Мені час у ліжко, і то негайно. Уранці прокидатися о пів на шосту. Я випила за компанію трохи вина, яке принесла Шейла. Мабуть, добряче про це пошкодую завтра, коли задзвонить будильник.

Будь ласка, розкажи мені трохи більше про те, як просувається твоя місія. Мені хочеться обговорювати з тобою найменші подробиці. Я почуваюся так дивно без цього. Пітере, я так СТРАЖДАЮ без цього! Видається, наче я твоя сестра, абохто, що надсилає тобі свою довгу писанину із суцільними скаргами і розводиться про те, чим ти просто не можеш перейматися. А я досі та сама людина, яку ти знаєш, на яку можеш завжди покластися, коли тобі потрібна підтримка чи порада. Мені просто треба краще розуміти, що ти бачиш, що робиш, що переживаєш, мій милий. Розкажи мені про людей, із якими спілкуєшся, напиши якісь подробиці. Я знаю, просто зараз ти не напишеш, тому що в поселенні і не маєш змоги прочитати цього листа. Але коли повернешся — будь ласка! Нехай це й забере в тебе трохи часу. Дозволь мені бути там із тобою.

Ну, а тепер НЕГАЙНО в ліжко!

Кохаю

Беа

Пітер закачався на кріслі, переповнений адреналіном, але водночас і втомлений. Він не був певен, чи йому варто читати наступні вісім листів Беатріс, не відповівши на цього. Не був певен навіть, чи зможе так зробити. Не відповісти здавалося йому жорстоко, протиприродно. Неначе Беа гукала його знову і знову, а він лишався байдужим. Пітер відкрив чисту сторінку і написав:

Дорога Беа!

Сьогодні я проводив похоронну церемонію. Арт Северин. Виявляється, він був діабетиком. Він помер раптово, коли я був у поселенні. Мені надали вичерпну інформацію про все його життя, і я мав приблизно три години, щоб підготуватися. Я зробив що міг. Здається, всім сподобалося.

Кохаю

Пітер

Він дивився на екран і розумів, що цих слів замало. Потрібні подробиці. Жінка, яку звали Манілі, зізналася йому, що не замислювалася про християнство відтоді, як була ще дівчинкою, але сьогодні відчула Божу присутність. Пітер замислився, чи варто писати про це Беа. Серце його якось дивно калатало. Він зберіг свого листа в чернетках, так і не надіславши його, і відкрив наступну комірку.

Дорогий Пітере!

Ти зараз сидиш? Я сподіваюся, що так.

Милий мій, я вагітна. Я знаю, ти думаєш, що це неможливо. Але я припинила вживати протизаплідні пігулки за місяць до твого від’їзду.

Будь ласка, не сердься на мене. Так, ми погодилися почекати ще кілька років. Але, благаю, зрозумій: я боялася, що ти ніколи не повернешся! Я боялася, що зореліт вибухне на старті і твоя місія закінчиться, не розпочавшись. Або що ти зникнеш десь дорогою, просто зникнеш у космосі, і я навіть не дізнаюся, що з тобою сталося. І що ближчим ставав день твого відльоту, то все більше й більше мені хотілося залишити в себе бодай якусь часточку тебе, не важливо яку.

Я молилася, багато молилася про це, але, здається, відповіді не отримала. Зрештою, я віддала на Божу волю те, чи зможу я завагітніти так скоро після того, як перестала вживати пігулки. Звісно, це було моє рішення, я не заперечую. Шкода, що воно не було нашим спільним. А може, й було чи могло бути? Можливо, якби ми порадилися, ти сказав би, що саме це й хотів запропонувати? Але я страшенно боялася, що ти не погодишся. Ти б не погодився? Скажи відверто, не треба мене жаліти.

Хай що ти відчуваєш зараз, я сподіваюся, тобі не байдужа моя гордість і моє захоплення від того, що я ношу твою дитину. Нашу дитину. Коли ти повернешся, я буду вже на сьомому місяці, з чималеньким черевцем. Якщо не станеться викидень. Я сподіваюся, що не станеться. Це не кінець світу, бо ж ми можемо спробувати і знову, але то вже буде інша дитина. Саме ця, яку я ношу зараз, уже стала такою дорогою для мене! Знаєш, про що я думала, коли ми кохалися дорогою до аеропорту? Я думала: я готова, ось вона, саме ця мить, потрібно лише одне малесеньке сім’я. І, озираючись назад, я ладна закластися, що саме тоді це й сталося. Майже певна, саме тоді це й сталося.

13

Двигун загуркотів, спалахуючи життям

— Саме тут усе й почалося, — врочисто виголосила жінка. — Ось так усе виглядало на початку.

Пітер кивнув. Він стояв, міцно стуливши щелепи, і не наважувався видати бодай якийсь схвальний звук, побоюючись посміхнутися чи навіть голосно розсміятися. Офіційне відкриття цієї споруди було важливою подією для всіх, хто зібрався тут сьогодні.

— Ми вкрили поверхню нижнього укосу надтовстим шаром епоксидної смоли, — розповідала далі жінка, показуючи на зменшеній моделі відповідні частини будівлі, — щоб управляти припливом води крізь основу. Ці труби на нижньому укосі під’єднані до перетворювачів тиску.

Якби вона говорила недбало чи безтурботно, було б іще нічого, але жінка видавалася Пітерові надзвичайно серйозною, а відтак — дуже кумедною. Ще кумеднішим було те, що всі, окрім нього, схоже, розуміли, про що вона каже. Окрім того, комічність посилювалася тим, як виглядала модель архітектурної споруди (така велична, така сповнена символічного значення, і водночас така... маленька й чепурненька, наче з дитячого майданчика). А понад це була ще форма самої моделі, що повністю виправдовувала назву «Великий Нацицьник»: дві перевернуті чаші, з’єднані між собою.

Сама будівля, коли дивитися на неї здалеку, не здавалася Пітерові кумедною. Він разом з іншими бачив ці чаші, які здіймалися на обрії в передвечірньому небі, коли трохи раніше машини, кожна з яких везла по шість аміківців, колоною рушили полем до цієї споруди. Лише завдяки розміру будови, а також тому, що зблизька одна її чаша частково затуляла іншу, спостерігачеві вона здавалася лише тим, чим і була: величним архітектурним творінням. Урешті-решт колона спинилася біля передньої чаші, і машини було припарковано в її тіні, такій широчезній, що важко було сказати, де вона закінчується. Лише коли Пітер та решта аміківців зібралися у вестибюлі й побачили точну, заввишки з метр, копію будівлі, стала очевидною її опукла симетрія. Жінка, яка виступала (її звали Гейз, вона була інженером і працювала разом із Северином), провела рукою над будівлями-близнючками, не усвідомлюючи, що збоку може видатися, ніби вона пестить велетенські, завбільшки з канапу, жіночі груди.

— ...бажаного рівня перевантаження... витісняється своєю ж масою... імітацією переливання, — бубоніла Гейз, — підняття тиску за допомогою п’яти перетворювачів... сенсор близькості...

Пітерове бажання розсміятися минулося. Тепер він ледве витримував, щоб не заснути. Зала погано провітрювалася, тут було душно; здавалося, наче перебуваєш усередині якого велетенського механізму — власне кажучи, так воно насправді й було. Він ледь хитнувся на ногах, глибоко вдихнув і спробував випростатися. Краплини поту, що потрапили в сандалії, хлюпали під ногами; в очах Пітерові запекло й потьмарилося, постать Гейз зовсім розплилася.

— ...записаний у реальному часі...

Пітер кліпнув. Гейз знову набула чітких обрисів. Це була крихітна жінка з підстриженим по-чоловічому коротко, на армійський лад, волоссям і манерою вдягатися так, що будь-який одяг на ній здавався уніформою, навіть якщо нею не був. Вони познайомилися кілька днів тому в їдальні, де вона наминала страву з білоквіту — пюре з підливою. Хвилин десять-п’ятнадцять вони мило, хоча й доволі нудно, поспілкувалися. Гейз була родом із Аляски, колись захоплювалася собаками та їздою на собачому запрязі, але зараз обмежувалася тим, що читала про це в журналах; не належала до жодного віросповідання, хоча й «не заперечувала можливості існування полтергейста», бо у віці дванадцяти років у дядьковому будинку з нею траплялися незрозумілі речі. Її низький монотонний голос видався Пітерові досить приємним, бо дещо нагадував йому мелодійну співучу вимову Беа. Але тепер, коли Гейз читала лекцію з термодинаміки й проектування гребель, її голос уже так не іскрив.