотливість. І раптом у мене виникла ідея сховати твій одяг…