— Звісно. Це ж найвідоміший з-поміж усіх американських президентів.

Ґрейнджер вдячно зітхнула так, наче вони завдали разом удару по невігластву, наче вони двоє були єдиними освіченими людьми в колонії обивателів.

— Лінкольн жив у Декейтері на початку вісімнадцятого століття чи коли там. Працював адвокатом. А потім став президентом. Там є пам’ятник — Лінкольн поставив босу ногу на пеньок. Дівчинкою я сиділа на тому пеньку. Я тоді не думала, що це може бути неповагою чи ще там чим, я просто була втомлена.

— Угу, — відказав Пітер.

Комахи сідали вже й на нього. За тиждень абощо — а може, й за кілька днів — вони обоє перетворяться на засіяний город. Може, коли настане час їхнього останнього віддиху, їм варто обійняти одне одного?

— Мені дуже сподобалася твоя промова на похороні, — сказала Ґрейнджер.

— На якому похороні?

— Северина. Він у тебе вийшов таким справжнім. А мені він навіть ніколи не подобався.

Пітер силкувався пригадати, що ж він такого казав про Северина, намагався згадати його самого.

— Я не думав, що промова тебе вразила.

— Вона була прекрасною. — Кілька секунд Ґрейнджер поніжилася у спогадах про його співчутливі слова, а потім насупила чоло. — Занадто прекрасною для цих... мудил, це вже напевно. Потім у нас було зібрання, і всі погодилися, що ти перехопив через край, і якщо в майбутньому хтось із аміківців помре, то тебе краще не допускати до похорону.

Комахи знову намагалися всістися на жінку. Одна блискуча, нефритового кольору, вмостилася просто на чолі Ґрейнджер. Та була наче в забутті.

— Я захищала тебе, — сказала вона, дивлячись у небо.

— Дякую.

Спершись на лікоть, Пітер спостерігав за жінкою. З кожним віддихом її груди підіймалися й опускалися, просто два шматки жирової тканини, прикріплені до грудної клітки, два молочних мішки, призначених для того, щоб вигодовувати дітей, яких вона ніколи не матиме. І все ж для Пітера її груди були п’янкою принадою, естетичним чудом, а їхні розмірені рухи змушували його жадати Ґрейнджер. У ній усе було дивовижне: і м’який пушок за вушком, і симетричність її ключиць, і червоногарячі губи, і навіть зморщені шрами на руках. Вона не була його спорідненою душею: Пітер не мав щодо цього жодних ілюзій. Та близькість, яку він колись мав із Беа, з Ґрейнджер була неможливою. Вона швидко вирішить, що Пітер надто дивакуватий, а він — що Ґрейнджер надто неспокійна. Власне, як і в більшості чоловіків і жінок, які жили й кохалися, відколи світ стоїть, у них не було майже нічого спільного. Окрім того, що вони були чоловіком і жінкою, яких обставини звели разом і які, принаймні на цю мить, залишалися живими. Пітер підвів руку й затримав у повітрі, збираючись опустити й ніжно обхопити долонею груди Ґрейнджер.

— Розкажи мені про свою дружину.

Очі жінки були заплющені. Вона мала втомлений вигляд, була розімлілою на сонці й трохи сп’янілою від спогадів.

— Вона відвернулася від мене, — сказав Пітер, прибравши руку. — Ми віддалилися одне від одного.

Хоча він мав намір викласти лише факти, слова його були сварливими й боягузливими — банальна скарга типового невірного чоловіка. Міг би до такого й не опускатися.

— У дружини там удома коїться просто жах якийсь, усе летить у прірву, всілякі катастрофи, одна за одною, і вона... вона втратила віру в Бога. Нашого кота Джошуа вбили, замордували, і, мабуть, це й зламало її. Вона налякана й самотня. Я не давав їй тієї підтримки, якої вона потребувала.

Ґрейнджер перевернулася на бік, намагаючись влаштуватися зручніше. Одну руку вона поклала під голову, іншою затулила груди, не розплющуючи очей.

— Ти розповідаєш мені не про Беа, — сказала жінка. — Ти розповідаєш про те, що відбувається між вами. Розкажи мені про неї. Який у неї вигляд. Якого кольору її очі. Розкажи про її дитинство і про все решта.

Пітер ліг біля Ґрейнджер, поклавши руки під голову.

— Її звати Беатріс. Вона старша за мене на кілька років, їй тридцять шість. Свого віку вона не приховує. Беа... найбільш непоказна жінка, яку я будь-коли зустрічав. Я маю на увазі не її зовнішність. Вона вродлива і вдягається зі смаком. Але їй байдуже, що люди думають про неї. Вона впевнена в собі. Не зарозуміла, а просто... має самоповагу. Це дуже рідко трапляється. Неймовірно рідко. Більшість людей ходять ображені на весь світ, ну ти розумієш. І Беа мала би, з тим дитинством, яке в неї було. Її батько був просто навіжений тиран, часто ображав її. Кілька разів спалював усе, що вона мала. Геть усе. Не лише іграшки, книжки, якісь улюблені дрібнички — а саме все. Вона пригадувала, як ходила з матір’ю до «Теско», цілодобового супермаркету в промисловому парку. Друга ночі, Беа років дев’ять, вона в піжамі, боса, ноги їй посиніли, тому що надворі січень, іде сніг, і дитині треба пройти від машини до супермаркету. Мати завела її до відділу з одягом для дівчаток і купила їй спіднє, шкарпетки, футболки, черевички, штани — усе відразу. І таке траплялося не один раз.

— Нічого собі, — сказала Ґрейнджер, хоча здивування в її голосі не було чути.

Пітер здогадався, що вона порівняла негаразди, в яких довелося зростати Беа, із власними, й вирішила, що в Беа було ще не найгірше дитинство. Люди, якщо тільки вони не  , завжди схильні порівнювати себе з іншими.

— Яка вона зовні? — запитала Ґрейнджер. — Опиши її.

— У неї темне волосся, — сказав Пітер. — Золотисто-каштанове.

Йому неймовірно важко було викликати в уяві образ її волосся; напевно, Пітер просто пригадав, як колись уже описував його колір в інших розмовах.

— Вона висока, майже така сама на зріст, як я. Карі очі, струнка.

Ці подробиці були загальні й не збуджували уяви; цьому опису відповідали мільйони жінок. Але що ж йому залишалося робити? Розповісти про родимку під її лівим соском? Описати точну форму її пупка?

— Беа в чудовій формі, вона медсестра. Ми познайомилися в лікарні, де вона працювала. Я зламав обидві ноги, коли вистрибував із вікна.

— Он як. Ти намагався вчинити самогубство?

— Ні, я намагався втекти від поліції. Я був тоді наркоманом, багато крав. Того дня мені не пощастило. Або ж якраз навпаки.

Ґрейнджер гмикнула, погоджуючись.

— І вона втратила через тебе роботу?

— Як ти дізналася?

Пітер ніколи не розповідав їй про це, він був цілком певен.

— Просто здогадалася. Медсестра сплутується з пацієнтом, до того ж наркоманом. І злочинцем. Не надто приємна картина. Ти сидів колись у в’язниці?

— Практично ні. Одного разу тижні два чекав на суд в ізоляторі тимчасового тримання, та й по всьому.

Лише зараз Пітер збагнув, як неймовірно поблажливо до нього ставилися.

— Усе сходиться, — дивним, філософським тоном зауважила Ґрейнджер.

— Що сходиться?

— Ти щасливчик, Пітере. Один із тих людей, яких життя обдаровує своєю ласкою.

Ці слова чомусь зачепили його. Йому схотілося розповісти Ґрейнджер, що й він страждав так само, як і всі решта.

— У мене декілька років не було власної домівки. Мене били не раз.

Пітер сподівався, що не скиглить, а говорить зі спокійною гідністю, але підозрював, що навряд чи.

— Це частина тієї пригоди, що називається життя, хіба ні? — запитала Ґрейнджер.

У її втомленому голосі не було сарказму, лише співчутливий смуток.

— Тобто?

Жінка зітхнула.

— Декотрим випадають у житті тяжкі випробування. Вони воюють на війнах. Потрапляють до в’язниць. Починають власну справу й закривають її через гангстерів. Закінчують тим, що вирушають до чужих країв торгувати своїм задом. Один довгий список невдач і принижень. Але по-справжньому їх це не зачіпає. Життя для них — це пригода. На кшталт «ну що там далі». А є інші люди, які просто намагаються жити спокійно, не вплутуватися ні в що, їм років десять чи, може, чотирнадцять, а потім одного ранку в п’ятницю о дев’ятій тридцять п’ять щось стається, щось цілком особисте для них, що розбиває їм серце. Назавжди.