— Як змінити?

— Прибрати кілька... проблематичних тверджень. Щоб Спрінґер пропустив лист.

— Спрінґер?

Пітер гадав, що його лист блокує якась автоматична програма, що бездумно просіює його слова.

— Ти хочеш сказати, що Спрінґер читає всі мої листи?

— Це його робота, — відповіла Ґрейнджер. — Одна з його робіт. У нас тут у кожного, як ти вже помітив, чимало всіляких обов’язків. «Постріл» перевіряють декілька людей. Я цілком певна, що зараз це саме Спрінгер.

Пітер пильно поглянув на жінку. На її стомленому обличчі не було помітно ні сорому, ні відчуття провини, ні намагання виправдатися. Вона просто повідомляла Пітерові подробиці їхнього аміківського розподілу обов’язків.

— То ви по черзі читаєте мої особисті листи?

Лише зараз на обличчі Ґрейнджер проявилося усвідомлення того факту, що існують людські світи, у яких такий стан речей здається не зовсім нормальним.

— То й що? — зухвало відказала вона. — Хіба Бог не читає твої думки?

Пітер розтулив було рота, щоб заперечити, але не зміг вимовити й слова.

— Менше з тим, — вела далі жінка діловим тоном, — ти хочеш надіслати цього листа. Тож зробімо це, — Ґрейнджер прогорнула текст. — Те, як АМІК цензурує журнали, треба викинути, — сказала вона й застукотіла куцими пальцями по клавіатурі.

Літера за літерою слова «І навіть ті цензуровані» і ще шістнадцять після них зникли з екрана.

— Те саме і про кінець світу.

Знову застукотіли клавіші. Перевіряючи свої виправлення, Ґрейнджер глянула на текст, що мерехтів на моніторі. Іще кілька слів упали їй в око, і вона їх також видалила. Очі її були почервонілі, і здавалася вона не за роками сумною.

— Ніяких кінців світу, — пробурмотіла жінка з м’яким докором. — Угу.

Переконавшись, що потрібні правки внесено, Ґрейнджер натиснула кнопку «Надіслати». Текст тремтів на екрані, доки десь на базі ще одна пара втомлених очей пильно його перечитувала. А потім він зник.

— Ще п’ять штук баксів полетіли, — сказала Ґрейнджер, знизуючи плечима.

— Тобто?

— Кожне твоє послання «пострілом» коштує приблизно п’ять штук баксів, — відповіла вона. — Ну і, звісно, кожне послання твоєї дружини так само.

Ґрейнджер витерла обличчя руками, глибоко дихаючи, немовби намагалася ввібрати таку потрібну їй зараз енергію з власних долонь.

— Ще одна причина, чому аміківці не теревенять щодня з приятелями, які залишилися вдома.

Пітер спробував порахувати в думці. Він не мав хисту до лічби, але й так знав, що число виходило приголомшливе.

— Мені ніхто не сказав, — промовив він.

— Нам усім було наказано не казати тобі, — відповіла Ґрейнджер. — Для місіонера не шкодувати нічого.

— Але ж чому?

— Ти був страшенно потрібен AMІК, — відказала Ґрейнджер. — Ти був, так би мовити, нашим першим «віпом».

— Я ніколи не просив...

— А тобі й не треба було просити. Мої... інструкції полягали в тому, щоб забезпечувати тебе всім, чим забажаєш. У межах розумного. Тому що, розумієш, доки ти не прилетів, ситуація тут ставала дещо... напруженою.

— Яка ситуація? — Пітер не уявляв собі, що тут могло стати напруженим. Невже аміківці потрапили в духовну кризу?

— Поставки харчів на якийсь час було перервано. Наші маленькі друзі лишили нас без білоквіту, — Ґрейнджер гірко посміхнулася. — Вони здаються такими сумирними й покірливими, еге ж? Але коли схочуть, можуть бути дуже непоступливими. Ми пообіцяли їм підшукати заміну Курцбергові, але вони вирішили, що справа просувається занадто повільно. Уявляю собі, як Елла Рейнман перебирала тьму-тьмущу пасторів і священиків, випробовувала їх, зазирала всередину й відкидала. «Наступний! Який ваш улюблений фрукт? Як сильно ви сумуватимете за Філадельфією? Смажити каченят живцем — нормально чи не нормально? Скільки ще треба придуркуватих запитань, щоб вам урвався терпець і ви скрутили мені худорляву шию?» — Ґрейнджер вхопила руками за горлянку уявну співбесідницю. — А тим часом наші маленькі друзі у Місті Потвор не схотіли чекати. Вони натиснули на єдиний важіль, на який могли натиснути, щоб змусити АМІК поквапитися і знайти тебе.

Помітивши збентеження на Пітеровому обличчі, Ґрейнджер кивнула — мовляв, не варто витрачати сили на здивування, просто повір.

— І як погано все було? — запитав Пітер. — Я маю на увазі, ви голодували?

— Звісно ж, ні, — роздратовано відказала жінка. — Просто на який час їжа стала... дорогою. Такою дорогою, що краще тобі навіть не уявляти.

Пітер спробував уявити й виявив, що Ґрейнджер мала рацію.

— У цьому не було б такої страшної біди, — розповідала вона далі, — якби ми вміли щось вирощувати самі. Бог свідок — ми намагалися. Пшеницю. Жито. Кукурудзу. Коноплю. Кожне зерно, яке тільки відоме людству, побувало в цьому грунті. Але результати не вражали. Не варта справа заходу, так би мовити. Звісно, ми і білоквіт пробували вирощувати, але з таким самим успіхом. Там зійшов, там не зійшов. Як орхідеї розводити. Ми просто не можемо збагнути, як цим хлопцям вдається отримувати такий багатий урожай. Чим вони, в біса, його піддобрюють? Магічним пилком, напевно.

Ґрейнджер змовкла, досі сидячи перед монітором «пострілу». Коли вона говорила, голос у неї був понурий і кволий, наче про цю тему вже давно забуто, а приниження було таким жалюгідним і стомливим, що не хотілося згадувати знову.

Дивлячись на обличчя жінки, Пітер подумав: цікаво, а як давно вона була по-справжньому, сповна щасливою, скільки років минуло відтоді?

— Я хотів би подякувати тобі, — сказав він, — за допомогу. Я був у... скрутному становищі. Не знаю, що робив би, якби не ти.

Жінка не відривала очей від екрана.

— Мабуть, звернувся б по допомогу до когось іншого.

— Я маю на увазі не лише лист. Я кажу і про те, що ти знайшла мене й урятувала. Ти сама сказала, я міг померти.

Ґрейнджер зітхнула.

— Узагалі, померти не дуже-то й легко. Людський організм влаштовано так, щоб він не зупинявся. Але це правда, я хвилювалася за тебе, коли ти, недужий, поїхав бозна-куди.

— А як ти мене знайшла?

— Це, власне, було нескладно. На всіх наших машинах почеплено дзвіночки, якщо ти розумієш, про що я. Тяжче було затягнути тебе в машину, адже ти був непритомний. Довелося загорнути тебе в ковдру й волочити по землі. А я не надто сильна.

Перед очима в Пітера промайнула картина того, що Ґрейнджер зробила для нього, хоч він нічого й не пам’ятав про це. Пітерові було прикро, що він не пам’ятав.

— О, Ґрейнджер...

Жінка різко встала.

— Ти справді її кохаєш, так? — запитала вона. — Свою дружину.

— Так, я справді її кохаю.

Ґрейнджер кивнула.

— Я так і думала.

Пітер хотів було обійняти її, але завагався. Ґрейнджер відвернулася.

— Пиши їй скільки тобі заманеться, — сказала жінка. — Не переймайся витратами. АМІК може собі це дозволити. Та й узагалі, завдяки тобі в нас і далі є бекон. І курятина, і хліб, і заварний крем, і кориця, і ще багато-багато чого.

Пітер обійняв Ґрейнджер ззаду за плечі, невимовно прагнучи показати, що відчуває. Не обертаючись, жінка взяла його руки своїми й притиснула — не до грудей, а до того місця, де билося її серце.

— І запам’ятай, — промовила вона. — Не пиши про АМІК нічого поганого. Жодних звинувачень, ніяких кінців світу.

«Я повернуся», — пообіцяв Пітер Флорес, аби лише та відчепилася, аби випустила його з палати, але тепер, коли в нього з’явилася можливість подумати про це, він вирішив, що обіцянка є обіцянка і її треба виконувати. Ґрейнджер пішла, листа до Беа надіслано. Треба дізнатися, що там від нього хоче доктор Остін.

Ставши під душ, Пітер заходився шкребти свою запаршивілу голову. Вода, що крутилася виром біля його ніг і з булькотом входила до зливного отвору, була бурувата, як чай. Мабуть, за свої два візити до аміківського лазарету Пітер наніс у їхнє стерильне середовище більше мікробів, ніж їм траплялося за всі попередні роки. Дивно, що, перш ніж погоджуватися лікувати Пітера, вони не вкинули його для дезінфекції в якийсь чан завбільшки з ванну, в якій Тартальйоне зберігав свою бражку.