Бернз, підвівшись, гукнула через усю залу:

— Агов, Станко! Можна послухати щось інструментальне? А то наш пастор тут страждає.

— Та ні, — запротестував Пітер, коли всі, хто був у їдальні, звернули на нього погляди. — Не треба...

Але він відчув полегшення, коли голоси Синатри й шкільного хору замовкли на півслові і замість них забренькало піаніно і мляво зашерехтіли маракаси.

Бернз знову всілася й швидко впоралася зі своїм десертом. Туска доїв спагеті. Пітер проковтнув лише кілька шматочків свого млинця, але вже почувався ситим. Він відкинувся на спинку крісла, і повз його вуха зашелестіли дружні розмови кількох десятків людей: легкий гомін на інженерному жаргоні, базікання про їжу, ввічливі суперечки щодо вирішення якихось практичних завдань і безглузда абракадабра з напівпочутих слів і фраз, переплетених між собою бразильською самбою.

— А любиш ти яку музику, Пітере? — запитала Бернз.

— Е-е...

У голові було порожньо; назви та імена, які раніше Пітер відторохтів би миттю, зараз кудись поділися.

— Щиро кажучи, — мовив він, набравши повітря в легені, — я не надто люблю музичні записи. Мені більше подобається жива музика, коли я присутній під час її виконання. Тоді насолоджуєшся не так самою музикою, як торжеством моменту, коли люди роблять щось разом на публіці. Щось, що може піти зовсім неправильно, але завдяки поєднанню таланту, довіри й завзяття все виходить чудово.

— Ну, тоді тобі треба вступити до нашого Клубу акапельного співу, — сказала Бернз.

— Клуб акапельного співу?

— Так, наш пісенний гурток. Кожні сто вісімдесят годин ми зустрічаємося і співаємо разом. Тільки для себе. Тобі сподобається. Ти тенор?

— Я? Мабуть...

— У Бі-Джи найбасовіший бас з-поміж усіх, які ти коли-небудь чув. Тобі треба почути, як він співає.

— Я б залюбки.

— І в нашому репертуарі немає Синатри.

— Це тішить.

— Що ж, я сподіваюся побачити тебе в нашому клубі. — Голос жінки звучав щиро.

Раптом Пітер усвідомив, що вона намагається втримати його в лоні їхньої спільноти, не дати перетворитися на тубільця.

— І як багато приходить людей? — запитав він.

— Залежить від зайнятості. Щонайменше шестеро. Інколи збирається до десятка. Будь-хто може приходити, Пітере. Це корисно для душі. Якщо ти не проти, що я так висловлююсь.

— Туска теж співає з вами?

Туска вибухнув реготом.

— І думати забудь. У мене голос, як у вентиляторної витяжки. Як у зіпсованої вентиляторної витяжки.

— Співати може кожен, — наполягла Бернз. — Треба тільки вправлятися. І бути впевненим у собі.

— О, впевненості у мене вдосталь, — відказав пілот. — А ще голос, як у вентиляторної витяжки.

Бернз поглянула на Туску зі співчуттям:

— У тебе на бороді томатна паста, солоденький.

— Курва його мати, звиняйте на слові, — Туска запустив пальці в зарості на своєму обличчі. — Ну все, дістало: зголю цю бороду.

— Тобі краще поголеним, Туско, — мовила Бернз, витираючи губи серветкою (лляною, адже АМІК не дозволяв собі витрачатися на одноразові паперові), а тоді звернулася до Пітера: — А тобі борода личить. Я бачила, як вона виглядає, коли Ґрейнджер привезла тебе з поселення. Доволі стильно.

— Дякую, але... я просто не мав змоги поголитися, доки був у від’їзді. Я голюся електробритвою, розумієш, а там нема... е-е...

«Що я мелю? — подумав Пітер. — Невже розумнішого нічого не можна придумати?»

— Отже, — промовила Бернз, — умови в Сі-2 справді такі примітивні, як кажуть?

— Хто каже, що вони примітивні?

— Усі, хто там був.

— А хто там був?

— Ґрейнджер...

— Ґрейнджер не заходила далі за перші будинки. — Пітера занепокоїло, що він не зумів, кажучи це, приховати у голосі осудливі нотки. — Не думаю, що вона хоч раз переступала поріг оазянського будинку.

Бернз здивовано звела брови, почувши «оазянського», але швидко похопила значення слова.

— То як там насправді? Як вони живуть?

— Ну, їхні житлові приміщення доволі... мінімалістичні. Я б не вживав слова «примітивні». Мені здається, це тому, що їм так подобається.

— Отож, електрики немає.

— Вона їм не потрібна.

— А що вони роблять цілими днями?

Пітерові довелося неабияк напружити всі свої сили, щоб не показати Бернз, як це запитання його роздратувало.

— Працюють. Сплять. Їдять. Розмовляють один з одним. Те саме, що й ми.

— Про що ж вони розмовляють один з одним?

Пітер уже розтулив рот, щоб відповісти, але виявилося, що та частина його мозку, куди він звернувся по відповідь, наповнена нерозбірливим белькотінням і неясним шелестом чужою мовою. Як дивно! Коли Пітер був разом із оазянами й чув їхні розмови, він так призвичаївся до звуку їхніх голосів і ознайомився з мовою їхніх тіл, що йому вже майже здавалося, ніби він розуміє, про що вони говорять.

— Я не знаю.

— А ти можеш сказати по-їхньому: «Привіт, приємно познайомитися»?

— Ні, вибач, не можу.

— Тартальйоне весь час намагався нас навчити цій фразі...

Туска пирхнув.

— Це він так думав, що ця фраза означає саме це. Він просто повторював те, що ці хлопці сказали йому, коли вони зустрілися, хіба ні? Дідько, та це ж могло бути: «Ходи-но сюди, чуваче, давненько ми вже не ласували італійцем!»

— Боже мій, Туско! — промовила Бернз. — Та покинь ти вже нарешті свої людожерські жарти. Ці істоти цілком безпечні.

Туска перехилився через стіл, уп’явши погляд у Пітера.

— До речі, я пригадав, що ти, Пітере, не відповів на моє запитання. Ну, на те, яке я поставив, перш ніж Френк Синатра так неввічливо перервав нас.

— Е-е... нагадай мені, будь ласка...

— Звідки ти знаєш, що ці хлопці «хороші»? Я маю на увазі, що вони роблять такого хорошого?

Пітер якусь мить порозмірковував над цим. Цівки поту лоскотали йому зашийок.

— Я так гадаю скоріше тому, що вони не роблять нічого поганого.

— Справді? У чому ж тоді полягає твоя роль?

— Моя роль?

— Атож. Священик же має бути посередником між людьми і Богом, так? Чи Христом, Ісусом, байдуже. Тому що люди чинять гріхи і потребують прощення, еге ж? Тож... які гріхи чинять ці хлопці?

— Ніяких, наскільки мені відомо.

— Тож... не зрозумій мене хибно, Пітере, але... що ти тоді там робиш?

Пітер знову витер спітніле чоло.

— У християнстві йдеться не лише про прощення. У християнстві йдеться про те, як прожити повноцінне й щасливе життя. Річ у тому, що багато хто не розуміє: бути християнином — це величезний кайф. Це глибоке задоволення. Це коли щоранку ти прокидаєшся сповнений радісного захоплення перед кожною хвилиною, що чекає на тебе попереду.

— Ага, — незворушно промовив Туска. — Ця вся радість аж пре з Міста Потвор.

Бернз, непокоячись, щоб чоловіки не розпочали серйозну суперечку, торкнулася Пітерового ліктя, вказавши на його тарілку.

— Твій коржик холоне.

Пітер поглянув на згорнутий трубочкою млинець. Той засох і скидався на гумову жувальну кістку для собак.

— Мабуть, доведеться залишити його недоїденим, — сказав Пітер.

Підвівшись, він усвідомив, що йому страшенно хочеться спати і що він помилився, гадаючи, ніби спроможний спілкуватися з людьми. Пітер силоміць намагався стояти рівно, а не хитатися як п’яний.

— Мабуть, мені треба трохи полежати, — промовив він. — Даруйте мені.

— Декомпресійна хвороба, — сказав Туска, підморгнувши.

— Відпочинь як слід, — порадила Бернз і, вже коли Пітер волочив ноги до виходу, гукнула йому: — І не думай навіть відчужуватися від нас!

Повернувшись до свого номера, Пітер повалився на ліжко, проспав близько півгодини і прокинувся від того, що його нудило. Він виблював в унітаз неперетравлений млинець, попив трохи води й відчув себе краще.

Шкода, що він не прихопив із собою хоча б одну стеблину : щоб у роті було свіжо, досить її пожувати, можна навіть не пити води. У поселенні Пітер, попри спеку, призвичаївся пити зовсім мало, менше ніж літр на день, мабуть. Усе випите понад того просто видавалося надміром: немов у маленьку пляшечку намагалися залити відро води. Тіло не настільки велике, щоб умістити все це, і організм змушений шукати спосіб, як позбутися надлишку.