— Пітера... його спеціально запросив АМІК, — сказала Ґрейнджер. — Він... християнський місіонер. Він хоче... е-е... жити з вами, — вона ніяково глянула на Пітера. — Якщо я правильно все зрозуміла.

— Авжеж, правильно, — жваво відказав Пітер.

Приблизно посередині центральної роззявини на обличчі оазянина була якась блискуча, схожа на печерицю річ. Пітер вирішив вважати це оком і подивився просто в нього, намагаючись щосили випромінювати приязність.

— Я приніс вам благу вість. Найкращу вість із тих, що їх ви будь-коли чули.

Оазянин підвів голову. Два ембріони — ні ж бо, не ембріони, його чоло й щоки, будь ласка! — взялися рум’янцем, виявивши павутину капілярів просто під шкірою. Коли оазянин знову заговорив, голос його звучав зі ще більшим астматичним присвистом, ніж раніше:

— Благу віть? Євангеліє?

На якусь секунду слова повисли в шепіткому повітрі, перш ніж дійшли до Пітера. Він не йняв своїм вухам віри. А тоді помітив, що вдягнуті в рукавички руки оазянина склалися докупи у шпилястій формі.

— Так! — закричав Пітер, а в голові йому запаморочилося з нестямної радості. — Хвала Ісусу!

Оазянин знову обернувся до Ґрейнджер. Руки в рукавичках, що стискали коробку з ліками, тремтіли.

— Ми екали довго на людину Пітера, — сказав він. — Дякуємо тобі, Ґрейнджер!

Нічого більше не пояснивши, він похапцем зник у дверному отворі. Прозорі намистини лише загойдалися за ним.

— А бодай мені! — вигукнула Ґрейнджер, розшморгуючи хустку й обтираючи нею обличчя. — Він ніколи раніше не називав мене на прізвище.

Вони чекали хвилин двадцять. Сходило сонце — скибка блискучого розпеченого апельсина — і на обрії наче надималася величезна бульбашка лави. Стіни будинків світилися, немовби всередині кожної цеглини палав огонь.

Нарешті оазянин повернувся, далі стискаючи в руках пластикову коробочку, тепер уже порожню. Він простягнув її назад Ґрейнджер, дуже повільно й обережно, відпустивши тільки тоді, коли переконався, що жінка міцно її тримає.

— Ліки закінлия ві, — промовив він. — Відійли вередину вдяних.

— Мені шкода, що я так мало привезла, — сказала Ґрейнджер. — Наступного разу привезу більше.

Оазянин кивнув.

— Ми екаємо.

Ґрейнджер, скута і зніяковіла, пішла, щоб покласти коробку назад до багажника. Ледве вона обернулася до них спиною, оазянин приступив до Пітера так, що вони опинилися обличчя до обличчя.

— У тебе є книга?

— Книга? Яка?

— Книга дивних нових реей.

Пітер закліпав, намагаючись рівно дихати. Зблизька від плоті оазянина йшов солодкавий дух, але не дух гниття, а приємний запах, наче від стиглого фрукта.

— Ви кажете про Біблію, — промовив він.

— Ніколи ми не називаємо імені. ила книги забороняє. Полум’я дає тепло...

Простягнувши руки, оазянин показав, як гріється біля вогню, а коли підходить заблизько, вогонь його обпікає.

— Але ж ви кажете про Слово Боже, — наполіг Пітер. — Про Євангеліє.

— Про Євангеліє. Про метод Іуа.

Пітер кивнув, однак минуло кілька секунд, доки він розібрав останнє слово, що насилу видобулося з роззявини на обличчі оазянина.

— Ісуса! — зачудовано вторував він.

Оазянин простягнув руку і з ніжністю торкнувся Пітерової щоки кінчиками рукавички.

— Ми молили Іуа про твій прихід, — сказав він.

На цю хвилину стало очевидно, що Ґрейнджер не поспішає повертатися. Пітер роззирнувся довкола й побачив, що жінка стоїть, прихилившись до багажника машини, і вдає, що вивчає пристрій, яким вона його відчиняла. І цієї миті, перш ніж обернутися назад до оазянина, Пітер відчув, як сильно вона збентежена.

— Книга? Є книга в тебе? — повторив своє запитання оазянин.

— Е-е... не при собі, не зараз, — відказав Пітер, картаючи себе за те, що лишив свою Біблію на базі. — Але так, звісно! Звичайно, є!

Оазянин сплеснув долонями, показуючи цим жестом чи то захват, чи то готовність до молитви, чи те й інше разом.

— Утіха й задоволення. Радіний день. Повертайя, Пітере, коро, о дуже коро, коріе, ніж ти може. итай нам Книгу дивних нових реей, итай, итай, і итай, аж доки ми не зрозуміємо. Ми винагородимо тебе, дамо тобі... дамо тобі, — оазянин аж затремтів, силкуючись відшукати потрібні слова, а потім розкинув широко руки, наче хотів обійняти все, що під сонцем.

— Авжеж, авжеж, — запевнив Пітер, заспокійливо поклавши руку оазянинові на плече. — Я скоро повернуся.

Чоло оазянина — голови ембріонів, так би мовити — трохи напнулося. Пітер вирішив, що так ці дивовижні нові люди усміхаються.

Дорогий Пітере, — писала Беатріс. — Я кохаю тебе і сподіваюся, що в тебе все добре, але мушу почати цього листа з поганої новини.

Неначе біжиш у захваті до відчинених дверей і наштовхуєшся на скло. Щось подібне відчував і Пітер, читаючи це. Усю дорогу назад до бази він витав на крилах радісного збудження; просто диво, як він не вилетів з машини Ґрейнджер. «Дорога Беа...» «Вознесімо хвалу Господу нашому... Ми благаємо Бога про невеличку поступку, а він дарує нам диво...» Такими або подібними словами гадав він почати свого листа до Беатріс, коли повернеться до свого номера. Пітер уже заніс пальці над клавіатурою, щоб друкувати зі шаленою швидкістю, щоб вистрілити своїм захватом крізь простір, помилки і все решта.

На Мальдівах сталася жахлива трагедія. Цунамі. У розпал туристичного сезону. Там аж кишіло від приїжджих, усього тисяч триста людей. Було. Знаєш, коли трапляються катастрофи, засоби масової інформації зазвичай повідомляють про приблизну кількість тих, хто загинув. У такому разі вони кажуть про те, скільки людей могли ВИЖИТИ. Там зараз суцільне болото, наповнене трупами. Дивишся все це в новинах, але не можеш осягнути розумом. Усі ці люди, кожен зі своїми особистими химерами, і сімейними таємницями, і особливостями зачіски тощо, — усі вони перетворилися на велетенське гниловоддя, що простяглося на багато миль.