Пітер хотів було спробувати делікатно віднадити оазян від такого пошанування Книги, розповівши про те, скільки перекладів на різноманітні мови передувало цьому тексту сімнадцятого століття, але вирішив, що це тільки все ускладнить, особливо зважаючи на те, як оазяни прикипіли до ключових цитат, які завчили ще з Курцберґом, що, очевидно, був палким прихильником Біблії короля Якова. Воно й не дивно. Кожен християнський проповідник, який любить мову, мусить любити саме цю Біблію: ритм її віршів просто підкорює тебе. Тому, можливо, правильним підходом до цих людей буде читати їм Біблію стовідсотковою староанглійською, а потім уже розтлумачувати простою сучасною мовою.

— Апостол Павло говорить тут своїм новим друзям, — узявся пояснювати Пітер, — що тільки-но ви почули слово Боже, уже не важливо, що ви чужинці, не важливо, як далеко ви живете. Ви стаєте частиною громади християн, усіх християн, які коли-небудь існували на цьому світі, зокрема й тих, що жили в часи, коли Ісус ходив по землі. Далі апостол Павло порівнює нас із домом. Дім будують із цеглин і каміння, яке припасовують одне до одного, щоб звести велику споруду, і ми всі є тим камінням у домі, який будує Господь.

Десятки голів, вкритих каптурами, закивали.

— Ми ві — каміння.

— Ми побудували нашу церкву разом, — промовив Пітер. — І це прекрасно.

Майже одностайно, немов учасники танцювальної постановки, оазяни обернули голови, щоб поглянути на храм, який вони вважали настільки священною спорудою, що заходили туди тільки для відправ, хоча Пітер і закликав їх вважати церкву своєю домівкою.

— Але ви — всі ви, що зібралися сьогодні тут і зараз просто сидите на сонці — ви і є справжня Церква, яку побудував Господь.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять, що, як завжди, сиділа в першому ряді, загойдалася вперед-назад, не погоджуючись.

— ерква — то ерква, — заявила вона. — Ми — то ми. Гоподь — то Гоподь.

— Коли ми сповнені Духа Святого, — мовив Пітер, — ми можемо стати чимось більшим за те, чим ми є: можемо стати у своїх ділах подібними до Бога.

Його слова не переконали Номер П’ять.

— Бог ніколи не помирає, — сказала вона. — Ми помираємо.

— Помирають наші тіла, — відповів Пітер. — Наші душі житимуть вічно.

Номер П’ять указала пальцем у рукавичці просто на його огруддя.

— Твоє тіло не помирає, — промовила вона.

— Певно, що помирає, моє тіло теж помре, — відказав Пітер. — Я з плоті й крові, як і будь-хто інший.

Саме зараз Пітер як ніколи відчував недосконалість своєї тіло-будови з плоті й крові. У нього розболілася голова від сонця, сідниці затерпли, і терміново треба було відлити. Трохи повагавшись, Пітер послабив сечовий міхур, і сеча вільно потекла на землю. Так тут заведено, і нічого було маніритися.

Обожнювачка Ісуса Номер П’ять мовчала. Пітер не міг зрозуміти, чи він переконав її, чи заспокоїв, чи засмутив, чи ще щось. Та й узагалі, що вона мала на увазі? Невже Курцберг був одним із тих лютеранських фундаменталістів, які вірять, ніби одного дня мертві християни воскреснуть у своїх старих тілах — дивовижним чином відновлених і нетлінних, неспроможних відчувати ні біль, ні голод, ні задоволення — і лишаться в них усю решту вічності? Сам Пітер такого вчення не схвалював. Смерть є смерть, тлінь є тлінь, і тільки дух незнищенний.

— Скажіть мені, — звернувся він до присутніх. — Що ви знаєте про життя після смерті?

Обожнювач Ісуса Номер Один, який сам узяв на себе обов’язки хранителя історії християнства на Оазі, промовив:

— Коринтянин.

Пітер не відразу зрозумів, що сказав Номер Один: хоч і таке знайоме, слово це було зовсім неочікуваним тут і зараз.

— Коринтяни, авжеж, — промовив він.

Запала мовчанка.

— Коринтянин, — повторив Обожнювач Ісуса Номер Один. — Дай лово з Книги.

Пітер подумки звернувся до Біблії, відшукав там Послання до коринтян, п’ятдесят четвертий вірш п’ятнадцятого розділу, але він ніколи раніше не мав потреби цитувати у своїх проповідях цей уривок, тому точного формулювання не пам’ятав: щось тлінне, щось нетлінне... Наступний вірш він знав добре, це був один із тих біблійних самородків, які знають усі, хай подекуди і приписують їх Шекспірові, але Пітерові здавалося, що Обожнювач Ісуса Номер Один прагнув більшого, ніж коротенький афоризм.

Із кректанням чоловік звівся на засиджені ноги. Юрба тихо загула від хвилювання, коли Пітер, підійшовши до свого рюкзака, дістав із пластикового футляра Книгу. Витиснені золотом літери заблищали на сонці. Пітер лишився стояти, щоб м’язи змогли перепочити в іншій позі, і розгорнув Біблію.

— А коли оце тлінне в нетління зодягнеться, — прочитав він, — і оце смертне в безсмертя зодягнеться, тоді збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?

Читаючи вголос ці слова, Пітер усвідомив, чому він ніколи не використовував цю цитату у своїх проповідях. Думка була цілком розумна, але висловлена занадто пишномовно, як на його думку. Щоб ці слова звучали щиро, виголошувати їх потрібно було зі завзятим запалом, із патетикою трагічного актора, а Пітер був оратором іншого штибу. Його стилем радше була скромна відвертість.

— Тут апостол Павло каже, — узявся пояснювати Пітер, — що, коли ми віддаємо наші душі Христу, та наша частина, що помирає і тліє, — наше тіло — одягнена в те, що не може ні померти, ні зітліти, — у нашу вічну душу. Тому нам нічого боятися смерті.

— Ніого, — луною відгукнулося кілька оазян, — боятия.

Друге Пітерове перебування в поселенні, яке аміківці називали Містом Потвор, було не менш дивовижним і захопливим, ніж перше. Він, як і очікував, краще пізнав оазян, але також почав помічати зміни в собі, зміни, яких він не міг висловити, але які здавалися йому глибокими і важливими. Подібно до того, як повітря пролазило під його одяг і, здавалося, проходило крізь шкіру, так само щось невідоме пролазило йому в голову, просякаючи просто в мозок. Чогось лихого в цьому не було ані краплини. Це була наче найбільша у світі благодать.

Не всі зміни, втім, тішили. Коли минула половина перебування в поселенні оазян, Пітер потрапив у дивний стан, який, озираючись назад, він не міг назвати інакше, окрім як «ридання запоєм». Це сталося під час однієї з тих довгих-предовгих ночей, коли десь посередині її Пітер прокинувся у сльозах, не пам’ятаючи, що ж такого йому наснилося і чому він плаче. А потім він ридма ридав ще не одну годину. Напади жалощів не припинялися, неначе якийсь пристрій у його тілі підкачував смуток у кров через визначені відрізки часу. Пітер плакав через бозна-що, через випадки, про які він уже давно й забув, через події, які ніколи не здавалися йому настільки сумними.

Пітер плакав через пуголовків, яких хлопчиком тримав у банці і які могли б перетворитися на жабенят, якби він, замість спостерігати, як вони стають сіруватим мулом, лишив їх жити у ставку. Він плакав за кішкою Клео, яка, закостенівши, лежала на кухонній підлозі, а її кошлатий писочок прилип до краю миски із засохлою підливкою. Він плакав через кишенькові гроші, які згубив дорогою до школи; він плакав через украдений у нього велосипед, пригадуючи відчуття гумових ручок керма у своїх руках. Він плакав за своєю однокласницею, з якої знущалися і яка наклала на себе руки, коли нелюди порснули їй у волосся кетчупом; він плакав через ластівку, яка вдарилася у вікно його спальні й упала бездиханна на бетон далеко внизу; він плакав через журнали, які передплачував батько і які ще довго надходили щомісяця, обгорнуті плівкою, вже після того, як батько пішов від них; він плакав через газетний кіоск і винну крамничку містера Алі, які закрилися; він плакав, жаліючи нещасних учасників антивоєнної ходи, які, похиливши свої плакати, йшли під зливою разом зі своїми понурими діточками.