— Дякую, — відказав Пітер.

Напевно, неввічливо було не записати це бодай на долоні, але чоловік чудово знав, що не відраховуватиме триста шістдесят годин від зараз, адже протягом усього цього часу він засинатиме й прокидатиметься бозна-коли. Нехай усе йде своїм звичаєм.

Коли вони під’їхали, Сі-2 здавалося покинутим. Машина загальмувала на краю поселення, там, де й попереднього разу, біля будинку, позначеного білою зіркою. Але тепер, окрім цього, на ньому була ще одна позначка: велетенський свіжий напис білими літерами заввишки три фути.

ЛАСКАВОПРОСИМО[30]

— Овва! — здивувалася Ґрейнджер. — Не думала, що вони на таке здатні.

Жінка зупинила машину й відчинила багажник. Пітер вийшов, дістав свій рюкзак і надів його собі на плечі, лишаючи руки вільними. Він замислився, яким чином йому правильно попрощатися з Ґрейнджер: потиснути руку, ґречно кивнути, недбало помахати рукою чи якось інакше.

Кришталева завіса, що затуляла найближчий дверний отвір, зблиснула, коли разки намистин розсунулися, пропускаючи назовні когось — постать у каптурі, невисоку й урочисту. Пітер не міг сказати, чи це була та сама особа, яку він бачив першого разу. Балахон того оазянина, як він пригадував, був блакитним, тоді як цей був одягнутий у пастельно-жовте вбрання. Щойно оазянин опинився надворі, за ним, розтуливши намистини своїми м’якими рукавичками, вийшов ще один. У цього був балахон блідо-зеленого кольору.

Один за одним оазяни виходили з будинку. Усі вони були в каптурах і рукавичках, усі тендітної статури, всі в однакових черевиках із м’якої шкіри. Усі їхні балахони були однакового крою, однак заледве чи можна було побачити бодай один колір, що повторювався. Рожевий, мальвовий, помаранчевий, жовтий, каштановий, пісочний, бузковий, теракотовий, помаранчево-рожевий, рожево-зеленуватий, оливковий, мідний, жовтаво-зелений, блідо-фіолетовий, помаранчево-коричневий, зеленувато-блакитний...

Оазяни все йшли і йшли, поступаючись місцем новоприбулим, але тримаючись купи, наче одна родина. За кілька хвилин зібралася юрба зі сімдесяти-вісімдесяти душ, враховуючи й менших істот, очевидно дітей. Обличчя їхні переважно були затемнені, але то тут то там з-під каптурів прозирала білувато-рожева набрякла плоть.

Пітер здивовано дивився на них, а голова йому паморочилася від збудження.

Передній оазянин обернувся до своїх людей, високо здійняв руки й подав знак.

— у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у... — заспівали вони, високо, мелодійно й чисто.

Голосний звук линув у повітрі п’ять, десять секунд без упину, на нескінченному спільному видиху, і тривав так довго, що Пітер сприйняв його як абстрактний звук, не пов’язаний ні з мовою, ні з мелодією. Але ось він сполучився з приголосним, який теж годі було розпізнати — і тон змінився.

— ...до-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ова-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ака-а-а-а-а-а-а-а-а-а, о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о зна-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-айла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ме-е-е-е-е-е-е-е-е-ене-е-е-е-е-е-е-е у-у-у-у-у-у-у-у прі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ірві-і-і-і-і-і-і-і зла-а-а-а-а-а-а-а-а...[31]

Підкорюючись енергійному жесту рукою переднього оазянина, всі нараз замовкли й глибоко-глибоко вдихнули — сімдесят душ зітхнули водночас. Пітер упав навколішки, лише зараз упізнавши цей церковний славень: гімн зашкарублого євангелізму, прототип несмаку «Армії спасіння», втілення усього, що Пітер зневажав, коли був юним гультяєм, який винюхував доріжки «спіду» на засцяних кришках унітазів; усього, що він відкидав як дурість, коли прокидався в калюжі захололого блювотиння; усього, що він вважав жалюгідним, коли крав гроші у повій з їхніх сумочок; усього, з чого він насміхався, як із нічого не вартої марниці, коли сам він лише даремно псував повітря. «До ніг Ісуса привела, життя нове дала».

Диригент змахнув рукою. Хор заспівав знову.

II

На Землі

10

Найщасливіший день у моєму житті

Пітер висів у сітці між небом і землею, а тіло його обліпили сині комахи. Вони не живилися ним, лише використовували як місце свого перебування. Досить було Пітерові потягнутися чи кашлянути, як жучки злітали з нього чи зістрибували кудись, а потім знову поверталися. Він не заперечував. Вони не лоскотали його. Сиділи собі спокійно.

Пітер не спав уже кілька годин, поклавши голову на випростану руку й дивлячись на обрій. Сходило сонце. Закінчувалася довга ніч, його п’ята ніч, яку він провів серед оазян.

Хоча, якщо бути точним, зараз оазян поблизу не було. Пітер лежав сам-один у гамаку, який він влаштував собі, натягнувши сітку між двома опорними стовпами його церкви. Його майбутньої церкви. Чотири стіни, чотири внутрішні стовпи, без даху. Всередині також нічого, окрім деякого знаряддя, мотузок, складених кільцями, цебер із будівельним розчином і масляних жарівень. Жарівні вже захололи й лише зблискували у світанкових променях. Вони не слугували для жодної релігійної мети — аж ніяк; натомість виконували суто практичну функцію: протягом тривалого періоду темряви, коли починався кожен робочий «день», їх запалювали, щоб освітлювати процес будівництва, і гасили, коли останній оазянин ішов додому, а «отеь Пітер» лаштувався відпочивати.

Його паства працювала сумлінно, щоб якомога швидше побудувати святиню, але зараз їх не було тут, разом із Пітером, поки що не було. Вони, мабуть, ще спали у себе вдома. Оазяни швидко втомлювалися і через це спали подовгу. Вони працювали годину-дві, а потім, була ця робота важкою чи ні, йшли додому і якийсь час відпочивали в ліжку.

Пітер потягнувся у своєму гамаку, пригадав собі, як виглядають ці ліжка, і зрадів, що зараз не лежить в одному з них. Вони нагадували старовинні ванни, вирізьблені з якогось цупкого, щільного моху, легкого, як бальсове дерево. Ці ванни було встелено схожим на вату матеріалом, що сповивав людину, яка вмощувалася туди, м’яким, пухнастим коконом.

Триста годин тому, коли величезне піднесення першого дня минулося і Пітер знемагав від утоми, йому запропонували таке ліжко. Із пошани до гостинності господарів він погодився, і йому побажали за їхніми звичаями довгого й доброго спочинку. Але Пітерові заснути не вдалося.

Почати б із того, що був день, а оазяни не відчували потреби затемняти свої спочивальні й спали просто під найяскравішим сонячним промінням. Мружачись проти сліпучого сяйва, Пітер усе одно заліз у ліжко, сподіваючись, що втратить свідомість бодай через виснаження. На жаль, виявилося, що ліжко тільки заважає спати. Власне кажучи, навіть лежати там було нестерпно. Пухнаті ковдри швидко просякли потом і водяною парою, від них тхнуло нудотним запахом кокосу, а ванна, хоч і більша за всі решта, була трохи замала. Пітер підозрював, що її витесали спеціально для нього, і тому вирішив будь-що пристосуватися до неї.

Але все було марно. До безглуздого ліжка й надміру світла додався ще й шум. Того першого дня біля нього спали чотири оазянина, які називали себе Обожнюва Іуа Номер Один, Обожнюва Іуа Номер П’ятдеят отири, Обожнюва Іуа Номер імдеят Віім, Обожнюва Іуа а Номер імдет Дев’ять — і всі четверо дуже голосно дихали вві сні, відразливо цмокаючи й булькаючи. Їхні ліжка стояли в іншій кімнаті, але в оселях оазян немає дверей, які б зачинялися, і до Пітера долинав кожен їхній віддих, кожен шморг носом, кожен в’язкий ковток. У своєму ліжку вдома він звик до ледве чутного дихання Беа, до нечастого зітхання Джошуа, але не до такого гамору. Лежачи в оазянському будинку, він пригадав схожий, давно забутий епізод зі свого минулого життя: як працівник благодійної організації підібрав його на вулиці й помістив до нічліжки для безхатьків, більшість із яких, подібно до Пітера, були алкоголіками й наркоманами. І як посеред ночі він ушився звідти, назад, на холодну вулицю, щоб усамітнитися в якомусь спокійному місці й перекуняти там.

30

Умисна помилка. (Прим, ред.).

31

«Чудова ласка» (англ. «Amazing Grace») — відомий християнський гімн, написаний англійським проповідником і поетом Джоном Ньютоном (1725—1807). Перекладач невідомий.