У відповідь Гектор лише нерозбірливо гмикає.

Потім він зазирає доньці через плече, спостерігаючи, як вона гортає сторінки. Селія його ігнорує.

— Тут сам чорт ногу зламає, — зауважує батько.

— Якщо ти не володієш якоюсь мовою, це ще не означає, що в ній чорт ногу зламає, — озивається Селія, переписуючи рядок символів до записника.

— Палітурка, безлад і чари, — кепкує Гектор і переноситься на інший бік столу, звідки може краще все роздивитися. — Якраз у стилі Александра. Усе занадто складно й завуальовано.

— Але кожен може цим займатися, якщо ретельно вчитиметься. На противагу твоїм нотаціям про те, яка я особлива.

— Ти особлива. Ти — вища за все це, — чоловік махає прозорою рукою в бік книжкових стосів, — за ці інструменти й креслення. Ти можеш досягти значно більшого завдяки власним талантам. Навколо ще стільки невідомого.

— Але, Гораціо, на небі та в землі є значно більше дивного й такого, про що не знають знаючі суб’єкти,[25] — цитує Селія.

— Прошу, давай без Шекспіра.

— Мене переслідує тінь батька. Гадаю, це дозволяє мені скільки завгодно цитувати «Гамлета». Просперо, ти теж колись був прихильником Шекспіра.

— Ти занадто розумна, аби так поводитися. Я чекав від тебе значно більшого.

— Перепрошую, що не живу згідно з твоїми безглуздими очікуваннями, татку. Тобі більше немає кому набридати?

— У цьому стані я можу спілкуватися лише з кількома людьми. Александр, як завжди, нудний аж до смерті. Чандреш був цікавим співрозмовником, але цей хлопчисько стільки разів впливав на його пам’ять, що тепер розмови з Лефевром не надто відрізняються від бесід із самим собою. Хоча для різноманіття й це згодиться.

— Ти розмовляєш із Чандрешем? — дивується Селія.

— Час від часу, — відгукується Гектор, вивчаючи годинник у клітці.

— Ти розповів Чандрешеві, що Александр збирався тієї ночі до цирку. Це ти напоумив його піти туди.

— Я порадив йому дещо, коли він добряче набрався. Пияки дослухаються до порад. І радо заводять розмови з мерцями.

— Ти мав знати, що він не зможе нашкодити Александрову — каже донька. Аргументація не дуже слушна, як і логічні міркування її батька.

— Я думав, ніж у спині розважить старого. Хлопчисько й сам аж пищав, так хотів це утнути, тож ця ідея вже й так сиділа в Чандрешевій голові. Поруч із ним стільки років вирувала прихована лють, що вона аж просочилася до його підсвідомості. Мені залишалося тільки підштовхнути Чандреша в правильному напрямку.

— Ти казав, що існує правило невтручання, — сердиться Селія, кладучи на стіл ручку.

— Невтручання в роботу — твою чи твого суперника, — пояснює батько. — А в справи інших я можу втручатися скільки мені буде завгодно.

— Твоє втручання вбило Фрідріка!

— На світі є інші годинникарі, — каже Гектор. — Якщо тобі потрібні додаткові годинники, знайди собі нового.

Селія бере зі стосу том Шекспіра й тремтячими руками кидає в батька. «Як вам це сподобається»[26] безперешкодно пролітає крізь його груди, влучає в стіну намету й падає на підлогу. Ворон кряче, настовбурчивши пір’я.

Клітки з голубами й годинником починають тремтіти. Скло в рамці з фотографією вкривається тріщинами.

— Іди геть, татку, — крізь зуби сичить Селія, намагаючись тримати себе в руках.

— Ти не можеш просто так витурити мене, — заперечує Гектор.

Селія переводить погляд на свічки на столі, зосереджуючи увагу на танці одного з вогників.

— Ти гадаєш, що потоваришувала із цими людьми? — насміхається батько. — Гадаєш, що маєш для них якесь значення? Усі вони врешті-решт вріжуть дуба. А ти дозволяєш емоціям брати гору над своєю могутністю.

— Ти боягуз, — кидає Селія. — Ви обидва — жалюгідні боягузи. Ви б’єтеся через посередників, бо обидва занадто боязливі, щоб викликати свого суперника на чесний бій. Боїтеся, що програєте й не матимете кого звинувачувати, крім самих себе.

— Це не так, — заперечує Гектор.

— Ненавиджу тебе, — каже Селія, не відводячи погляду від полум’я свічки.

Тінь її батька здригається й зникає.

На Марковому вікні немає паморозі, тож він, притискаючи до шибок чорні пальці, чорнилом виводить рядки символів, що складаються в літеру А. Чорнила стікають склом, наче цівки дощу.

Потім хлопець сидить, утупившись поглядом у двері й нервово крутячи перстень на пальці, аж поки наступного ранку хтось гупає у двері.

Чоловік у сірому костюмі не докоряє учневі, що той його покликав. Він просто стоїть у фойє за дверима, поклавши руки на ціпок, і чекає, поки Марко озветься.

— Вона думає, що один із нас мусить померти, щоб гра завершилася, — каже хлопець.

— Вона правильно думає.

Почути це підтвердження навіть важче, ніж Марко гадав. Слабеньке жевріння надії, котре він так ретельно оберігав, згасає від цих трьох простих слів.

— Перемогти буде гірше, ніж програти, — каже хлопець.

— Я повідомляв тебе, що почуття до міс Бовн лише ускладнять тобі змагання, — озивається наставник.

— Чому ви так зі мною вчинили? — питає Марко. — Чому витратили стільки часу, аби лише натренувати мене для такого жахіття?

На мить западає болюча тиша.

— Я вважав, що, хай там як складуться обставини, краще таке життя, ніж те, що на тебе чекало.

Марко гупає дверима й зачиняє їх на замок.

Чоловіку сірому костюмі підводить руку, щоб іще раз постукати, але, не наважившись, опускає її та йде собі геть.

Убивча краса

Ти йдеш до віддаленого кутка, звідки лунає звук флейти. Гіпнотична мелодія вабить тебе ближче й ближче.

У ніші на смугастих шовкових подушках, розкиданих на землі, сидять дві жінки. Одна з них грає на флейті, котру ти чув. Між жінками пахуче куриться ладан, а неподалік стоїть огрядний кошик із чорною кришкою.

Потрохи починають збиратися глядачі. Друга жінка обережно знімає з кошика кришку, а потім бере флейту — і ось уже дві мелодії зливаються контрапунктом.

Дві білі кобри здіймаються над кошиком, сплітаючись одна з одною, танцюючи під музику. На мить здається, що це лише одна змія, а не дві, а потім вони знову розплітаються, сповзають по обидва боки кошика й ковзають землею біля твоїх ніг.

Змії одночасно вихиляються вперед і назад, і їхні рухи дуже нагадують парний танець. Вишуканий і граціозний.

Музика пришвидшується, і тепер у рухах змій з’являється щось моторошне. Вальс перетворюється на битву. Вони виписують навколо одна одної кола, а ти чекаєш, котра накинеться першою.

Одна з них тихенько сичить, інша відповідає. Музика й запах ладану летять у зоряне небо, а кобри й далі кружляють на землі.

Ти не знаєш, котра атакувала першою. Зрештою, вони видаються абсолютно однаковими. Змії стають дибки, сичать і стрибають одна на одну, а ти раптом помічаєш, що вони вже не білі. Обидві стали чорні як смола.

Передбачення

Дорогою з Бостона в Нью-Йорк, 31 жовтня 1902

Більшість пасажирів потяга вже розійшлася до своїх купе, щоб прилягти подрімати, почитати книжку чи якось інакше провести час подорожі. Перед тим як потяг відійшов, у коридорах штовхалося чимало людей, але зараз усе спорожніло, і Крихітка з Прибамбасом тихо, як кошенята, скрадаються від вагона до вагона.

На дверях кожного купе висять таблички з написаними від руки іменами. Діти зупиняються біля тієї, де виведено «С. Бовн», і хлопчик підводить руку, щоб тихенько постукати в матове скло.

— Заходьте, — гукає зсередини голос, і Крихітка відчиняє двері.

— Ми не заважаємо? — питає вона.

— Ні, — заспокоює Селія. — Заходьте, заходьте. — Дівчина згортає помережану символами книгу, котру читала, і кладе її на стіл. Її помешкання має вигляд бібліотеки після вибуху: на оббитих оксамитом лавицях і столах із гладенького дерева височіють книжкові стоси. Поїзд хитається, і світло, відбиваючись у кришталевих люстрах, ллється кімнатою.

25

Цитата з п’єси «Гамлет» В. Шекспіра. Переклад Ю. Андруховича.

26

«Як вам це сподобається» (As You Like It) — одна з ранніх комедій Вільяма Шекспіра. Саме цей твір містить один із найвідоміших та найцитованіших шекспірівських монологів: «Весь світ — театр».