Щось лоскотнуло Пітерове ліве вухо, і він мимоволі тернув по ньому рукою. Щось хлипке, як розмочені кукурудзяні пластівці чи гниле листя, просякло крізь пальці, але впало додолу, перш ніж він устиг підвести руку до очей, щоб роздивитися. Пальці було перемащено якоюсь липкою рідиною. Кров’ю? Та ні, якщо й кров’ю, то не його. Вона була зелена, як шпинат.

Пітер обернувся й поглянув на будівлю, з якої вийшов. Вона була неймовірно потворною, як і всі архітектурні споруди, зведені не ревними вірянами чи божевільними диваками. Єдине, що рятувало недоладну будову, — це прозоре вікно їдальні, що світилося в темряві, наче екран телевізора. Хоча Пітер відійшов уже доволі далеко, він досі міг розрізнити буфет і стелаж із журналами, і навіть, як йому видалося, бачив азіата, що далі спав, розвалившись у кріслі. Здаля це все здавалося торговельним апаратом із виставленим у ньому скромним асортиментом товарів. Яскрава коробочка в безкрайньому морі дивного повітря, а над нею трильйони миль пітьми.

Таких відчуттів Пітер зазнавав і раніше, на планеті, що була його домівкою. Блукаючи без сну занедбаними вуличками британських містечок о другій чи третій ночі, він опинявся за кілька годин до світанку то на автобусній зупинці в Стокпорті, то в гнітючих переходах торгової галереї в Редінґу, то серед порожніх яток ринку в Кемдені — і саме тоді, саме там його вражало розуміння того, якою незначною є людина зі своїми душевними стражданнями. Люди та їхні оселі — лише дрібні-дрібні порошинки на поверхні планети, наче невидимі цяточки бактерій на апельсині, а слабкі вогники шашличних і супермаркетів ніяк не могли зауважити безмежного простору, що над ними. Якби не Бог, несила було б знести всемогутній тиск порожнечі. Та коли Бог із тобою, це вже зовсім інша річ.

Пітер обернувся знову вперед і пішов далі. Він мав непевну надію, що десь далі порожній асфальт аеропорту таки скінчиться і, дійшовши до його краю, чоловік таки ступить на землю Оази, справжньої Оази.

Його джинсівка ставала тяжкою від вологи, а фланелева сорочка набрякла потом. Джинси кумедно шерехтіли щокроку, коли мокрі холоші з грубої бавовняної тканини черкали одна об одну. Пояс починав муляти стегна; між сідницями побіг струмочок поту. Пітер спинився, щоб підтягнути штани й витерти обличчя. Він притис пальці до вух, намагаючись позбутися легенького свисту, що, як він гадав, ішов із носових пазух. Але звук линув не зсередини. Усе довкола було сповнене шелестом. Безмовним шамотінням листя, що шелестить на вітрі, дарма що ніде не було видно жодної рослинності. Немовби повітряні течії, подібно до течій морських, не могли плинути безгучно, а мусили шумувати й шипіти, як морські хвилі.

Звісно, Пітер звикне з часом. Звикають же люди, що живуть біля залізниці чи й поблизу самого океану. Минає час, і ти просто більше не зауважуєш гулу.

Він простував далі, опираючись пориву скинути зі себе весь одяг і залишити на землі, щоб підібрати, коли повертатиметься. Асфальт тягнувся без кінця-краю. Для чого ж АМІК весь цей незабудований простір? Можливо, вони планують розширити житлові корпуси, чи обладнати корти для гри в сквош, або побудувати торговий центр? У рекламних брошурах було зазначено, що Оаза «в найближчому майбутньому» «процвітатиме». Ішлося про те, звісно, що процвітатимуть приїжджі поселенці. Тубільці, процвітають вони чи ні, згадувалися нечасто, лише в тих випадках, коли аміківські брошури старанно запевняли, що без цілковитої та усвідомленої згоди місцевого населення нічого не планується і не впроваджується. АМІК перебував у «партнерських стосунках» із жителями Оази — хоча, хто вони такі, лишалося незрозумілим.

Певна річ, Пітер не міг дочекатися своєї зустрічі з ними. Зрештою, саме через них він тут.

Із кишені куртки він вийняв невеличкий фотоапарат. Підготовчі брошури, які він читав, попереджали, що фотоапарати на Оазі є «неприйнятними до практичного використання», але Пітер однаково взяв один із собою. Що означає «неприйнятними до практичного використання»? Це прихована загроза? Якісь місцеві органи влади можуть вилучити в нього фотоапарат? Що ж, на всяку справу свій час. Наразі ж він хотів клацнути кілька світлин. Для Беа. Коли він повернеться, кожне фото, яке він завдасть собі клопоту зробити, вартуватиме тисячі слів. Пітер підніс пристрій до очей і зняв похмурий асфальт, самотні будівлі, блиск їдальні. Він навіть спробував сфотографувати аквамаринове небо, але, швидко переглянувши зроблену світлину, пересвідчився, що там лише прямокутник цілковитої чорноти.

Пітер сховав фотоапарат до кишені й пішов далі. Скільки він уже йшов? Годинника чоловік мав не цифрового, з підсвіткою, а старомодного, зі стрілками, — подарунок від батька. Підніс його аж до обличчя, намагаючись повернути під таким кутом, щоб зловити світло найближчого ліхтаря. Але до такого було щонайменше метрів сто.

На Пітеровому зап’ястку, біля годинникового ремінця, щось зблиснуло. Щось живе. Комар? Ні, занадто велике як на комара. Бабка або якась істота, схожа на бабку. Крихітне тремтливе тіло завбільшки зі сірник, окутане прозорими крильцями. Він ворухнув рукою, й істота впала. Чи, може, зістрибнула, чи злетіла, чи потрапила в коловерть повітря. Хай там як, а її більше не було.

Раптом Пітер усвідомив, щодо шемрання повітря додався новий звук, механічний гул позаду нього. Перед очима з’явився автомобіль. Сталево-сірий, кулястої форми, з великими колесами й грубими вулканізованими шинами для їзди перетятою місцевістю. За тонованим склом розібрати, хто за кермом, було важко, але вгадувалися людські форми. Машина сповільнила хід і зупинилася просто біля нього. Її металевий бік опинився лише за кілька дюймів від нього. Фари її пронизали темряву в тому напрямку, в якому Пітер ішов, і він побачив паркан із колючого дроту, якого дістався б за дві-три хвилини ходу.

— Як ся маєте?

Жіночий голос із американським акцентом.

— Привіт, — відказав він.

— Дозвольте підвезти вас назад.

Це була жінка, працівник АМІК, та, що зустрічала його в аеропорту, супроводжувала до номера і сказала, що в разі потреби вона до його послуг. Жінка відчинила пасажирські дверцята й чекала, барабанячи пальцями по керму, наче по клавішах піаніно.

— Узагалі, я мав намір пройтися трохи далі, — сказав Пітер. — Може, зустріти когось із місцевих... е-е... жителів.

— Ми зробимо це після сходу сонця, — пообіцяла жінка. — Їхнє поселення миль за п’ятдесят звідси. Вам потрібна буде машина. Умієте керувати?

— Умію.

— Добре. Запит на машину подавали?

— Мабуть, ні.

— Мабуть?

— Ну... більшістю практичних питань з АМІК опікувалася моя дружина. Я не знаю, чи вони обговорювали це.

Запала мовчанка, а потім почувся добротливий сміх.

— Та сідайте вже, будь ласка, а то кондиціонер зовсім зіпсується.

Пітер застрибнув у машину й зачинив дверцята. Повітря всередині, сухе й прохолодне, миттєво нагадало йому, що він змок до рубця. Вага його тіла більше не давила на ноги, і ті чавкотіли в шкарпетках.

Жінка мала на собі білу блузу-спецівку, тонкі широкі брюки з бавовни, теж білі, і темно-коричневу хустину, вільно пов’язану на шиї. На обличчі її не було косметики, а на чолі, просто під волоссям, виднівся зморщений шрам. Волосся, тьмяно-каштанове, було дуже коротке, і її цілком можна було взяти за юного солдата, коли б не ніжні темні брови, маленькі вуха й гарненькі губи.

— Вибачте, — перепросив Пітер, — я забув ваше ім’я. Я тоді був дуже втомленим...

— Ґрейнджер, — відказала вона.

— Ґрейнджер, — повторив Пітер.

— Як бачите, ми тут між собою більше на прізвище.

— Та бачу.

— Трохи скидається на армію. Ми, однак, не завдаємо людям шкоди.

— Сподіваюся.

Жінка натисла на газ і розвернула авто назад, до комплексу будівель аеропорту. Кермуючи, вона нахилялася вперед, зосереджено нахмурюючи чоло, і, хоч у салоні світла було мало, Пітер зауважив краї контактних лінз, що по-зрадницьки виднілися на очному яблуці. Беатріс також носила лінзи — ось чому він і помітив їх.