— Хвала навіки, — трохи сумовито відповідав Пітер.
Шкода, певною мірою, що Ісуса охрестили «Ісус». Хороше наймення, прекрасне, але з Даниїлом, чи Давидом, чи навіть Неємією тут повелося б легше. Що ж до Сі-2 чи дівчинки з Оскалузи, яка назвала цю планету Оазою, то про них тут краще було й не згадувати.
— Як ви називаєте це місце? — не раз запитував Пітер того чи іншого оазянина.
— Тут, — відповідали йому.
— Ні, увесь цей світ? — уточнював він. — Не лише ваші будинки, а й місцевість довкола, скільки сягає око, і навіть далі, ті місця, яких ви не бачите, за обрієм, де сідає сонце.
— Життя, — відповідали одні.
— Бог, — казали інші.
— А вашою мовою? — наполягав Пітер.
— Ти не зможе
казати
лова, — відповідав йому Обожнювач Ісуса Номер Один.
— Я можу спробувати.
— Ти не зможе
казати
лова, — годі було зрозуміти, що означало повторення цієї фрази: роздратування, чи впертість, чи непоступливе переконання, чи Номер Один просто спокійно стверджував той самий факт двічі поспіль.
— А Курцберґ міг сказати це слово?
— Ні.
— Курцберґ... коли він був разом із вами, вивчив якісь слова вашої мови?
— Ні.
— А ви, коли вперше зустріли Курцберга, знали якісь слова нашої мови?
— Декілька.
— Мабуть, було складно через це.
— Божа допомога з нами.
Пітер не міг зрозуміти, чи це був добродушно-сумовитий вигук — на кшталт тих, коли очі зводять під чоло, якщо є чоло й очі, які можна під нього звести, — чи оазянин дослівно повідомляє, що Бог їм допоміг.
— Ви так добре розмовляєте моєю мовою, — лестив Пітер їм. — Хто вас навчив? Курцберґ? Тартальйоне?
— Френк.
— Френк?
— Френк.
Напевно, це було ім’я Тартальйоне. До речі...
— А Френк був християнином? Обожнювачем Ісуса?
— Ні. Френк... обожнюва
мови.
— Курцберґ теж навчав вас?
— Не мові. Він у
ив на
тільки
лову Божому. Він
итав із Книги дивних нових ре
ей.
по
атку ми не розуміли ні
ого. Потім, із Френковою допомогою, із Божою допомогою,
лово за
ловом ми зрозуміли.
— А Тарт... Френк, де він зараз?
— Не з нами, — відказав голос із-під оливково-зеленого балахона.
— Він пі
ов геть, — відповів голос із-під канарково-жовтого балахона. — Ли
ив на
у потребі.
Пітер намагався уявити, про що б запитала Беатріс, якби була тут, наскільки ширша картина розгорнулася б перед нею. Беа мала хист зауважувати не тільки те, що є, а й те, чого немає. Пітер поглянув на юрбу своїх вірян, невисоких на зріст людей, у вбранні пастельних кольорів, із химерними обличчями під каптурами і трохи брудними черевиками. Оазяни пильно дивилися на нього, наче на дивовижний обеліск, що передавав повідомлення з далекого світу. Позаду них, у мареві вогкої мли, бурштиново виблискували невигадливі будівлі їхнього міста. Розміститися в них могло значно більше людей, ніж сиділо тут, перед Пітером.
— Френк навчав тільки Обожнювачів Ісуса? — запитав він. — Чи всіх, хто хотів навчатися?
— Ті, хто не має любові до І
у
а, не мають і бажання в
ити
я. Вони кажуть: «Для
ого розмовляти мовою, вигаданою для інак
их тіл?»
— А вони... ті, хто не бажав учити англійську, сердилися, що АМІК прийшов сюди?
Утім про почуття запитувати в оазян було марно. Особливо про почуття інших.
— А дуже складно, — вирішив Пітер зайти з іншого боку, — виготовляти їжу, яку ви віддаєте АМІК?
— Ми забезпе
уєм.
— Але ж обсяги... Чи не... Вам не надто важко виробляти стільки їжі? Це не забагато?
— Ми забезпе
уєм.
— Але чи не... Якби АМІК тут не було, ваше життя було б легшим?
— АМІК привіз тебе. Ми вдя
ні.
— Але... гм... — Пітер заповзявся вивідати бодай щось про те, як ставляться до присутності АМІК ті оазяни, що не є Обожнювачами Ісуса. — Кожен із вас працює, щоб виготовляти їжу, чи не так? Обожнювачі Ісуса та... гм... решта. Ви всі працюєте разом.
— Багато рук — мен
е роботи.
— Авжеж. Звісно. Але хіба немає серед вас таких, хто каже: «А чому ми маємо це робити? Нехай люди з АМІК вирощують їжу собі самі!»
— У
і знають — ліки потрібні.
Пітер порозмірковував над цим якусь хвилю.
— Отже, ви всі... гм... ви всі вживаєте ліки?
— Ні. Тільки дехто. Дехто з небагатьох.
лава І
у
у, в
ім Обожнюва
ам І
у
а тут
ьогодні ліки не потрібні.
— А як щодо тих, хто не любить Ісуса? Вони частіше хворіють? Це запитання викликало певну незгоду, а таке серед оазян траплялося рідко. Деякі голоси начебто стверджували, що так, Необожнювачі більше схильні до хвороб. Інші ж немов переконували в іншому, буцімто хворіли всі однаково, незалежно від того, вірили чи ні. Останнє слово було надано Обожнювачу Ісуса Номер Один, який висловив те головне, що упустили всі решта.
— Вони помруть, — виголосив Номер Один. — З ліками
и без, вони помруть навіки.
Аж ось, якось надто швидко, Пітерові настав час від’їжджати. Грейнджер прибула точнісінько тоді, коли й пообіцяла: за триста шістдесят вісім годин відтоді, як вони востаннє розмовляли. Принаймні Пітер гадав, що це під’їздила саме вона.