— Кого — їх?

— Наших прикольних дружків, — відказав Бі-Джи і махнув рукою в бік полчища, яке відходило.

Пітер замислився на мить.

— Оазяни мусять мати якусь назву для них.

— Нам від того користі катма, братухо.

Бі-Джи скривився, висолопив язика і почав белькотати, як ідіот. Уже за секунду, з незворушністю професійного комедіанта, він набув поважного вигляду.

— Відтоді як зник Тартальйоне, — сказав він, — зрозуміти, що мурмочуть ці чуваки, не може ніхто. Ти чув стару байку про кенгуру, Пітере?

— Ні, Бі-Джи, не чув. Розкажи мені стару байку про кенгуру.

Зграя тварин уже повністю проминула їх, поступово просуваючись далі до своєї мети. Дехто з аміківців іще вдивлявся в поріділі ряди тварин, але більшість уже починала потроху повертатися на базу. Бі-Джи обхопив Пітера рукою за плечі, немовби пропонуючи іти разом.

— Колись давним-давно, — розпочав він, — жив собі один чувак, мандрівник, якого звали капітан Кук. Він шукав в океані нові-новісінькі землі, висаджувався на них і відхапував їх у чорношкірих пациків, які там жили. Ну, отож поплив він аж до Австралії. Ти знаєш, де це?

Пітер кивнув.

— Тут багато хто дупля не ріже в географії, — мовив Бі-Джи. — Особливо якщо не був у тому місці, про яке запитують. Ну, але менше з тим. Отож, капітан Кук висаджується в Австралії й бачить цих дивови-и-ижних тварин. Здорові такі, волохаті тварюки з торбою на пузі, стрибають собі довкола на двох величезних кролячих ногах, і все таке. От Кук і запитує чорношкірих пациків: «Чуваки, а як ви називаєте цих тварюк?» А пацики йому й відповідають: «Кенгуру».

Пітер гмикнув, відчуваючи, що зараз буде кумедна розв’язка.

— Через багато років якийсь тіпок вивчив мову чорношкірих пациків, і знаєш, що виявилося? «Кенгуру» означає: «Ми не січем по-твоєму, братухо!»

Бі-Джи зайшовся реготом, усе його дебеле тіло аж здригалося від нападу веселощів, доки він супроводжував пастора назад у лоно цивілізації. Пітер теж сміявся, і, тимчасом як його губи розтягувалися у правильну форму, а з горла видобувалися відповідні звуки, він зрозумів, чого Господь хоче від нього. Пітер повинен вивчити оазянську мову. І він вивчить її за всяку ціну.

20

Якщо вона це зробить, усе буде гаразд

І вони розпочали. Щільно притиснувшись, Пітер і Беа більше не бачили одне одного. Вуста їхні злилися, очі було міцно стулено, а тіла могли бути будь-чиїми тілами від створення світу.

Минуло кілька хвилин, і Пітер зовсім прокинувся. Беа була за мільярди миль від нього, а він волікся до пральної машини, тримаючи в руках зіжмакані брудні простирадла. За вікном стояв той самий сонячний пополудень, який був і тоді, коли Пітер лягав спати. Кімната, як і раніше, купалася в золотому сяйві, і здавалося, наче сам час запікся на сонці, тоді як десь далеко-далеко звідси дні й ночі його дружини мерехтіли непобачені, змінюючи одне одного.

Пітер запхав простирадла в металевий барабан пралки. Напис «БЕРЕЖІТЬ ВОДУ! МОЖЕ, ВИПРАТИ ЦЕ РУКАМИ?» трохи мучив його совість, але він досі не пригадував, щоб його сперма тхнула так сильно, і він боявся, що якби спробував відіпрати це все руками, то їдкий запах рознісся би по всій кімнаті, і, зайшовши до Пітера, його відчув би будь-хто. Наприклад, Ґрейнджер.

Пітер зачерпнув із пластикової посудини трохи мильної стружки й засипав у пралку. Стружка була м’якою, воскуватою, наче її натерли з бруска того мила, яке виготовляли ще на стародавніх миловарнях. Цей мийний засіб очевидно не був хімічного походження. Може, то був білоквіт в одному з міріадів його проявів? Пітер нахилився до посудини й принюхався, але сморід його тіла перебивав усі інші запахи. Він затріснув дверцята пральної машини і ввімкнув її.

Дивно, але протягом свого перебування серед оазян Пітер ніколи не мастурбував і нічного сім’явилиття в нього теж не траплялося. Неначе Пітерове сексуальне єство поринало у сплячку. Він залишався чоловіком, і чоловіче причандалля звисало в нього між ногами, але воно просто було там, не відіграючи жодної ролі, як мочка вуха. Лише коли Пітер повертався на аміківську базу, його сексуальність прокидалася. Так само, тільки на базі, він відчував увесь тягар самотності.

Він стояв голий біля «пострілу». Екран був холодний і темний, хоча Пітер не міг пригадати, чи вимикав прилад. Мабуть, коли він спав, той вимкнувся сам, щоб заощадити енергію. Пітер сподівався, що, перш ніж утома зморила його, він таки надіслав Беа, що він там їй писав. Усе було наче в тумані. І його слова, і її. Пітер невиразно пригадував щось про килими у вітальні, які треба було викинути. Чи, може, це було про фіранки? І щось про пацюків. Так, про пацюків: Беа пішла викинути пакет зі сміттям до вже переповненого бака (сміттєвози почали їздити нерегулярно) і перелякалася до смерті, коли звідти вистрибнув щур, ледь їй не на обличчя.

«Пацюк, мабуть, налякався не менше за тебе»,— таке або щось подібне написав Пітер дружині, щоб заспокоїти її.

Зачинившись у душовій кабінці, він намилився і почав відмиватися, тимчасом як поряд відпиралася його білизна. Гаряча як окріп вода несла сім’я з Пітеровим ДНК і тихо булькотіла у зливних трубах.

Чистий і витертий насухо, Пітер сів за «постріл» і потягнувся перевірити, чи немає нових листів від Беа, коли помітив, як по плечу стікає краплина крові. Він мив голову і, коли шкріб її, здер із вуха засохлу кірку. Опіки добре гоїлися, але вуха мали багато кровоносних судинок, і потрібно було бути обережним, щоб не завадити клітинам епідермісу робити свою справу. Пітер озирнувся, шукаючи гігієнічні серветки, а потім пригадав, що АМІК ними свій персонал не забезпечує. У нього десь був і лейкопластир, але на плече впала ще одна краплина, і йому не хотілося переривати всю валізу. Натомість Пітер узяв труси й натягнув їх на голову так, щоб тканина прилягла до закривавленого вуха.

«Господи! Аби тільки зараз несподівано не зайшла Ґрейнджер...»

Пітер знову всівся за «постріл». Завантажилося нове повідомлення. Він відкрив його, очікуючи побачити на екрані слово «дорогий».

Пітере!<a name="read_n_53_back" href="#read_n_53" class="note">[53]</a>

Я страшенно сердита на тебе! Ти мій чоловік і я лбюлю тебе, але ти образив мене і розлютив.

За весь час нашої розлуки ти ЖОДНИМ СЛОВОМ не здгадав про нашу дитину! Ти хочеш провчити мене чи тобі просто байдуже? Я кілька разів натякала тоюі, нагадувала, що вагітна, але не тиснула надто сильно, тому що тільки тобі вирішувати: ти зі мною чи ні.

Щоразу, як ми з тобою обговорювали, мати дітей чи ні, ти завжди казав ні — «ще не час». Ти постійно запевняв мене, що колись будеш ЩАСЛИВИЙ стати батьком і що це тільки питання часу. Що ж, пробач, якщо я вибрала неправильний час, але я боялася, що ти не повернешся, а ти — єдиний чоловік, від кого я хочу мати дітй. Так, я знаю, я здаюся розгубленою, але, по-моєму, ти розгубився ще більше. Я тепер бачу, що всі ці роки ти уинкав уникав уникав батьківства. Усі знають: це непростий крок, він багато кого лякає, але ми ступаємо  втемряву, і людство завдяки цьому існує далі. Одначе твої місії завжди білш нагальні, чи не так? Стільки викликів перед тобою! Що не день — нові вилкики. Виклики, які насправді зовсім і не складні. Тому що ми можемо щосили намагатися допомогти незнайомцям, але, врешті-решт, вони самі відповідають за свою долю, хіба не так? Якщо ми не можемо їм допомогти, це прикро, але ми просто ідемо далі й допомагаємо комусь іношму. Але з дитиною все не так. Коли ця дитина твоя. Доля власної дитини важить для тебе більше за будь-що. Ти не можеш ДОЗВОЛИТИ собі зазанати невдачі, хоча, може, так і станеться, і саме це й лякає. Але знаєш що? Мільйони років люди були настільки лдурні, чи настільки сміливі, що все одно зважувалися спробувати. Я відчуваю, як усе це тисне на мене тепер, коли я ношу під серцем нашу дитину.

53

Помилки в цьому й наступному листах умисні. (Прим. ред.).