— Як справи, старий? — Чорношкірий простягнув руку для потиску.

Рукав його сорочки аж до ліктя було списано математичними формулами.

— Дуже добре, — відповів Пітер.

Йому ніколи раніше й на думку не спадало, що темношкірі люди позбавлені можливості записувати цифри собі на шкірі. Щодня дізнаєшся щось нове про різноманітну людську природу.

— Ти вже підживився?

Чорношкірий щойно підчистив свою тарілку з якоюсь коричневою їжею в соусі. Обома руками він тримав гігантське пластикове горня кави. Його товариш кивнув, вітаючись із Пітером, і розгорнув масну серветку зі здоровенним сандвічем усередині.

— Ні, я досі тримаюся на половинці мафіна, — відказав Пітер, кліпаючи очима, засліпленими яскравим світлом. — А ні, не зовсім так: я ще трохи перехопив булки з родзинками.

— Не налягай дуже на ті булки, старий. То НК.

— НК? — Пітер подумки звірився зі своєю базою абревіатур. — Нікудишня кулінарія?

— Несправжня кола.

— Я щось не можу зрозуміти.

— Це ми собі так дотепно називаємо все, що виготовлено тут, а не вдома. Цілком імовірно, містить моноциклопарафіни, або циклогексилдодеканову кислоту, або ще якесь подібне лайно.

Чорношкірий посміхався, однак очі його були серйозними. Він сипав довжелезними хімічними термінами легко, наче лайкою. І знову Пітерові пригадалося, що кожен-кожнісінький працівник на цій базі мусить володіти вміннями, які повністю виправдають витрати на перевезення його чи її сюди. Кожен працівник, окрім Пітера.

Чорношкірий шумно відсьорбнув кави.

Пітер запитав:

— Ви не їсте зовсім нічого з того, що виготовлено тут?

— Моє тіло — мій храм, проповіднику, і треба тримати його у святості. Так у Біблії написано.

— У Біблії багато чого написано, Муні, — зауважив його приятель і відхопив чималий кусень від свого сандвіча, з якого скрапував сірий соус.

Пітер глянув через усю залу на Бі-Джи. Мужикувата біла жінка аж качалася з реготу. Для рівноваги однією рукою вона трималася за коліно Бі-Джи. Крізь просвіт у загальному гаморі прорвалася музика з динаміків, і виявилося, що це хоровий спів із бродвейської постановки середини двадцятого століття. У Пітера така музика завжди асоціювалася з провінційними благодійними крамничками чи колекціями записів у домівках самотніх чоловіків.

— Як ваш сандвіч? — поцікавився він. — На вигляд доволі смачний.

— Ум-м, — закивав головою білий гладун. — Таким і є.

— А з чим він?

— Із білоквітом.

— Із білим ЧИМ?

— Із білоквітом, проповіднику. Зі смаженим білоквітом.

Муні прийшов на допомогу:

— Мій друг Русос каже про квітку, що росте тут. — Він красиво розтулив свої пухкі пальці, мов пуп’янок квітки. — Єдине, що взагалі тут росте...

— А смакує як найкраща у світі пастрома, — додав Русос.

— Із білоквіту можна приготувати будь-що, — сказав Муні. — Що до нього покладеш, так він і смакуватиме: курча, ірис, біфштекс, банан, цукрова кукурудза, гриби. Додай води — і матимеш юшку. Вивари — і на тобі холодець. Перемели і спечи — і буде тобі хліб. Універсальний харч.

— А ви непогано нахвалюєте місцеву їжу, — зауважив Пітер, — як для того, хто відмовляється її споживати.

— Звісно, Муні їсть її, — сказав Русос. — Він обожнює бананові оладки.

— Вони смачні, — чмихнув Муні. — Але я намагаюся не звикати. Волію харчуватися справжнім.

— Але хіба ж це не дорого? — запитав Пітер. — Якщо їсти й пити лише... гм... імпортоване?

— Ще б пак, проповіднику! Я поглинаю справжню колу такими темпами, що заборгував АМІК уже, думаю... тисяч п’ятдесят баксів.

— Запросто, — підтвердив Русос. — За колу і ще за «твінкі»[16].

— Збіса правда! Які ціни деруть ці кровожери за «твінкі»! Чи за батончики «герші»! Кажу тобі, не був би я такий згідливий на вдачу...

Муні підсунув свою порожню тарілку до Пітера.

— Якби не з’їв усе, я показав би тобі ще дещо, — сказав він. — Ванільне морозиво з шоколадною поливою. Ванільна есенція та шоколад привезені, поливка, напевно, з білоквіту, а ось морозиво... морозиво — це вже чистісінька тобі ентомофагів. Ти розумієш, про що я кажу?

Пітер поміркував якусь мить.

— Ні, Муні, я не розумію, про що ви кажете.

— Комахи, старий. Комашине морозиво, личинкова начинка.

— Дуже смішно, — промимрив Русос із повним ротом і заходився далі жувати, але вже з меншим ентузіазмом, ніж раніше.

— А ще вони роблять смачнющий рисовий десерт — ніколи не повіриш, із чого — із хробачків.

Русос відклав свій сандвіч.

— Муні, ти мій приятель, і я тебе дуже люблю, але...

— Ну ти ж розумієш, це ж не якісь там брудні хробаки, — пояснив Муні, — а чистенькі, свіженькі, їх спеціально для цього розводять.

Русосу було досить.

— Муні, стули вже свою бісову пельку. Є речі, яких краще не знати.

Наче стривожений звуками суперечки, перед очима раптом постав Бі-Джи.

— Агов, Пітере! Як воно, братухо?

Білої жінки поруч уже не було.

— Чудово, Бі-Джи. А в тебе?

— Усе торчком, старий, усе торчком. Сонячні панелі тепер дають нам двісті п’ятдесят відсотків електроенергії. А надлишок ми підкачаємо в деякі дуже розумні системи. — Він кивнув у напрямку чогось невидимого, поза їдальнею, в бік, протилежний тому, куди Пітер ходив на свої розвідини. — Бачив нашу нову будівлю там?

— Вони всі нові для мене, Бі-Джи.

— Ну, так. Але ця по-справжньому нова. — Безтурботне обличчя Бі-Джи випромінювало гордість. — Матимеш можли-и-ивість — обов’язково сходи туди якось і поглянь. Прекрасний витвір інженерної думки. Наша нова центрифуга для збирання дощу.

— Також відома як Великий Нацицьник, — втрутився Русос, підчищаючи залишки соусу шкоринкою хліба.

— Агов, ми ж не на архітектурний конкурс подавалися, — вишкірився Бі-Джи. — Просто хочемо дотямити, як би то зловити всю цю воду.

— До речі, — сказав Пітер, — коли ти про це згадав, мені щойно спало на думку: попри увесь цей дощ... я не бачив жодної річки чи озера. Ба навіть невеличкого ставка.

— Ґрунт тут як губка. Усе, що вбирає в себе, назад уже не повертає. Але більшість дощової води випаровується хвилин за п’ять. Ти цього випаровування не побачиш, але воно відбувається весь час. Невидима пара. Отака ось суперечність, чи не так?

— Мабуть, так, — погодився Пітер.

— Хай там як, а нам треба спіймати цю воду, перш ніж вона зникне. Це те, над чим я і моя команда працюємо. Розробляємо вакуумні сіті. Ущільнювачі потоків. Великі, великі забавки. А як щодо тебе, братухо? Уже маєш церкву?

Бі-Джи запитав це так невимушено, ніби церква була знаряддям праці чи якимось іншим потрібним ресурсом, який можна було отримати на складі. Хоча, якщо порозмірковувати, то таки була.

— Будівлі з каменю я ще не маю, Бі-Джи, — мовив Пітер. — Але суть церкви ніколи не була в цьому. Церква будується зі сердець і розумів.

— Малобюджетне будування, — увернув шпильку Русос.

— Май бодай краплину поваги, гівнюче, — сказав Муні.

— Узагалі, Бі-Джи, — вів далі Пітер, — я дещо вражений чи, краще сказати, приголомшений від щастя. Минулої ночі... е-е... сьогодні зранку... трохи раніше, Ґрейнджер возила мене до поселення оазян...

— Куди, братухо?

— До поселення оазян.

Усі троє зареготали.

— Ти маєш на увазі Місто Потвор? — запитав Русос.

— Сі-2, — виправив його Бі-Джи, що раптом посерйознішав. — Ми називаємо його Сі-2.

— Хай там як, — продовжував Пітер, — мене зустріли там просто дивовижно. Ці люди прагнуть дізнатися про Бога!

— Ти ба! — вигукнув Бі-Джи.

— Вони вже знають про Біблію!

— Це треба обмити, братухо! Я пригощаю.

— Я не п’ю, Бі-Джи.

Бі-Джи здійняв одну брову.

— Я про каву, братухо. Якщо хочеш чогось алкогольного, тобі треба будувати свою церкву ну дуже скоро.

— Не розумію...

— Пожертвування, братухо. Купа грошенят. Одна пляшка пива добря-я-яче вдарить по твоїх фінансах.

16

Американське бісквітне тістечко з кремовим наповнювачем.