Бенфорд зупинився й повернувся до Форсайта.
— Томе, Ґейблу та ДІВІ не можна світитися. Жодних мобільників, жодних контактів із зовнішнім світом, нічого такого, що дало б Центру бодай найпримарнішу нагоду вдатися до ворожих дій.
— Ґейбл уже зник, — сказав Форсайт. — Станом на обід учорашнього дня навіть мені не відомо, де він.
Бенфорд кивнув.
— Ми не маємо вибору; треба діяти далі так, начебто вона вже погодилась. Мені потрібен МАРБЛ тут, фізично, поки його не стратили. Тож це наш єдиний шанс.
Бенфорд виглянув із вікна терміналу.
— Ґейбл переконає її. Мусить.
***
У резидентурі в Таллінні, Естонія, молодий начальник поставив свою кавову чашку і виструнчився у кріслі, прочитавши каблограму від Бенфорда, переправлену зі Штабу. Він виглянув з-за рогу і покликав дружину до себе в кабінет; там було лише їх двоє, ця пара працювала в тандемі. Разом вони кілька разів перечитали каблограму. Вона стояла позаду нього, поклавши підборіддя йому на плече і складаючи список того, що треба швиденько організувати: готелі, машини, передавачі, біноклі.
Згідно з інструкціями Бенфорда, начальник мав зателефонувати своєму контакту в KaPo, Kaitsepolitsei, і попросити про термінову зустріч. Надати ескорт у місті? Супровід до Нарви? Спостереження за мостом? Як слід заїхати по яйцях нашим колишнім російським квартирантам? Буде зроблено, сказали в KaPo. Все організуємо.
Бенфорд прилетів до Таллінна з «Венізелосу» на «Люфтганзі» з пересадкою у Темпельгофі. З коротенькою зупинкою в готелі «Schlössle», що в старому місті, Бенфорд потягнув молодого і палкого начальника резидентури на гарячкову пробну поїздку до Нарви і назад, аби засікти час. На трасі Е20 за ними послідувала невизначена «лада», яка, втім, зникла з поля зору на під’їзді до Нарви. Росіяни знали, де відбудеться все дійство. На шляху назад до Таллінна Бенфорд зупинився у придорожньому гриль-кафе, щоб подивитися, як на це зреагує «лада». Спостерігачі проїхали ще двісті метрів і зупинилися на узбіччі. Бенфорд запхав у себе обід із варених сосисок, маринованих огірків, оселедця, балтійського салату rosolje, чорного хліба і каламутного темного пива. Сподівався, що головорізи в машині голодні.
Як виявилось, вони заходили до готельного номера Бенфорда і зробили свою роботу дуже вправно. Не торкнулися жодного з маячків, які він лишив для них. На столі було розкидане натрушене волосся, тальк, блокнот лежав акуратно, рівно. Втім до Бенфорда їм було далеко. Начальник талліннської резидентури захоплено дивився, як Бенфорд, послуговуючись лінзою стенгоуп розміром із рисову зернинку, сховану на безелі його годинника, оглянув задню кришку мобільного телефона, залишеного в бічній кишені його валізи. Бенфорд підвів голову, кивнув. Мікроскопічні позначки на кришці показували, що її рухали. Зняли і, певно, викачали нікому не потрібні дані.
Підготовка йшла повним ходом. Директору відділу СВР у Ленінградській області по секретній лінії зателефонували з Ясенєва. Його лише поінформували про обмін. Наказали організувати і вислати команду, яка супроводжуватиме в’язня, а після того супроводжувати «важливу персону» від мосту через Нарву до Івангорода і далі до Санкт-Петербурга, зробивши все в найкоротший термін.
Директору надали повноваження просити допомоги в обміні від санкт-петербурзької ФСБ і обласної прикордонної служби. Полковник Зюганов суворо наказав із Москви, щоб під час обміну не сталося жодних неприємностей і щоб він відбувся за найвищого рівня секретності.
Санкт-петербурзький директор прийняв наказ і відтак попросив і отримав дозвіл транспортувати важливу персону з Івангорода до Санкт-Петербурга гелікоптером прикордонної служби. Решту дороги до Москви репатрійована особа — ким би він, в дідька, не був, подумав начальник Ленінградської області — здолає на літаку Як-40 з президентського авіазагону.
***
Обмін МАРБЛа мав відбутися наступного дня, о 14:00 за Гринвічем. Може, тому, що всі були на нервах, а може, через те, що Форсайт непокоївся за Ґейбла, або тому, що знав: Нейта виключили з операції й відправляли до Вашингтона, він витягнув його на пиво.
Вони сиділи під блідими платанами у таверні «Skalakia» в Абелокіпі, неподалік від посольства. Нейт провів той день, тиняючись резидентурою в очікуванні на свій рейс, і Форсайту стало шкода парубка; він багато через що пройшов, його добряче пом’яли. Форсайт чудово знав, що ще гризе його, окрім звичного Нейтового занепокоєння через свою репутацію та кар’єру.
Отож Форсайт повів його проспектом Месогіон, тоді вгору крутим сходовим маршем до полірованих дерев’яних дверей таверни, й вони сіли надворі, слухаючи тишу міста в цю обідню перерву. Нейт запитав у Форсайта, чи ДІВА вже повернулася до Росії після того, як здала МАРБЛа, відтак вихилив весь келих пива і замовив ще.
Форсайт кинув на нього різкий погляд, і Нейт зізнався йому, що читав таємний документ у кабінеті, поки не було Меґі, тож знав усю історію, знав про план Бенфорда, про те, як Домініка попалила МАРБЛа. Хіба ми не захищаємо своїх агентів? Як вона могла? Росіяни. От МАРБЛ такого ніколи не зробив би; він не такий, як вони.
Форсайт нахилився, глянув йому просто в очі й наказав вийняти голову зі сраки. Форсайт сказав: якщо він і надалі лізтиме в таємні документи, то запхає її ще глибше. Домініка не знала про план із видачею МАРБЛа, сказав Форсайт; вона виконувала накази, робила те, що наказав їй Бенфорд, не мала й гадки про пастку на канарейок, про ті фатальні слова, які її попросили сказати. Їй було наказано нічого не розповідати Нейту. Вона дисциплінована, професіонал. Коли вони розповіли їй про МАРБЛа, у неї стався зрив.
Нейт замовк на десять хвилин. Сказав Форсайту, що поїде до конспіративної квартири побачитися з нею.
— Навіть не намагайся, — сказав Форсайт. — Відучора ми не користуємось тією квартирою. А сама вона зараз із Ґейблом, а де сам Ґейбл, невідомо навіть мені.
Він розповів Нейту про обмін, про міст в Естонії.
— Ми граємо за правилами Москви — точніше, за правилами Нарви, — бо маємо право лише на один постріл.
Від здивування у Нейта відвисла щелепа.
— Томе, я мушу побачити її. Допоможи мені.
— Я не міг би, навіть якби схотів, — сказав Форсайт. — На всій земній кулі є лише одна точка, де вона, можливо, опиниться завтра, от тільки шанси на це п’ятдесят на п’ятдесят.
Нейт зрозумів, про яке місце каже Форсайт, бо той дозволив йому вирушити туди.
***
Наступна доба минула для Нейта в дорозі, він мучився від огиди до самого себе і відчуття провини. Фізично він розпочав свою подорож тієї ж миті, коли встав з-за столу і пішов від Форсайта, який, хоч і розумів, що він замислив, однак знав: коли не спробує, буде ще гірше, ніж зараз, він мав день, щоб дістатися туди, афінський трафік не рухався, у вікно таксі лилось біле егейське світло, піт стікав йому по спині на пластикове сидіння, він кинув жмут євро, зайшов до терміналу, купив сумку, зубну щітку, футболку і квиток на найближчий рейс до Німеччини, до Мюнхена, народ у черзі не рухався, і він уже мало не зривався на крик, але таки прошкутильгав через охорону, навіть не помітив, як літак злетів, і подумав, чому він так повільно пролітає над Альпами, а вже в Мюнхені автобус двічі об’їхав увесь аеропорт, перш ніж зупинився біля розсувних дверей. І він сказав собі не бігти сходами, бо ж скрізь камери, та й нагадали про себе шви, почавши боліти. Нескінченні потоки натовпу в Мюнхені, кнаквурст і пиво, яке він виблював через п’ять хвилин, двоє VoPo-вців, копів із MP5, попросили його паспорт і посадковий талон, він мало не сказав їм, що дуже поспішає, у кабінеті — погляд з-над погонів, що ретельно вивчав його. Йому захотілося простягнути руку і згребти свої документи, одначе стримав її, мокру і тремтливу, щоб вона не сіпалась, зала очікування повна гладких прибалтів із перемотаними стрічкою валізами, йому захотілося проштовхатися крізь них до воріт, та вони просто-таки скупчилися перед ним, а від оголошення про затримку рейсу на дві години його хворий шлунок корчило, він уже всоте перевірив годинник, сидячи на потрісканому пластиковому кріслі, слухаючи розмови прибалтів, а відчувши запах хліба і сосисок, побіг у туалет і виблював, хоча шлунок і був порожній, агонізуючи, задер сорочку і перевірив, чи не розійшлися шви, його шкіра була рожева й гаряча на дотик, та крові він не помітив. Сидячи біля воріт, він заснув, обливаючись потом, йому наснилося її обличчя, її голос. Хтось зачепив його ногу, проходячи повз, і він прокинувся і став у чергу, напівпритомний і очманілий від гудіння в голові, черга ущільнилась, довелось чекати, поки усували якусь технічну неполадку, двадцять хвилин, сорок хвилин, година, а прибалти знай розмовляли без угаву, Нейтова голова гуділа, й він не почув, коли після зльоту до нього підійшла стюардеса і запитала, чи з ним усе гаразд. Минули дві години, а через туман на посадку не зайшли й досі, тож рейс переспрямували до Гельсінкі, і йому вже було не сила терпіти, він заплющив очі й відкинув голову на спинку крісла, та туман розсіявся, стійка митниці в надсучасному талліннському аеропорту була з іржостійкої сталі, телефон для анонімного зв’язку, куплений в аеропорту, не працював, а кермо орендованої машини було розхитане, та він не мав часу взяти іншу, та тарантайка торохкотіла, він погнав надто швидко і просрав поворот за Таллінном і попрямував на південь по Е67, поки не прочитав на знаку, що їде до чортової Риги, тож розвернувся на трасі Е20, по якій грюкотіли двопричепні вантажівки, підрізаючи його маленьку машину, а коп із радаром зупинив його і довго тягнув, перш ніж відірвати талончик і віддати честь. А далі — ціла вервечка крихітних містечок з іншопланетними назвами, розкиданих серед іншопланетного ландшафту з присадкуватих пагорбів і звалених дерев біля задрипаних ферм, Раквере, тоді Кохтла-Ярве, тоді засрана мухами Вайвара й околиці міста Нарви, брудного міста Нарви, час уже перевалив за полудень, в небі густо скупчилися хмари, він знайшов замок і міст, по той бік розкинулась Росія, але щось змусило його повернутися. «Не світися на місці» — остання дещиця дисципліни. Він їздив містом, сподіваючись побачити її десь, але шансів не було, він боровся з відчуттям провини і сорому, закликаючи останню дещицю дисципліни, зупинився на парковці в середмісті, повз нього з гуркотом проносились трамваї, Нейтові руки тремтіли, він сидів за запрілим вітровим склом, ще мить, і рука на панелі приладів смикнулась назад, він плеснув холодної води на обличчя, під пахви й на живіт — шви й досі боліли — на заправці і поглянув на себе в дзеркало, один бік обличчя чорно-синій, як у Привида опери, ото вже гарний з нього коханець, натягнув футболку з грецьким прапором і з’їв нарвський сендвіч із пожовклим по краях листом салату і смальцем, що скапував на провощений папір. Форсайт казав, що все відбудеться після заходу сонця, тож він завів машину, не відчуваючи ноги, що тиснула на зчеплення, й поїхав до мосту, та дорогу вже перекрили, а біля роздільної лінії стояв джип, і він сказав солдату, що їде на посиденьки трохи далі, однак сині очі під козирком кашкета і стрижене їжачком волосся не розуміли слова «посиденьки» й продовжували дивитися на паспорт Нейта, коли той раптом витиснув зчеплення, погнав через загорожу і почув поліцейський свисток, але подумав, що навряд чи вони стрілятимуть, а попереду побачив мікроавтобус, джип і Бенфорда, що стояв біля них, його зір почав розмиватися, «Не знаю, чи це розхитане кермо, чи я сам», — і він відпустив зчеплення, і машина покотилась до Бенфорда, тихо, це була остання дещиця дисципліни, що лишилася в ньому.