— Агов! Ти ще з нами? — почувся голос Ґрейнджер.

— Вибач, — відказав Пітер.

Ніздрі лоскотали приємні пахощі. Булка з родзинками. Ґрейнджер уже розпакувала її й узяла собі скибку.

— Пригощайся.

Пітер узяв і собі, ніяковіючи через те, що брудними руками, із землею під нігтями, торкається хліба. Булку було нарізано великими куснями — втричі товщими, ніж нарізав би оазянин, — розкішно пухкими на дотик, наче хліб вийняли з печі п’ятнадцять хвилин тому. Пітер поклав шматок до рота, зненацька відчувши, що страшенно зголоднів.

Ґрейнджер підсміхнулася:

— Треба було попросити кілька хлібин і риби.

— Оазяни добре про мене дбають, — заперечив Пітер, жадібно ковтаючи. — Але вони самі не великі їдці, і я, так би мовити... втягнувся в їхній триб життя, — він узяв ще одну скибку. — До того ж я був зайнятий.

— Не маю сумніву.

Попереду проступили дві дощові маси, і сонце випадково опинилося просто поміж них, у вільному від дощу просторі. Краї кожної маси переливалися ніжними кольорами веселки, неначе постійно спалахували безгучні феєрверки.

— Ти знаєш, — спитала Ґрейнджер, — що твої вуха зверху перетворилися на шкварку?

— Мої вуха?

Пітер помацав їх пальцями. Шкіра на зовнішньому боці вушної раковини була пошерхла, наче засохлий шматок бекону, забутий на ніч на пательні.

— Залишаться шрами, — сказала Ґрейнджер. — Не можу повірити, що ти нічого не відчував, коли це сталося. Мусило боліти як чортзна-що.

— Може, й боліло, — відказав Пітер.

Дві дощові маси підступили тепер значно ближче, і наближення їхнє вводило в оману: здавалося, ніби машина дедалі швидше несеться на них. Послуговуючись указівками навігатора, Ґрейнджер ледь повернула кермо — і сонце зникло за водяною завісою.

— Із тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд, — відповів Пітер.

Було прикро, що Ґрейнджер так часто заважала йому насолоджуватися дивами природи; це дратувало його. Потім, намагаючись говорити з нею щиро, Пітер глибокодумно додав:

— Узагалі, я не думаю про те, чи все зі мною гаразд. Я просто... живу.

— Що ж, молодчинка, — відказала жінка. — Але я все-таки радила б тобі наступного разу взяти трохи сонцезахисного крему. І час від часу дивитися у дзеркало. Ну, знаєш, щоб пересвідчитися, чи в тебе все на місці.

— Може, мені слід доручити це тобі?

Жоден зі співрозмовників не мав наміру обмінюватися сороміцькими жартами, утім, щойно сказані, слова повисли в повітрі, і вони обоє всміхнулися.

— Я не думала, що вони змушують тебе фізично працювати, — промовила Ґрейнджер. — Я гадала, ти їм потрібен, щоб Біблію там почитати і все таке.

— Це була моя ідея, а не їхня.

— Що ж, гадаю, матимеш засмагу. Коли опіки зійдуть.

— Річ у тому, — далі пояснював Пітер, — що я зрозумів: уся та їжа, яку щотижня вантажать у цю машину, не береться нізвідки, навіть якщо аміківцям і може так здаватися.

— Власне, я виросла на фермі, — сказала Ґрейнджер. — Тож, якщо ти й мене записав до тих, хто гадає, ніби зерно виготовляють у пекарнях, то помилився. Але скажи-но мені: це поле, на якому ти працював, де воно? Я ніколи не бачила там жодних полів із білоквітом.

— Воно в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. Ось чому ти його не бачила. Поле білоквіту сховане за будинками.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це ж треба таке! А бодай мені!

— Поселення побудовано кільцем довкола оброблюваної землі, — пояснив Пітер. — А отже, коли треба йти до роботи, люди вирушають з усіх напрямків і сходяться в центрі, й у такий спосіб усім доводиться пройти більш-менш однакову відстань. Прекрасно придумано, правда ж? Просто не уявляю, чому, відколи існує людство, це нікому не спало на думку.

Ґрейнджер метнула на нього недовірливий погляд.

— Ти справді не уявляєш? Це тому, що хліборобство — тяжка й нудна праця, і більшість людей воліють, щоб хтось робив її за них. І бажано десь подалі. Тому що там, де вони живуть, потрібне місце під торгові центри.

— Тут АМІК теж планує побудувати торгові центри?

Раніше жінка могла б образитися на таке зауваження, але цього разу їй, схоже, було байдуже.

— Ні, — зітхнула Ґрейнджер. — Принаймні, не в найближчому майбутньому. Насамперед нам потрібне стабільне довкілля. Чиста вода. Відновлювана енергія. Дружна команда. Тубільці, що не відчувають до нас смертельної ненависті.

— Благородні цілі, — відказав Пітер; на нього раптом наринула хвиля втоми, і він відкинувся на спинку свого сидіння. — Кумедно тільки, що ніхто не думав про них раніше.

Вони в’їхали в дощ. Сухе вітрове скло за мить уже було залите водою. Химерні візерунки дощових крапель хрест-навхрест помережили його, доки їх не змахнули склоочисники. Пітер перебував усередині оболонки з металу і скла, у штучно підтримуваному середовищі охолодженого повітря, недосяжний для дощу, який обмив би його. Він має бути там, назовні, повинен стояти голий під дощем, який струменітиме по його черепу, тьмаритиме зір, періщитиме по кістлявій поверхні його ніг.

— Із тобою справді все гаразд?

— Так, усе добре, — удавано спокійно відказав Пітер. — Просто таке відчуття... трохи дивне... бути замкненим у такому обмеженому просторі.

Ґрейнджер кивнула, не надто переконана його відповіддю. Пітер бачив, що жінка хвилюється за нього. Він шкодував, що не наполіг, аби вона зачекала ще трохи в поселенні, а він тим часом трохи краще підготувався б до повернення на базу. Він був би у значно ліпшій формі, якби мав для себе хоча б десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж сісти в машину.

— Ми в межах досяжності «пострілу», — після тривалої мовчанки промовила Ґрейнджер.

Пітер спантеличено глянув на неї так, наче вона щойно повідомила, що вони на прицілі у снайпера.

— «Постріл». Система поштових повідомлень, — пояснила Ґрейнджер. — Ти можеш подивитися, чи прийшло щось від твоєї дружини.

«Не зараз, — подумав Пітер. — Не зараз».

Він хотів було сказати: «Дякую, але я волів би спершу помитися, переодягнутися, трохи відійти...» Це була би правда. Але через цю правду Ґрейнджер могла подумати, що він не прагне дізнатися, як там його дружина. Пітерові не хотілося, щоб вона засумнівалася в його коханні до Беа. А до того ж Ґрейнджер виявляла чутливість до його потреб, чи то пак до того, що, на її думку, було його потребами. Їй треба віддячити за це.

— Так, будь ласка, — сказав Пітер.

Склоочисники рипіли по склу: небо над ними було ясним. Пітер вивернувся на своєму сидінні, щоб поглянути на краєвид позаду машини. Дощі прямували до Сі-2. Скоро їхні краплини зашерехтять лагідно по даху його церкви.

— Ну ось, — сказала Ґрейнджер. — З’єднання є.

Кермуючи однією рукою, другою вона викотила Пітерові на коліна «постріл», готовий до використання.

Чоловік увів свій пароль, далі, дотримуючись указівок, зробив усе як завжди. Від Беа прийшло з десяток листів, може, навіть зо два. Усі листи було автоматично датовано, але для Пітера дати не мали жодного змісту. Він відкрив найдавнішого листа. Купа тексту вивалилася на екран. Дружина повідомляла Пітеру, що кохає його. «Пітере, я кохаю тебе», — писала вона. Чоловік перечитав початок листа з її привітанням кілька разів не для того, щоб насолодитися ним, а щоб дочекатися, доки слова не стануть чимось більшим, ніж просто піксельними зображеннями на пластиковому екрані, доки він не почує голос Беа.

Щойно дізналася, чому супермаркет зачинений. Він збанкрутував! Аж не віриться. І це йдеться про «Теско», одну з найбільших торгових мереж у світі! Вони крутили такими сумами! Через це, либонь, і прогоріли. Я подивилася на одному з новинних сайтів репортаж із докладним аналізом усіх причин і переконалася, що це мало статися — банкрутство було неминучим. І все одно неминуче має здатність захоплювати нас зненацька, правда ж? Величезна сума грошей «Теско» була зав’язана на «ЕксонМобіл», а в тих проблеми були ще відтоді, як китайці загарбали нафтові родовища в Іраку, Ірані й Казакстані<a name="read_n_42_back" href="#read_n_42" class="note">[42]</a> (здається, так пишеться?). «Теско» мало велику частку в судноплавних компаніях, які зазнали краху через зростання піратства. Також істотна частка їхньої бізнес-імперії базувалася в Таїланді, доки там не відбувся військовий переворот. До того ж по них сильно вдарило, коли кілька років тому «Барклайз» пішов на дно і потягнув за собою бонусні програми «Теско». Це те, що я запам’ятала з передачі, там було ще багато чого. «Теско» вплуталося в цілу купу різноманітних видів діяльності, про які ти навіть не підозрюєш, коли ходиш у супермаркеті поміж поличок із їжею для домашніх улюбленців, шукаючи щось смачненьке для Джошуа. Аж раптом проекти луснули, набралася критична маса, і — маєш! — «Теско» більше немає. «Кінець епохи», — як подали це в новинах, занадто патетично, як на мене.

42

Умисна помилка.