І все. Далі Пітер нічого не міг сказати: він не знав по-оазянськи потрібного йому слова, найважливішого слова. Він схилив голову і зрештою знайшов порятунок у власній — чужопланетній — мові.

— ...даруйте мою провину.

Він зійшов із кафедри, узяв канарково-жовті черевики, по кожному в руку, і пішов на негнучких ногах поміж рядами до виходу. Перші кілька секунд, які здалися Пітерові хвилинами, було тихо, він ішов сам. А потім Обожнювачі Ісуса почали підводитися зі своїх місць і збиратися довкола нього. Вони ніжно торкалися його плечей, спини, живота, сідниць, стегон — усього, до чого могли дістати, і промовляли чистими, вільними голосами.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо.

— Даруємо, — казали всі вони по черзі, доки Пітер навпомацки не дістався дверей і не вийшов у сліпуче сяйво.

На шляху назад до поселення, із обвислою, порожньою торбою, що теліпалася на поясі, Пітер декілька разів озирався на свою церкву, що вимальовувалася на тлі яскравого неба. Ніхто, крім нього, не вийшов із неї. Віра — це те місце, яке люди не покидають, доки не настає вкрай нагальна потреба.  прагнули йти за ним у Царство Небесне, але вони не хотіли супроводжувати його в долину сумніву. Пітер знав, що одного дня — може, вже зовсім скоро — у них буде новий пастор. взяли від нього те, що їм було потрібно, і їхній пошук спасіння триватиме, коли Пітера вже давно не буде з ними. Урешті-решт, їхні душі так палко мріяли про те, щоб затриматися довше в тілі, щоб більше побути при свідомості. Це природно: адже вони лише люди.

Біля аміківського джипа Пітер застав уже іншу картину. Номера Один ніде не було видно, ліки всі видали, а їжу саме вантажили в машину. Працювало більше , ніж зазвичай, ціла юрба. Туска і Флорес приймали всі ті діжки, торби й барильця, які їм приносили, але Пітер навіть здаля помітив, що підходили спершу до Флорес і тільки потім ішли до Туски, якщо в медсестри обидві руки були вже зайняті. Пітер нарешті збагнув чому: жінка їм сподобалася. Хто б міг подумати! Вона їм сподобалася.

— Давай-но мені, — мовив Туска, коли Флорес узялася за особливо великий лантух із тістом з білоквіту.

— Мені не важко, — відказала медсестра.

Її волосся злиплося від поту, підкреслюючи маленький череп, а на скронях напнулися блакитні жилки. Одяг вище від пояса був мокрий хоч викручуй. Вона пречудово проводила час.

Трохи пізніше, коли вони троє вже сиділи в машині й Туска від’їжджав від Сі-2, Флорес промовила:

— Ми їх розколемо, Джо.

— Тобто, розколемо? — перепитав Туска.

— Дізнаємося, як вони влаштовані, — пояснила Флорес.

— Та ну? — Туска, схоже, не надто зацікавився такою перспективою.

— Ага. А потім, дасть Бог, ми їх полагодимо.

Пітер здивувався, почувши такі слова від працівника АМІК. Але згодом у проміжку між передніми сидіннями з’явилося обличчя Флорес, немов голова гарґульї на стіні готичного собору. Вона знайшла очима пастора, покинутого на задньому сидінні, і промовила:

— Ви ж розумієте, що це лише образний вислів. Інакше кажучи, якщо пощастить. — Обличчя її зникло, але говорити вона не перестала. — Ви, напевно, не вірите, що є така штука як удача, еге ж?

Пітер відвернувся й поглянув у вікно. Вони їхали так швидко, що темна земля видавалася асфальтом, а бліді паростки білоквіту, що іноді проносилися повз, розпливалися в довгій лінії, скидаючись на білу дорожну розмітку на шосе. Якщо добре постаратися, можна було б побачити навіть дорожні знаки, що вказують на магістралі М25, скільки миль лишилося до Лондона. — Сподіваюся, є, — трохи запізно відповів він Флорес.

Пітер був цілком певен, що слово «удача» не трапляється ніде в Біблії, але це не означало, що її взагалі не існує. Ґрейнджер назвала його щасливчиком. І справді, у найкращий період свого життя, коли Беа була поруч, Пітер був щасливчиком.

Коли він дістався до свого номера, там на нього нарешті чекало повідомлення від Беа.

У повідомленні було зазначено:

Пітере, я кохаю тебе. Але, будь ласка, не повертайся додому. Молю тебе. Залишайся там, де ти є.

28

Амінь

— От що мені тут подобається, — сказала Моро, швидко простуючи біговою доріжкою, — це те, що кожного дня щось трішки змінюється, але водночас усе зостається тим самим.

Вона, Бі-Джи та Пітер тренувалися на спортивному майданчику під наметом. Це був черговий день на Оазі, наступна запланована перерва в роботі, кілька годин відпочинку й розваг, перш ніж знову повернутися до праці над великим проектом. Тент захищав їх від сонця, але цієї післяобідньої години воно світило так яскраво, що проміння проходило крізь парусинове накриття й надавало їхнім тілам жовтуватого відтінку.

Моро вже добряче нагріла чуприну. Її шаровари щокроку облипали стегна, а голий живіт блищав. Її метою були триста кроків, і зараз вона мала бути десь посередині. Не скидаючи темпу, жінка крутила руками за держаки бігової доріжки, наче це були ручки газу на мотоциклі.

— Спробуй не триматися руками, — порадив їй Бі-Джи, відпочиваючи між підходами у відтисканнях. — Краще прокачаєш стегна, гомілки та й узагалі всі м’язи на ногах.

— Я руки теж хочу тренувати, — відказала Моро. — Люди, які втрачають палець, часто занедбують руку, і та стає млявою. Я ж сказала собі: зі мною такого не станеться.

Пітер підіймав на блоці мішок із піском, чи то пак намагався підіймати. Його руки стали доволі сильними й жилавими від праці в полі, але, напевно, зараз він качав якісь інші м’язи, не ті, що зміцніли.

— Не надривай собі пупа, коли підіймаєш, — порадив Бі-Джи. Коли опускаєш, м’язи так само качаються. Опускай повільно. Так повільно, як тільки-но можеш.

— Однаково мішок, схоже, затяжкий для мене, — сказав Пітер. — Чим його наповнено? Точно не піском.

Він не міг собі уявити, щоб АМІК дав дозвіл на перевезення мішка з піском, коли за ті самі кошти можна доставити на Оазу мішок цукру чи людину.

— Землею, — відповів Бі-Джи, показуючи на порожній простір довкола майданчика.

Він зняв свою майку й викрутив її від поту. Біля його лівої пахви проступили дугою зморшкуваті шрами, псуючи гладеньку поверхню його грудного м’яза. Бі-Джи знову надягнув майку.

— Навряд чи можна відсипати звідти трохи землі, — сказав Пітер.

— Навряд чи, братухо, — відповів Бі-Джи.

Вираз його обличчя був серйозним, ані натяку на усмішку, але йому було весело. Людину досить легко читати, якщо ти знайомий із нею трохи довше. Усе полягає в інтонації, у стишенні голосу, у вогниках в очах, у багатьох ледве вловимих дрібничках, яким годі дати науковий опис, але на яких, якщо захочеш, можна побудувати дружбу на все життя.

Пітер знову спробував підтягнути мішок. Цього разу, ледь мішок підійнявся на висоту коліна, як Пітерові запекли біцепси.

— Твоя проблема частково в тому, — промовив Бі-Джи, підходячи до нього, — що тут потрібен збалансованіший підхід.