Креслення

Лондон, грудень 1902

Крихітка Мюррей стоїть на ґанку la maison Лефеврів, тримаючи в руках шкіряний портфель і поклавши велетенського наплічника на землю біля ніг. Вона з десяток разів дзвонить у двері та голосно гупає в них, хоча й чує, як мелодія дзвінка луною шириться в порожньому будинку.

Коли двері врешті відчиняються, на порозі стоїть Чандреш власного персоною. Чоловік убраний у розхристану фіолетову сорочку й тримає в руках пожмаканий клаптик паперу.

— Останнього разу, коли я тебе бачив, ти була меншою, — зауважує він, розглядаючи Крихітку від кінчиків черевиків до забраного у хвіст рудого волосся. — І вас було двоє.

— Мій брат зараз у Франції, — пояснює дівчина, підіймаючи наплічник і заходячи слідом за Чандрешем усередину.

Золоту слоноголову статую в передпокої давно б уже слід було відполірувати. У будинку панує безлад, але безлад цей творчий, навіть він не позбавляє помешкання, напхом напханого книжками, предметами старовини й мистецтва, властивого йому затишку. Зараз будинок не освітлюється так яскраво, як тієї ночі, коли вони з Прибамбасом бігали тут коридорами за кошенятами джемового кольору в різнобарвному натовпі гостей. Здається, відтоді минула ціла вічність.

— Що сталося з вашою прислугою? — цікавиться Крихітка, поки вони підіймаються сходами.

— Я майже всіх звільнив, — зізнається Чандреш. — Від них усе одно було мало користі, ні з чим не могли впоратися. Залишилися лише кухарі. Я вже давно не влаштовую Прийомів, але ці люди принаймні знають свою справу.

Проминувши разом із Чандрешем прикрашену колонами залу, Крихітка опиняється в кабінеті. Вона ніколи не бувала тут раніше, але чомусь сумнівається, що тут завжди було так захаращено кресленнями, ескізами й порожніми пляшками від бренді.

Чандреш сновигає кімнатою, кладе пожмаканий аркуш на купу паперу, що вже височіє на стільці, і береться зосереджено розглядати креслення, які прикріплено до вікон.

Крихітка розчищає на столі трохи місця, посунувши книжки, оленячі роги й різьблених нефритових черепашок, і кладе туди свій портфель. Наплічник вона кидає неподалік на підлогу.

— Чому ти прийшла? — урешті питає Лефевр, озирнувшись і витріщившись на дівчину, наче щойно помітив її присутність.

Крихітка розкриває портфель, що лежить на столі, і виймає грубий стос паперів.

— Чандреше, я хочу попросити вас про послугу, — каже вона.

— Яку таку послугу?

— Я б хотіла, щоб ви підписали відмову від прав на цирк. — Дівчина знаходить у купі непотребу на столі чорнильну ручку і шкрябає щось на клаптику паперу, аби переконатися, що вона пише.

— Цирк ніколи не був моєю власністю, — бурмоче Лефевр.

— Звісно ж, був, — заперечує Крихітка, вимальовуючи закручену літеру К. — Це була цілком ваша ідея. Але я знаю, що ви не маєте для нього достатньо часу, і подумала, що вам буде краще відмовитися від звання його власника.

Чандреш недовго розмірковує, але потім киває й підходить до столу, аби прочитати угоду.

— Тут згадуються Ітан і Лейні, але не Тітонька Падва, — каже він, переглядаючи документи.

— Я вже розмовляла з ними всіма, — пояснює дівчина. — Мадам Падва не хоче більше займатися цирком, але впевнена, що міс Берджес упорається з її обов’язками.

— Хто такий містер Кларк? — непокоїться Чандреш.

— Мій дуже давній друг, — озивається дівчинка, і на щоках розквітає рум’янець. — Він піклуватиметься про цирк найкращим чином.

Коли Лефевр дочитує документ до кінця, Крихітка простягає йому ручку. Чоловік тремтячими руками виводить свій підпис і кидає ручку на стіл.

— Я ціную це більше, ніж можна описати словами. — Дівчина дмухає на чорнило, щоб воно швидше висохло, і ховає угоду до портфеля. Чандреш лише ліниво відмахується від її слів, повертаючись до вікна та знову втупившись у засилля креслень на ньому.

— Що це за креслення? — цікавиться дівчина, закриваючи портфель.

— Я отримав усі ці... плани від Ітана й тепер не знаю, що з ними робити, — пояснює чоловік, обводячи рукою купи паперів.

Крихітка знімає пальто, кидає його на спинку стільця й підходить ближче до креслень та ескізів, що звисають з полиць чи причеплені до дзеркал, картин і вікон. На деяких із них зображено химерні кімнати, на інших — фрагменти зовнішньої архітектури чи вигадливі анфілади залів.

Дівчина зупиняється біля дошки для дартсу. З неї стирчить срібний ніж зі вкритим темними плямами лезом. Крихітка рушає далі, і ніж зникає, хоча Чандреш цього не помічає.

— Усе це плани реконструкції будинку, — веде далі він, поки дівчина крокує кімнатою, — але дуже невпорядковані.

— Це музей, — озивається Крихітка, подумки порівнюючи побачене з будинком, який уже з’являвся в зірках. Усе тут переплутано, але, безсумнівно, це той самий будинок. Вона знімає кілька креслень і викладає їх у правильній послідовності: поверх за поверхом. — Тут зображено не цей будинок, — пояснює вона чоловікові, що зацікавлено спостерігає за нею, — а зовсім інший. — Узявши ескізи дверей — кілька різних варіантів одного можливого входу, — дівчина розкладає їх один за одним, так, аби кожні двері вели до іншої кімнати.

Чандреш дивиться на дівчину і, коли він урешті розуміє, що вона робить, на обличчі в нього з’являється усмішка.

Приєднавшись до її заняття, він сам трохи впорядковує завалу лазурового паперу для креслень, вибудовуючи навколо копій давніх єгипетських храмів звивисті колони з книжковими полицями. Так вони й сидять удвох на підлозі, складаючи кімнати, коридори та сходи.

Чандреш уже хоче покликати Марко, але зупиняється, щойно розтуливши рота.

— Я весь час забуваю, що він пішов, — жаліється чоловік дівчині. — Просто зник одного дня й не повернувся. Навіть записки не залишив. Він завжди писав записки, тож це було несподівано.

— Гадаю, його від’їзд був незапланованим, — заспокоює Крихітка. — Я знаю, що він дуже засмутився, що не встиг упорядкувати тут усі свої справи.

— Ти знаєш, чому він поїхав? — з надією запитує Чандреш, переводячи на неї погляд.

— Аби бути разом із Селією Вовн, — каже дівчина, не в змозі стримати усмішки.

— Ага! — вигукує Чандреш. — Не помічав за ним нічого такого. Їм пощастило. Давай виголосимо тост.

— Тост?

— Твоя правда, у нас немає шампанського, — погоджується Лефевр, відсуваючи вбік купу порожніх пляшок від бренді й викладаючи на підлозі новий рядок креслень. — Замість тосту присвятимо їм кімнату. Як гадаєш, яка їм сподобається?

Крихітка роздивляється креслення й ескізи. Їй здається, що там є кілька кімнат, котрі сподобалися б обом чарівникам. Але вона обирає план круглої кімнати без вікон. Світло ллється до приміщення лише крізь вбудований у стелю акваріум із золотими рибками. Кімната здається заспокійливою та чарівною.

— Ця, — вирішує дівчина.

Чандреш бере олівець і пише на берегах «Присвячується М. Алісдеру і С. Бовн».

— Я можу допомогти вам знайти помічника, — пропонує Крихітка. — Можу ненадовго затриматися в Лондоні.

— Дякую, дорогенька, я високо це ціную.

Величезний наплічник, котрий дівчина поставила на підлогу, раптом із приглушеним гупанням завалюється набік.

— Що там таке? — непокоїться чоловік, з тривогою розглядаючи його.

— Я принесла вам подарунок, — радісно повідомляє дівчина.

Вона тягнеться до наплічника, обережно розкриває його й дістає звідти маленьке чорне кошенятко з білими плямками на лапках і хвостику. Воно має такий вигляд, наче забризкалося сметаною.

— Її звуть Ара, — знайомить Чандреша Крихітка. — Вона приходить, якщо її покликати, і знає кілька команд, але над усе полюбляє увагу й сидіти на підвіконні. Я подумала, що вам сподобається її компанія.

Дівчина обережно кладе кошеня на підлогу й підтримує його рукою. Тваринка тихенько нявчить, зводиться на задні лапки, щоб облизати пальці Крихітки, а потім помічає Чандреша.