– Можуть бути якісь проблеми з цим? Хіба що – ні, ні, ти не будеш такою дурепою… – підозріливо дивиться на мене. – Авжеж?

– Звісно.

– Звісно, – повторює за мною. – Боже, не можу повірити Марку. Який дебіл!

Гуляючи вулицями Бедфорд Фолз, розкішні у своїй футбольній формі та банному халаті Джиммі з Донною співають «Дівчата з Баффало, виходьте погуляти».

– Треба було тобі тут учора бути. Думала, що в тата буде інфаркт просто перед ялинкою. Вже уявляла собі, як він гепається на неї, а вона на нього, і як лікарі «швидкої» змітають з нього всі ялинкові прикраси та подарунки перед тим, як його реанімувати.

Джиммі пропонує подарувати Донні місяць, Донна погоджується.

– Тебе хіба в школі не вчили надавати першу допомогу?

– Та я була дуже зайнята поверненням до тями мами. Було погано, Клер. Дуже багато вереску.

– Шерон там була?

– Жартуєш? – зловісно сміється Алісія. – Ми з нею сиділи тут, намагалися вести культурну бесіду, ну, розумієш, а Марк з предками верещали одне на одного у вітальні. Згодом ми просто сиділи тут та слухали.

Ми з Алісією обмінюємося поглядами, мовляв: «А що тут незвичайного?» Усе наше життя минало під їхні чвари та крики, вони кричали одне на одного, на нас. Деколи мені здається, що якщо мама ще хоч раз закричить на мене – піду звідси назавжди й ніколи не повернуся. А зараз мені хочеться забрати Генрі та повернутися до Чикаґо, там, де ніхто не буде верещати, ніхто не вдаватиме, що все нормально, і нічого не сталося. Розгніваний череватий чоловік у майці кричить Джеймсу Стюарту, щоби він перестав забалакувати Донну Рід до смерті та скоріше поцілував її. Не можу з ним не погодитися, проте він так і не цілує її. Навпаки, наступає їй на халат, той спадає з неї, і вона, вже оголена, ховається за великим кущем гортензії.

Починається реклама «Піци Хат», і Алісія вимикає звук.

– То як, Клер?

– Що?

– Генрі вже тут був?

О-о.

– Ні, не думаю. А що?

Вона якось незграбно вовтузиться та на мить відводить погляд.

– Ти, напевне, подумаєш, що я божевільна.

– Чому?

– Розумієш, щось таке дивне сталося. Уже давно… Мені було десь дванадцять, і я мала займатися, але потім пригадала, що не маю чистої сорочки для прослуховування, чи щось таке. Ети не було вдома, взагалі нікого не було. Марк мав дивитися за мною, але він був у своїй кімнаті, курив марихуану чи щось таке… не важливо. Отож я спустилася у пральню в пошуках сорочки та почула шум, знаєш, коли відчиняються двері в південній частині підвалу, ті, що ведуть до кімнати з велосипедами, такий свистячий звук. Я подумала, що то Пітер. Стою у дверях пральні, дослухаюся, і тут відчиняються двері тієї кімнати з велосипедами і, Клер, ти не повіриш, то був абсолютно голий хлопець – викапаний Генрі.

Сміюся, але мій сміх звучить неприродно.

– Та ну тебе.

– Бачиш, а я знала, що ти подумаєш, що це – божевілля, – посміхається Алісія. – Клянуся, так було насправді. Цей хлопець здивовано дивиться на мене, ну, ти розумієш, я ж стою там із відвислою щелепою й думаю, чи цей голий хлопець буде ґвалтувати мене, ну, чи просто вб’є. А він тільки глянув на мене та пішов. Каже: «Привіт, Алісіє!» і йде собі до бібліотеки та зачиняє за собою двері.

– Що?

– Я біжу сходами нагору, тарабаню у двері Маркової кімнати, а він мені каже відвалити. Зрештою відчиняє двері, але такий обкурений, що йому довелося дуже довго в’їжджати в те, що я намагалася йому сказати. Ну і, звичайно, він мені не повірив. Але я змусила його спуститися до бібліотеки та постукати у двері. Нам обом страшно, ніби дивимося «Ненсі Дрю», знаєш, коли думаєш: «Ті дівчата якісь тупі, їм слід викликати поліцію». Та нічого не відбувається. Марк відчиняє двері, а там нікого немає. Він дуже злий на мене, каже, що я усе це вигадала. Потім ми припускаємо, що той чоловік пішов нагору. Тож ми йдемо в кухню та сідаємо біля столу, поруч з телефоном, поклавши неподалік великий ніж Нел для розділки м’яса.

– То чому ж ти мені ніколи про це не розповідала?

– Ну, до того як ви всі повернулися, я вже почувалася дурепою. Знала, що тато напевне роздує з цього казна-що, а насправді нічого ж не сталося… Але, знаєш, мені було не до сміху й говорити про це не хотілося.

Алісія сміється та продовжує:

– Колись я запитала у бабусі, чи в нашому будинку водяться привиди. Вона сказала, що ще про них не чула.

– І цей хлопець, чи привид, як ти гадаєш, мав вигляд точнісінько як Генрі?

– Ага! Клянуся, Клер, я ледь не вмерла, коли побачила вас удвох, особливо його. Він – саме той хлопець! Навіть голос той самий. Але той, кого я бачила у підвалі, мав дещо коротше волосся, та й був якийсь старший, мав десь близько сорока…

– Але якщо тому хлопцеві було сорок років і це було п’ять років тому – а Генрі зараз лише двадцять вісім, тобто тоді йому було двадцять три, Алісіє.

– О. Гм. Але Клер, погодься, це так дивно. А він не має брата?

– Ні. І тато до нього зовсім не подібний.

– Може, це було, ну, розумієш, якась астральна проекція чи щось таке.

– Подорож у часі, – усміхаючись, пропоную їй свою гіпотезу.

– О, так, справді. Боже, як неймовірно!

На якусь мить екран телевізора темніє, відтак знову бачимо Донну в кущі гортензії, а Джиммі Стюарт ходить навколо нього, тримаючи її халат. Дражнить її, обіцяючи почати продавати квитки на це видовище. «Наволоч», – думаю я, але червонію, згадуючи ще гірші речі, які я говорила та робила Генрі vis á vis[39] його одягу/оголеності. Та потім підкочує автівка, і Джиммі Стюарт кидає Донні халат. «У твого батька стався сердечний напад», – каже хтось у автівці, і він іде, навіть не озирнувшись. А Донна стоїть нещасна посеред листяного орнаменту. Мої очі на мокрому місці.

– Ісусе, Клер, та все нормально, він повернеться, – заспокоює Алісія.

Усміхаюся, і ми вмощуємося зручніше, щоб подивитися, як містер Поттер підбурює бідного Джиммі Стюарта, щоби той покинув коледж та зайнявся заощадженнями та позиками, на яких накладений арешт.

– Скотина, – резюмує Алісія.

– Скотина, – погоджуюся з нею.

Генрі: Коли заходимо з холодного нічного повітря у тепло та світло церкви, в мені все стискається. Ніколи ще не відвідував католицького богослужіння. Востаннє, коли був на якомусь церковному обряді, – на похороні моєї мами. Клер веде нас центральним проходом, а я притискаюсь до її руки, наче сліпець. Всідаємось на вільну лавку. Клер та її рідні стають на коліна, на оті спеціальні м’які підставки, а я сідаю. Так мені сказала робити Клер. Ми прийшли рано. Алісія десь зникла, за нами сидить Нел з чоловіком та сином, якого відпустили на свята зі служби на морському флоті. Дульсі сидить зі своєю приятелькою. Клер, Марк, Шерон та Філіп стоять на колінах пліч-о-пліч, у всіх різні настрої: Клер – скромна та задумлива, Марк – просто заради формальності, Шерон – спокійна та заглиблена у молитву, Філіп – виснажений. У церкві повно пуансетій. Пахне воском та мокрими пальтами. Праворуч від вівтаря – шопка з Марією, Йосипом та їхнім оточенням. Люди вмощуються, вибираючи місця та вітаючись один з одним. Клер підводиться з колін та сідає біля мене, Марк з Філіпом наслідують її приклад. Шерон ще кілька хвилин залишається стояти на колінах. Відтак усі ми тихенько сидимо у своєму ряду в очікуванні служби. Чоловік у костюмі виходить на сцену – вівтар, чи щось таке, – та перевіряє мікрофони, прикріплені до пюпітрів, а потім знову йде. У церкві зараз набагато більше людей, вона переповнена. Алісія з двома жінками та чоловіком з’являються ліворуч від сцени, несуть свої інструменти. Білявка – скрипалька, а непоказна жінка з каштановим волоссям – грає на альті. Чоловік, який настільки старий, що йде зігнутий та шаркає ногами, – ще один скрипаль. Усі одягнені в чорне. Сідають на свої розкладні крісла, вмикають лампочки над своїми пюпітрами, шелестять нотами, бренькають струнами та переглядаються, очевидно, для гармонійного вступу. Люди раптом затихають, і в цю тишу вливається повільна низька музична нота, яка заповнює простір, яка не відноситься до жодного музичного твору, а просто існує, звучить. Алісія проводить по інструменту смичком, та настільки повільно, наскільки взагалі ним можна вести, і звук, який видає її інструмент, здається, виникає нізвідкіля, наче створюється десь між моїми вухами, резонує моїм черепом. Таке відчуття, наче чиїсь пальці торкаються моїх мізків. Потім вона перестає грати. Панує тиша: коротка, проте абсолютна. А затим вступають усі четверо музикантів. Після чистоти тієї єдиної ноти, їхня музика звучить негармонійно, по-сучасному та у дисонансі. «Барток»? – не можу здогадатися я, але потім вслухаюсь у те, що чую, та розумію, що вони грають «Тиху ніч». Не можу зрозуміти, чому вона так дивно звучить, аж поки не помічаю, що білявка копає ногою крісло Алісії, і після цього звучання нормалізується. Клер кидає погляд на мене та всміхається. Усі в церкві розслабляються. «Тиха ніч» поступається гімну, який я не можу розпізнати. Усі встають. Повертаються до входу в церкву: центральним проходом іде священик у супроводі великого кортежу маленьких хлопчиків та кількох чоловіків у костюмах. Вони урочисто проходять до вівтаря та займають свої позиції. Музика переривається. «О, ні! – думаю. – І що тепер?» Клер бере мене за руку, ми встаємо разом із натовпом. Якщо тільки є Бог, будь ласка, Боже, дозволь мені тут постояти, спокійно, не привертаючи нічиєї уваги, тут і зараз, тут і зараз.

39

Відносно (фр.).