— Ця Коретта, — Пітер ризикнув звернутися до Ґрейнджер, — вона чорна чи біла?

Одне дитя спало йому на пам’ять: донька їхніх нових вірян, пари зі Сомалі, пустотлива дівчинка, завжди вдягнена, як маленька Скарлетт О’Хара... як же її звати? Лулу. Премиле дівча.

— Біла, — відказала Ґрейнджер. — Білявка. А може, руда, я не пригадую. Це було давним-давно, а перевірити ніяк.

— Хіба не можна її пошукати?

Ґрейнджер закліпала очима.

— Пошукати її?

— У комп’ютері там абощо?

Ще не доказавши, Пітер усвідомив, що ляпнув дурницю. Оаза була далеко поза межею досяжності всіх інформаційних магістралей, тут не було ні Всесвітньої мережі, наповненої смаколиками цікавих дрібниць, ні старанних пошукових систем, готових знайти тобі мільйони Оскалуз і Корретт. Якщо того, про що ти хотів дізнатися, не можна було відшукати серед речей, які ти взяв із собою, — книжок, дисків, карт пам’яті, старих примірників журналу «Гідравліка», — про це можна було забути.

— Вибачте, — мовив Пітер. — У голові все переплуталося.

— Це повітря винне, — сказала Ґрейнджер. — Ненавиджу, як воно тисне. Аж у вуха віддає. Ніколи не відпускає. Інколи тобі просто кортить... — вона урвала думку, лише дмухнула вгору, здувши з чола гривку вогкого волосся. — Тут говорити про це немає сенсу. Усі звикли, для них це не проблема, вони цього і не помічають більше. Можливо, їм навіть подобається.

— А може, їм теж неприємно, але вони просто не нарікають.

Обличчя Ґрейнджер скам’яніло.

— Прийнято до відома, — промовила жінка.

Пітер застогнав подумки. Він мав би подумати про підтекст, перш ніж розтуляти рота. Що з ним було не так сьогодні? Він зазвичай був таким тактовним. Може, це повітря винне, як сказала Ґрейнджер? Чоловік завжди уявляв собі, що його мозок у безпеці, оточений звідусіль кістяною оболонкою, але, можливо, в цьому новому незвичному довкіллі непроникність порушилась і до його мозку просякли зрадницькі випари? Він витер піт із очей і спробував зосередитися на всі сто відсотків, вглядаючись по-перед себе в забруднене вітрове скло. Що ближче вони під’їжджали до свого місця призначення, то пухкішим і м’якшим ставав ґрунт. Грудки глейкої землі летіли з-під коліс, утворюючи довкола машини щось на кшталт ореола з бруду. Обриси тубільного поселення видавалися похмурими й чомусь непривітними.

Зненацька Пітер осягнув величінь свого виклику. Досі йшлося лише про нього та про його спроможність опанувати себе: пережити подорож, відновитися після «стрибка», пристосуватися до нової незвичної атмосфери, витримати шок від розлуки з дружиною. Але все було значно складніше. Хай як Пітер почувався, добре чи зле, розміри незвіданого лишалися такими самими неосяжними. Він наближався до монолітних бар’єрів чужинності, що існували, не зважаючи на нього, байдужі до того, відпочив він чи ні, був його погляд посоловілий чи уважний, гострий чи потьмарений.

Як це часто траплялося, коли Пітер потребував розради, на згадку йому прийшов сто тридцять дев’ятий псалом. Але сьогодні нагадування про Боже всевідання не втішало, посилюючи натомість його власне відчуття неспокою: «Які дорогі мені стали думки Твої, Боже, як побільшилося їх число, перелічую їх, численніші вони від піску!» Кожна-кожнісінька дрібка землі, що летіла з-під коліс машини, подібна була до істини, яку Пітерові треба було пізнати, і було цих істин так до безглуздя багато, що охопити їх йому не ставало ані часу, ані мудрості. Він не був Богом, а на те, що потрібно зробити тут, здатен, можливо, тільки Бог.

Ґрейнджер знову ввімкнула склоочисники. На мить краєвид перед очима Пітера потьмарився, але потім скло знову стало прозорим, і тубільне поселення з’явилося перед ним знову, осяяне сонцем, що сходило. Сонце все змінило.

Так, місія жахала Пітера, і він справді почувався не найкраще. Але ось він тут, на порозі зустрічі з цілковито новим гатунком людей, зустрічі, яку для нього призначив Господь. Хай що судилося Пітерові, це, безперечно, мало бути щось незабутнє і дивовижне. Усе його життя — він зрозумів це зараз, коли фасади незнаного міста, що таїли непомисленні дива, виростали перед ним, — усе його життя вело до цього.

7

«Схвалено, надіслано»

— Ну, — промовила Ґрейнджер, — ось ми й приїхали.

Іноді таке страшенно очевидне твердження — це єдиний придатний спосіб рухатися вперед. Немовби даєш урочистий дозвіл життю плинути далі.

— Із вами все гаразд? — запитала вона.

— Е-е... так, — відказав Пітер, похитуючись на своєму сидінні. Запаморочення, яке він відчував на базі, наринуло знову. — Я, мабуть, перехвилювався. Зрештою, це ж для мене перша зустріч із ними.

Грейнджер скинула на нього поглядом, який Пітер упізнав дуже добре, поглядом, який протягом свого пасторування бачив на безлічі облич, поглядом, який промовляв: «Нічого тут хвилюватися; усе довкола — суцільне розчарування». Він спробує зробити щось із цим поглядом пізніше, якщо зможе.

Тим часом Пітер мусив визнати, що побачене довкола аж ніяк не викликало приголомшливого захвату. Поселення оазян навряд чи можна було назвати містом. Воно було схоже скоріше на передмістя, зведене посеред пустки. Ані звичних вулиць, ані тротуарів, ані дорожніх знаків, ані машин, ані — незважаючи на тьмяне світло й довгі передсвітанкові тіні — ліхтарів, ані будь-якого натяку на електрику чи вогонь. Лише сукупність будівель, що стояли на голій землі. Скільки всього було жител? Пітер не міг сказати. Може, сотень із п’ять. Може, й більше. Вони розкинулися безладними купками, від одно- до триповерхових домів, усі з пласкими дахами. Будівлі були муровані з цегли, очевидно зробленої з тої самої глейкої землі, що була в Пітера під ногами, але обпаленої так, що цеглини набули кольору карамелі й стали гладенькими, як мармур. Довкола не було ані душі. Усі двері й вікна позачинювані. Хоча не зовсім так: не було ні дерев’яних дверей, ні скляних вікон. Були просто отвори в стінах будівель, завішені намистиновими фіранками. Намистини, що легенько погойдувалися на вітерці, були прозорими, як кришталь, схожими на разки химерних прикрас. Але ніхто не розтуляв ці фіранки, щоб визирнути надвір, ніхто не виходив із дверей.

Ґрейнджер зупинила машину перед будинком, який від інших відрізнявся намальованою на стіні білою зіркою. Фарба з її нижнього променя трохи потекла, так і засохнувши. Пітер і Ґрейнджер вийшли з машини, віддавшись в обійми повітрю. Жінка закутала хустиною обличчя, затуливши рот і ніс, наче гадала, що повітря нечисте. Із кишені своїх широких брюк вона вийняла металевий пристрій, який Пітерові спочатку здався зброєю. Ґрейнджер направила його на машину й двічі натиснула на гачок. Двигун вимкнувся, і кришка заднього багажника, клацнувши, відскочила.

Коли двигун стих, звуки життєдіяльності поселення оазян наважилися вийти в ефір, наче дика природа, що захоплює нову територію. Дзюркіт води, що біжить із невидимого джерела. Подекуди приглушений стукіт і брязкіт, що наводили на думку про повсякденну боротьбу з хатнім начинням. Віддалені пискнява й пирхання, які могли зчиняти пташки, чи діти, чи якась машинерія. А поряд — невиразне шемрання голосів, ледве чутне й розсіяне, що, наче дзижчання, йшло від будинків. Це місце не було містом примар, хоча спершу й могло таким видатися.

— То що, — промовив Пітер, — нам просто гукнути «привіт» чи як?

— Вони знають, що ми тут, — відказала Ґрейнджер. — Тому й ховаються.

Її голос, трохи заглушений хустиною, звучав напружено. Вона схрестила руки на грудях, і Пітерові було видно темний язичок поту в пахві її блузи.

— Як часто ви тут бували? — запитав він.

— Десятки разів. Я привожу їм ліки.

— Жартуєте?

— Я ж фармацевт.

— А я й не знав.

Ґрейнджер зітхнула.

— Схоже, я даремно розпиналася під час нашої першої зустрічі. Ви не почули ні слова з того, що я вам казала, чи не так? Мою велику вітальну промову, мої детальні пояснення, як отримати ліки в аптеці, якщо вони вам знадобляться?