— Я підкажу, — промовив Пітер, усміхнувшись. — Це мотки шерстяних ниток.

Ґрейнджер не відповіла, навіть не гмикнула — просто стояла нерухомо, утупившись поглядом у ліжко. У Пітеровому номері гостю сісти можна було тільки на один із двох стільців або на ліжко. Один стілець стояв перед «пострілом», на екрані якого було видно Пітерове особисте листування з дружиною, на іншому стільці лежав великий стос паперів, а на ліжко було накидано різнокольорових мотків шерстяної пряжі. Пурпурової, жовтої, білої, світло-блакитної, багряної, сірої, лимонної тощо. У кожен моток було встромлено велику голку, за якою тягнулася волохата нитка.

— Я зшиваю книжечки, — пояснив Пітер, махнувши рукою на стос паперів.

Він узяв одну з уже готових, розгорнув у себе на грудях і показав шерстяну нитку, що скріплювала посередині складені вдвоє аркуші.

Ґрейнджер здивовано закліпала очима.

— Це можна було би зробити степлером, — сказала жінка.

— Я пробував, — відповів Пітер. — Виявилося, що оазяни бояться вколотися скріпками. «Голка-голка ховається від пальця», — кажуть вони.

— А клеєм?

— Клей швидко розповзається від вологи.

Ґрейнджер далі дивилася на ліжко. Мабуть, дивувалася, навіщо для цього так багато пряжі, та ще й різнокольорової.

— Так кожен Обожнювач Ісуса матиме особистий примірник Святого Письма, — пояснив Пітер. — Нитки різного кольору роблять кожну книжечку унікальною. Ну, і ще моє... е-е... безладне шитво.

Ґрейнджер запустила пальці у волосся, показуючи цим рухом, що для неї це все дуже дивно.

Пітер кинув брошурку на ліжко до мотків ниток і поквапився прибрати зі стільця стос біблійних роздруківок. Потім жестом запросив жінку сісти. Вона сіла. Поставивши лікті на коліна і зціпивши руки, гостя втупилася в підлогу. Мовчанка тривала близько півхвилини, що за цих умов здалося досить тривалим часом. Нарешті Ґрейнджер заговорила — приглушеним рівним тоном, неначе розмірковувала вголос.

— Шкода, що Остін показав тобі той труп. Я не думала, що він це зробить.

— Я бачив трупи й раніше, — м’яко відповів Пітер.

— Це жахливо: перед твоїми очима лежить неначе жива людина, а насправді ж то людини немає.

— Людина ніколи не зникає остаточно, — промовив Пітер. — Але так, це сумно.

Ґрейнджер піднесла руку до рота і з раптовим шаленством, наче кішка, взялася гризти ніготь свого мізинця. Потім так само раптово спинилася.

— Де ти дістав усі ці нитки?

— Мені їх дав один аміківець.

— Спрінгер?

— Еге ж, він.

— Голубець іще той!

— Але ж тут із цим немає проблем, хіба ні?

Ґрейнджер зітхнула, і голова її тяжко похилилася на груди.

— Тут ні з чим немає проблем. Хіба ти цього досі не помітив?

Пітер дав жінці ще півхвилини, але Ґрейнджер неначе зачарована дивилася на килим. Груди її підіймалися й опускалися. Вона була одягнута в білу бавовняну блузку з рукавами, занадто короткими, щоб приховати шрами на передпліччях. Із кожним вдихом її груди надимали тонку тканину блузки.

— Ти плакала, — сказав Пітер.

— Ні, не плакала.

— Ти плакала.

Ґрейнджер підвела голову і глянула йому у вічі.

— Гаразд, плакала, — мовила жінка.

— Чому ти страждаєш?

Вона вдавано посміхнулася:

— Це ти мені скажи, лікарю.

Пітер опустився на коліна біля її ніг, влаштувавшись якомога зручніше.

— Ґрейнджер, я не вмію бавитися в ці котики-мишки. Ти прийшла до мене, щоб поговорити. Я слухаю тебе. Тобі болить серце. Розкажи мені чому.

— Мабуть, це те, що зветься... сімейні проблеми.

Ґрейнджер терла пучками пальців одна об одну, і Пітер зрозумів, що колись вона курила, і зараз їй хочеться заспокоїти себе цигаркою. А ще він подумав, як дивно, що більше ніхто з аміківців не проявляв таких дрібних звичок у своїй поведінці, попри високу ймовірність того, що деякі з них багато курили у своєму попередньому житті.

— Мені всі тільки й повторюють, що тут ні в кого немає сім’ї, про яку хотілося б згадувати, — мовив Пітер. — Туска називає це «Іноземний легіон». Але так, я не забув. Я щодня молюся за Марлі Ґрейнджера. Як він?

Жінка пирхнула, і через те, що вона нещодавно плакала, трохи шмарклів бризнуло їй на губи. Роздратовано щось буркнувши, вона витерла рукавом обличчя.

— А Бог хіба тобі не каже?

— Не каже мені що?

— Чи з тими людьми, за яких ти молишся, усе гаразд?

— Бог... не наймався до мене на роботу, — відказав Пітер. — Він не зобов’язаний звітувати мені, як просуваються справи. До того ж Йому добре відомо, що я, власне, зовсім не знаю твого батька. Будьмо відверті: доки ти не розповіси мені про нього більше, Марлі Ґрейнджер для мене — тільки ім’я.

— Ти маєш на увазі, що Богові потрібно більше інформації, перш ніж він зможе...

— Ні-ні, я кажу про те, що Всевишньому не потрібно, щоб я розповідав Йому, хто такий Марлі Ґрейнджер. Господь знає і розуміє твого батька до... до найменшої молекули на його віях. Мета моєї молитви не в тому, щоб Бог звернув увагу на твого батька. Я молюся, щоб висловити... — Пітер завагався, підшукуючи влучне слово, хоча схожі розмови йому вже траплялися не раз. Кожен випадок, однак, здавався особливим. — Я молюся, щоб донести Богові свою любов до іншої людини. Це моя можливість урочисто висловити власне занепокоєння долею небайдужих мені людей.

— Ти ж тільки-но сказав, що мій батько для тебе лише ім’я.

— Я маю на увазі тебе. Мені не байдуже, що буде з тобою.

Ґрейнджер сиділа немов заклякнувши, зціпивши зуби й не кліпаючи очима. Сльози набрякли, замерехтіли і впали. На якусь мить здалося, що вона ось-ось зовсім розридається, але жінка опанувала себе — і роздратувалася. Пітер збагнув, що дратівливість була її захисним механізмом: ця колючість оберігала її м’яке черевце, наче голки дикобраза.

— Якщо молитва — тільки спосіб висловити занепокоєння, — промовила жінка, — який тоді в ній сенс? Так само політики висловлюють своє «занепокоєння» війнами, порушенням прав людини та іншими неподобствами, за якими вони просто спостерігають збоку і нічого не роблять. Це просто порожні слова, неспроможні нічогісінько змінити бодай на дещицю.

Пітер похитав головою. Здавалося, минуло багато років, відколи з ним сперечалися ось так. Під час його пасторування вдома таке з ним траплялося чи не щодня.

— Я розумію, що ти відчуваєш, — сказав він. — Але Бог не політик. І не поліціянт. Він творець Всесвіту. Неймовірно могутня сила, у трильйони разів більша за Сонячну систему. І звісно, коли в нашому житті щось іде негаразд, природно сердитися і прагнути перекласти на когось відповідальність зате, що трапилося. На когось іншого. Але звинувачувати Бога... Це те саме, що звинувачувати закони фізики в тому, що вони дозволяють страждання, або звинувачувати силу тяжіння за те, що відбуваються війни.

— Я ніколи не казала, ніби когось звинувачую, — відповіла Ґрейнджер. — І ти перекручуєш. Я не ставатиму навколішки перед законами фізики і не молитимуся їм, бо закони фізики не можуть мене почути. А ось Бог якраз мав би зарадити у хвилину скрути.

— Із твоїх слів може здатися, наче Бог...

— Мені тільки хотілося б, — урвала його Ґрейнджер, — щоб цьому твоєму пречудовому й дивовижному Богові хоча б інколи не було на все начхати.

У жінки вирвався здушений болісний схлип, Ґрейнджер не витримала й голосно розридалася. Пітер, що досі стояв навколішки, подався вперед і обійняв її рукою за спину, що здригалася від плачу. Їм обом незручно було в такій позі, але жінка нахилилася вперед і притиснулася головою йому до плеча. Її волосся лоскотало Пітерові щоку, збуджуючи й бентежачи своєю м’якою близькістю та незнайомим запахом. Туга за дружиною хвилею наринула на нього.

— Я не казав, що Йому байдуже, — прошепотів Пітер. — Він турбується про всіх нас, дуже сильно. Так сильно, що навіть став одним із нас. Втілився в людину. Ти можеш собі це уявити? Творець усього, будівничий галактик народився людською дитиною у простій сім’ї в невеличкому містечку на Близькому Сході.