Беру своє велике горня запашної кави та рушаю до вітальні, де величезна ялинка та вогонь. Увесь її вигляд – наче реклама магазину меблів. Вмощуюся у велике помаранчеве крісло, поближче до каміна, та копирсаюсь у купі газет. Аж тут хтось каже:

– А де ви взяли каву?

Піднімаю голову та бачу Шерон, яка сидить навпроти мене у блакитному кріслі, що ідеально пасує до її светра.

– Привіт. Вибачте… – кажу.

– Та нічого, – заспокоює Шерон.

– Я пішов на кухню, але, наскільки зрозумів, ми повинні дзвонити у дзвоник, де б він не був.

Обнишпорюємо кімнату і, дійсно, знаходимо у кутку мотузку з дзвінком.

– Так дивно, – каже Шерон, – ми тут ще відучора, і я ходжу будинком, якось, розумієш… боюся взяти не ту виделку чи ще щось…

– А звідки ти?

– Із Флориди, – сміється. – У мене ніколи не було сніжного Різдва, аж поки не перебралася до Гарварду. У Джексонвіллі в мого тата є заправка. Думала, що після навчання повернуся додому, бо, розумієш, мені не подобається, коли холодно. Та зараз, гадаю, я застрягла.

– Чому?

Шерон дивиться на мене здивовано.

– А вони тобі не сказали? Ми з Марком одружуємося.

Цікаво, чи Клер знає про це, інакше вона би мені про це розповіла. Відтак помічаю діамант на пальці Шерон.

– Вітаю.

– Так, думаю, ми одружимося, – продовжує вона. – О, так, дякую.

– А ти що, ще не впевнена? Про заміжжя?

У Шерон такий вигляд, наче вона впродовж тривалого часу плакала, очі її підпухлі.

– Ну, я вагітна. Отож…

– Це не означає, що…

– Означає. Якщо ти католик, – зітхає Шерон та розвалюється у кріслі.

Власне, у мене є кілька знайомих католичок, які зробили аборт, та яких за це не спопелило блискавкою. Вірогідно, віра Шерон менш гнучка.

– Ну, тоді вітання. І коли…?

– Одинадцятого січня, – не зважаючи на моє здивування, продовжує вона. – А, ти про дитину? У квітні, – корчить гримасу. – Сподіваюсь, що після весняних канікул, бо інакше навіть не знаю, як упораюсь. Ну, не так, щоб то мало таке велике значення, проте…

– Яка твоя спеціальність?

– Підготовчі курси в медичний. Мої батьки розлючені. Тиснуть на мене, щоб віддати дитину на всиновлення.

– Їм не подобається Марк?

– Вони його ще навіть не бачили. Тут інше. Вони бояться, що я не вступлю до медичного і все це намарно.

Відчиняються вхідні двері, й заходять лижники. Разом із ними до кімнати вривається холодне повітря, що миттю огортає нас. Хороше відчуття. Усвідомлюю, що смажуся тут біля каміну, наче та індичка, яку готує Нел.

– О котрій годині вечеря? – запитую Шерон.

– О сьомій. Та вчора ми тут випивали до вечері. Марк розповів про все батькам, не можу сказати, що вони кинулись у мої обійми. Ну, вони, звісно, були милі, наскільки одночасно можна бути милими та невдоволеними. Гадаєш, я собі сама завагітніла, а Марк тут ні до чого?

Радію, що заходить Клер. На ній кумедна зелена кепка з великим звисаючим помпоном та огидний жовтий лижний светр поверх блакитних джинсів. Вона вся розчервонілася від морозу. Усміхається. Волосся мокре. Бачу, як вона у своїх гетрах енергійно прямує до мене, ступаючи по величезному персидському килимі. Розумію, що вона належить цьому світові, вона – не відхилення, а просто обрала інший спосіб життя. І я радий цьому. Встаю, вона обіймає мене й швидко повертається до Шерон:

– Щойно дізналась! Вітаю! – обіймає її.

Шерон дивиться з-за плечей Клер на мене, збентежена, проте усміхнена. Пізніше вона мені скаже:

– Думаю, тобі дісталася єдина мила людина з цієї сімейки.

Хитаю головою, але розумію, що вона має на увазі.

Клер: До вечері ще година. Ніхто не помітить, якщо нас не буде.

– Ходімо, – кажу Генрі. – Пішли на вулицю.

– А треба? – стогне.

– Хочу показати дещо.

Натягуємо пальта, чоботи та рукавиці і тупаємо через весь будинок на задній двір. Небо – чистий синій ультрамарин, а сніг, яким устелені поля, відбиває ще світліший колір, ці два кольори синього зустрічаються у темній лінії дерев, з яких починається ліс. Для зірок ще зарано, але у височині видно мигання літака, що кудись собі прямує. З нього, напевне, наш будинок має вигляд крихітної цятки, наче зірочки.

– Сюди.

Стежка до галявини вкрита п’ятнадцятисантиметровим шаром снігу. Згадую, як затоптував свої сліди, щоби ніхто не помітив, що вони ведуть до будинку. Тепер тут сліди оленів та великої собаки.

Залишки мертвих рослин під снігом, вітер, звук ніг. Галявина – мовби гладенька чаша з голубим снігом, а камінь – як той острів з грибною шапочкою.

– Отут.

Генрі стоїть, руки в кишенях. Оглядається навкруги.

– Отож, це тут.

Шукаю на його лиці хоч натяк на те, що він хоч щось впізнав. Нічого.

– У тебе колись буває déja vu? – запитую його.

– Моє життя – суцільне déja vu, – зітхає.

Повертаємо назад та йдемо своїми ж слідами до будинку.

Я попереджала Генрі, що на Святвечір ми всі гарно вбираємося. Зустрічаємося в коридорі. У чорному костюмі, білій сорочці та брунатній краватці з перламутровим затискачем для краваток він має приголомшливий вигляд.

– Боже! Та ти начистив своє взуття!

– Так, начистив, – визнає. – Жалюгідно, правда?

– Ти маєш ідеальний вигляд. Милий молодий чоловік.

– Але я, фактично, найкращий взірець бібліотекаря-панка. Батьки, будьте насторожі!

– Вони полюблять тебе.

– Я тебе обожнюю. Ходи до мене.

Стоїмо перед високим дзеркалом, милуємося собою. На мені світло-зелена шовкова сукня без бретельок, колись її носила моя бабуся. У мене навіть є світлина, де бабуся у ній на святкуванні Нового 1941 року. Там вона всміхається. Її губи нафарбовані темною помадою, в руках цигарка. Чоловік на світлині – її брат Тедді, якого вбили у Франції півроку по тому. Він також сміється. Генрі кладе руку мені на талію. Його дивує, що під шовком він намацує корсет. Розповідаю йому про бабусю.

– Вона була худішою від мене. Трохи тисне, коли сідаю: кінці оцих сталевих штучок врізаються в таз.

Генрі цілує мені шию. Хтось кашляє, і ми сахаємося в різні боки. Марк та Шерон стоять у дверях Маркової кімнати. Мама з татом, скрегочучи зубами, погодилися, що їм не має сенсу спати окремо.

– Зараз не треба, – роздратованим наставницьким тоном говорить Марк. – Ти що, не зробила ніяких висновків з невдалих прикладів твоїх старших братів та сестер?

– Так, – каже Генрі, – готуйся.

З усмішкою плескає себе по кишені штанів (власне, порожній), і ми спускаємося сходами. Шерон хихоче.

Коли ми увійшли до вітальні, всі вже перехилили пару склянок. Алісія показує нам секретний знак: «Обережно з мамою, вона не в дусі». Мама сідає на канапу, на вигляд спокійна, волосся зібране в шиньйон, на шиї – ниточка перлів; одягнена в оксамитову сукню з мереживними рукавами. Коли Марк проходить та сідає поруч із нею, вона радіє. Сміється, коли він відпускає якісь жарти. Мені навіть здається, що Алісія помиляється стосовно неї. Однак стежу за поглядом тата й розумію, що вона, скоріш за все, сказала щось страшне перед тим, як прийшли ми. Тато стоїть перед підносом із випивкою, повертається до мене, явно з полегшенням, наливає мені колу, а Марку передає пиво та склянку. Питає Шерон та Генрі, що вони будуть. Шерон просить «Ля Круа». Генрі, подумавши, просить шотландське віскі з водою. Батько впевнено змішує напої. Коли Генрі, наче граючись, випиває залпом своє віскі, батько відводить погляд.

– Ще?

– Ні, дякую.

Знаю, що Генрі хотілося би просто взяти склянку разом із пляшкою та чкурнути в ліжко, прихопивши книжку; що він відмовляється від другої склянки, бо знає, що потім, без будь-яких докорів сумління, буде і третя, і четверта. Шерон висить на лікті Генрі, і я їх залишаю. Прямую через усю кімнату й сідаю на маленький диванчик без спинки біля бабці Дульсі.

– О, дитинко, як мило – не бачила цієї сукні, ще відколи Елізабет надягала її на вечірку, яку Ліхти влаштовували у «Планетарії».