Морг здавався таким самим, як і решта центру: рідко відвідуваним, занадто просторим, хоча сьогодні у ньому, либонь, було більше людей, ніж будь-коли: із приходом Ґрейнджер тут зібралося троє з тих п’яти медичних працівників, що залишилися. Жінка ввічливо відрекомендувала Пітера — міцні рукостискання, кивки головою — докторові Остіну й медсестрі Флорес.

— Приємно познайомитися, — сказала подібна до шимпанзе Флорес голосом, з якого анітрохи не було схоже, що їй приємно, після чого всілася назад у крісло, склавши руки на своїй неохайній уніформі.

Пітерові стало цікаво, якої вона національності. Зросту в ній було чотири фути десять дюймів щонайбільше, а голова схожа на якийсь зморхлий фрукт. Хай який генетичний код спричинився до її створення, до створення Пітера спричинився зовсім інший. Медсестра видавалася майже такою самою чужинкою, як оазяни.

— Я англієць, — звернувся Пітер до Флорес, не зважаючи на те, як безтактно це прозвучало. — А ви звідки?

Жінка завагалася.

— Із Сальвадору.

— Це бува не в Гватемалі?

— Ні, але ми... можна сказати, сусіди.

— Я чув про виверження вулкана у Гватемалі.

Коли Пітер спробував пригадати якісь подробиці з листа Беа, щоб підтримати розмову зі Флорес, мозок його почав перегріватися. Але медсестра підняла зморщену руку й промовила:

— Облиште.

— Страшно просто подумати... — почав Пітер.

— Та ні, справді: облиште, — урвала його жінка, і на цьому все скінчилося.

У морзі на кілька секунд запанувала тиша, окрім якогось розміреного стогону, який очевидно видавала не людина. Доктор Остін сказав, що цей звук надходив від холодильних камер через те, що їх тільки нещодавно ввімкнули.

— Просто безглуздо тримати холодильники ввімкненими, коли в них роками нікого немає, — пояснив чоловік. — Тим паче, доки ми не впорядкуємо належним чином споживання енергії.

Судячи з вимови, Остін був австралійцем, може, новозеландцем — атлетичний, кремезний чоловік із зовнішністю кінозірки, якщо не зважати на непривабливий шрам, що глибокою борозною перетинав його підборіддя. Наскільки Пітер пригадував, на похороні Северина Остіна і Флорес не було.

— Ви молодці, що так довго протрималися, — сказав Пітер.

— Тобто?

— Ну, без потреби вмикати холодильники. До сьогодні.

Остін знизав плечима.

— У майбутньому, коли людей стане більше, морг точно нам знадобиться. У майбутньому в нас, напевно, будуть убивства, отруєння та інша всяка всячина, що починає траплятися, коли кількість населення перетинає певну межу. Ми лише починаємо. Чи то пак починали.

Холодильні камери стугоніли далі.

— Хай там як... — зітхнув Остін і відчинив камеру, де перебував труп померлого, ніби Пітер нарешті попросив показати йому доктора Еверетта і не годилося змушувати його чекати.

Лікар смикнув за ручки, і пластикова шухляда виїхала, показавши до пупка оголене тіло. Голова Метью Еверетта лежала на чистесенькій подушці, а плечі — на підкладках у формі банана. Це був чоловік середнього віку, показний на вигляд, із сивиною у волоссі та сталою вертикальною зморшкою, що збрижила йому брови й запалі щоки. Очі його були майже заплющені, а рот — широко роззявлений. Язик був у білій на морозі, а на блідій шкірі мерехтіли крихітні крижинки. Якщо не зважати на все це, Еверетт виглядав цілком добре.

— Звісно, за минулі роки у нас помирали, — визнав Остін. — Не багато, значно менше за середній показник для групи людей такого розміру, але... смерті траплялися. Люди хворіють на діабет, мають проблеми зі серцем... їхні вроджені патології врешті-решт проявляються... Але Метт був здоровий як кінь.

— Мій кінь здох, — сказала Ґрейнджер.

— Перепрошую? — не зрозумів Остін.

— У мене в дитинстві був кінь, — пояснила Ґрейнджер. — Чудовий кінь. А потім він здох.

Сказати тут було нічого, тож Остін засунув шухляду назад і замкнув засуви. Уже вкотре Пітера приголомшила простота технології: жодних тобі електронних замків, які відмикаються магнітними карточками або до яких треба набирати код на клавіатурі, лише велика шухляда з двома ручками. Раптом він усвідомив, що така проста конструкція — це не наслідок потреби обходитися тим, що було напохваті, і не дивовижна невідповідність між незліченним багатством АМІК та його потягом до застарілого непотребу. Ні, ці холодильні камери були новими. І не просто новими, а зробленими на спеціальне замовлення. Якийсь наполегливий проектувальник переплатив, щоб отримати практичність дев’ятнадцятого століття, і підкупив виробника, щоб той повикидав усі комп’ютерні сенсори, всі мікросхеми з програмами, всі миготливі лампочки та всякі інші розумні застосунки, які мали б сучасні холодильні камери для морга.

Доктор Остін у раковині помив руки милом із терпким запахом, витер їх звичайним чистим рушником, дістав із пакета жувальну гумку, зняв із неї обгортку й кинув жуйку до рота. Потім простягнув пакет Пітерові — щедрий жест, адже жуйки сюди привозили зі Землі.

— Ні, дякую, — відмовився Пітер.

— Бог його знає, чому я це жую, — задумливо мовив Остін. — Поживність нульова. Десятисекундне впорскування цукру, і слинні залози повідомляють шлунку, що їжа вже на своєму шляху — а це не так. Цілковито згаяний час. До того ж ця жуйка тут така дорожезна. Але в мене до неї залежність.

— Вам треба спробувати , — сказав Пітер, пригадуючи, як приємно тримати рослину пальцями, як солодкий сік виплескується на язик, коли зуби розкушують тверду шкірку і дістаються до смачного м’якуша, що залишає свіжий післясмак, який не зникає навіть через півгодини. — Вам би ніколи не схотілося знову жуйки.

— Перепрошую, як ви сказали?

— .

Остін поблажливо кивнув. Мабуть, подумки додав до історії хвороби пастора «дефекти мовлення».

Запала тиша, чи то пак те, що можна було назвати тишею в аміківському морзі. Пітер подумав, що холодильники зараз стугоніли тихіше, але, можливо, він уже просто звик.

— У доктора Еверетта була родина? — запитав він.

— Не можу сказати, — відповів Остін. — Він нічого про неї не розповідав.

— У нього була донька, — сказала Ґрейнджер тихо, немовби сама до себе.

— Я цього не знав, — мовив Остін.

— Вони не спілкувалися, — повідомила жінка.

— Буває, — сказав Остін.

Пітер не міг зрозуміти — оскільки бесіда аж ніяк не була надто жвавою, — чому ніхто не простягне йому досьє на Еверетта й не скаже, коли похорон.

— Отже, — промовив він, — я так розумію, що мені вести похоронну церемонію?

Остін закліпав. Ця думка заскочила його зненацька.

— Е-е... напевно, — сказав доктор. — Але не найближчим часом. Ми поки що потримаємо його в мінусі. Інакше кажучи, замороженим. Доки не прибуде наступний патологоанатом. — Лікар перебіг очима по шухлядах у стіні морга, потім поглянув у вікно. — Нас дуже турбує питання, чи в цьому середовищі немає нічого такого, що могло б спричинити хвороби в людей. Турбувало від самого початку. Ми дихаємо повітрям, яким ніколи раніше не дихали, харчуємося їжею, що зовсім нова для нашої травної системи. Досі все свідчило на користь того, що з цим проблем не мало б виникнути. Але сказати напевне можна буде, тільки коли мине час. Багато часу. І те, що без жодної на те причини померла цілком здорова людина, може виявитися дуже поганою новиною.

Пітера стало морозити. Він надягнув на себе дишдашу, просторий светр, спортивні штани і тенісні туфлі — більше одягу чоловік тепер не міг витерпіти, навіть перебуваючи на аміківській базі, — утім, у холодному морзі й цього було замало. Пітерові хотілося розчахнути вікно й запустити всередину вировиння теплого повітря.