Вона крутила й крутила ключ у замку запалювання, але марно. По вікнах зачеркали великі дощові краплини.

— Напевно, блискавка щось пошкодила, — сказав Пітер.

— Це неможливо, — заперечила Ґрейнджер. — Неможливо, і край.

— Ґрейнджер, це диво, що ми взагалі вижили.

Жінка не хотіла нічого чути.

— Машина — це найбезпечніше місце під час грози, — правила вона своєї. — Металева оболонка працює як клітка Фарадея, — помітивши нерозуміння на Пітеровому обличчі, вона додала: — Шкільний курс фізики.

— Я, мабуть, прогуляв школу того дня, — відказав Пітер, спостерігаючи, як жінка все перевіряла прилади, тицяла пальцем в екран і торкалася всіляких індикаторів, уже очевидно мертвих.

У салон почав просякати запах паленої електроніки. Злива стукотіла по вікнах, які швидко запітніли, і невдовзі Пітер і Ґрейнджер не бачили нічого, що відбулося назовні.

— Просто не можу повірити, — мовила Ґрейнджер. — Усі наші автомобілі розроблено так, щоб вони витримували важкі умови роботи. Вони такі, якими машини були колись, доки їх не почали напихати всілякою придуркуватою технікою, яка постійно ламається до біса!

Ґрейнджер скинула свою хустку. Її обличчя розчервонілося, а шия блищала від поту.

— Треба подумати, — тихо сказав Пітер, — що нам робити далі.

Жінка відкинула голову на спинку сидіння й утупилася в стелю.

Дощ відбивав по даху машини ритм військового маршу, немов солдати з давноминулого тисячоліття йшли в бій з барабанами через плече.

— Ми їхали лише кілька хвилин, — мовила Грейнджер. — Базу досі може бути видно.

Не маючи бажання виходити з авто й мокнути, жінка обернулася на сидінні й спробувала щось роздивитися в заднє вікно. Але, крім запітнілого скла та Курцбергової постелі, більше нічого не побачила. Ґрейнджер відчинила дверцята, запустивши всередину веселий рій вологого повітря, і вибралася під дощ. Близько півхвилини вона постояла біля машини, тимчасом як одяг її маяв і тріпотів на вітрі. Потім жінка знову сіла в машину й зачинила двері.

— Бази не видно, — сказала Ґрейнджер.

Її блузка намокла і стала прозорою. Пітер бачив обриси її ліфчика, кінчики сосків.

— І Сі-1 також. Ми, напевно, якраз посередині.

Вона розлючено вдарила по керму.

Дощ минув. Небо проясніло й кидало перлисте світло на їхні тіла. Струминки повітря пролазили Ґрейнджер під рукава, було видно, як вони підіймають просяклу водою тканину й рухаються далі, наче розбухлі вени. Пітерові під одяг вони теж проникали, проповзали під футболку, у холоші штанів, лоскотали заглибники під колінами. Особливо їм хотілося пробратися крізь щільну бавовняну тканину довкола його геніталій.

— Назад іти доведеться годину, — мовила Ґрейнджер. — Дві щонайбільше.

— А залишилися сліди від коліс?

Жінка знову вийшла перевірити.

— Так, — сказала Ґрейнджер, повернувшись. — Прямі й чіткі.

Востаннє крутнувши ключ у замку запалювання, мимохідь, навіть не дивлячись на нього, жінка наче сподівалася обдурити двигун і змусити його запрацювати проти власної волі.

— Схоже, Тартальйоне домовився з Богом, — сказала вона.

Вони ретельно зібралися в дорогу. Ґрейнджер наповнила торбу найнеобхіднішими харчами. Пітер знайшов старий зацвілий портфель Курцберга, дістав звідти Новий Заповіт, що стопився в суцільну цеглину, і поклав туди дві дволітрові пластикові пляшки води.

— Шкода, що в нього немає ременя через плече, — мовив Пітер, зважуючи портфель у руках. — Ці пляшки важкенькі.

— Стануть легшими, коли ми їх вип’ємо, — сказала Ґрейнджер.

— Доки ми дістанемося бази, ще двічі йтиме дощ, — ствердно сказав Пітер.

— І що нам із того?

— Можна просто закинути голову, роззявити рот, і так напитися, — відказав він. — Так це роблять  — тубільці.

— Якщо ти не заперечуєш, — промовила Ґрейнджер, — я б воліла не робити це так, як тубільці.

Вийшовши з машини, обоє зауважили, як сильно її понівечило ударом блискавки. Тріщини павутиною розповзлися по ковпаках на спущених колесах. Машина припинила бути машиною і почала перетворюватися на щось інше.

Пітер і Ґрейнджер ішли по слідах коліс, що вели до аміківської бази. Жінка виявилася чудовим ходаком, її крок був коротшим, ніж у Пітера, але досить швидким, тож йому не довелося підлаштовуватися. За короткий час вони пройшли чималу відстань, і попри те, що місцевість була пласка, машина, що зосталася позаду, швидко зменшувалася вдалині, а згодом і взагалі зникла. Що далі вони йшли, то важче було орієнтуватися на розмитій дощем землі: сліди від машини плуталися із природними відмітинами. Із неба спала зловісна пелена, і сонце світило яскраво й невпинно. Ґрейнджер ковтнула з однієї із пляшок. Пітер вирішив іще зачекати. Йому більше хотілося їсти, ніж пити. Власне кажучи, голод відвертав його увагу від дороги.

Ґрунт виявився не найкращою поверхнею для пішої ходи, однак за першу годину вони мусили подолати щонайменше дві милі. За другу приблизно так само. Аміківська база вперто відмовлялася з’являтися на обрії. Із землі стерлися всі сліди їхньої поїздки. Звісно, вони безнадійно заблукали.

— Повернімося по своїх слідах до машини, — запропонував Пітер, — АМІК, можливо, відправить когось за нами. Урешті-решт.

— Ага, — відказала Ґрейнджер. — Урешті-решт. Коли ми вже будемо мертві.

Це слово, сказане так зненацька, збентежило їх обох. Хоча їхня помилка й була очевидною, належало дотримуватися правил оптимістичної поведінки.

— Ти ж приїхала за мною, — нагадав жінці Пітер.

Ґрейнджер розсміялася з його наївності.

— Це була моя ініціатива, АМІК до цього не причетний. Ці люди не візьмуться рятувати навіть рідну матір. Я серйозно. А чому, ти гадаєш, вони взагалі тут? Вони незворушні, у них наче викарбувано на чолі «ВСІЛЯКО БУВАЄ».

— Але ж вони помітять, що тебе немає?

— Атож, помітять. Хтось прийде в аптеку по засіб проти бородавок, а мене там не буде, і він подумає: «Ну, нема то й нема, кілька бородавок — це не страшно». А якщо я не з’явлюся, щоб перевірити якість їжі на завтра, — «Ну, це ж тільки формальність, ми ж однаково її будемо їсти. Може, згадаємо про це на наступному зібранні».

— Не можу повірити, що вони настільки байдужі, — промовив Пітер, але голос його прозвучав невпевнено.

— Я знаю цих людей, — сказала Ґрейнджер. — Я знаю, що вони таке. Коли зникли Курцберг і Тартальйоне, вони помітили це бозна-коли. І що ж вони зробили? Розіслали в усіх напрямках машини? Їздили вдень і вночі, доки не прочесали кожен дюйм у радіусі п’ятдесят миль? Забий, чуваче. Розслабся і почитай журнал. Покачай м’язи. Увесь довбаний світ летить у прірву, але все одно це ще не привід хвилюватися. Ти справді гадаєш, що вони запанікують, коли помітять, що нас немає?

— Хотілося б на це сподіватися, — відказав Пітер.

— Що ж, надія — це чудово, — зітхнула Ґрейнджер.

Вони йшли далі, уже помалу стомлюючись.

— Може, краще зупинитися? — запропонував Пітер.

— І що робити?

— Відпочити трохи.

Вони сіли на землю й трохи перепочили. Двоє загорнутих у бавовняну тканину ссавців із рожевою шкірою, загублені посеред темного океану землі. Де-не-де росли невеличкі острівці білоквіту, що парував на сонці. Пітер простягнув руку до найближчої купки, що росла біля його ноги, відірвав шматок і покуштував. Гидота. Як дивно, що та сама речовина, яка може бути такою смачною в найрізноманітнішій подобі, коли розумно оброблена, приготована й присмачена, така огидна в чистому вигляді.

— Смачно? — запитала Ґрейнджер.

— Не дуже, — визнав Пітер.

— Я зачекаю, доки ми не повернемося на базу, — безтурботно мовила жінка. — Сьогодні там чудове меню. Курка в соусі карі й морозиво.