Вивчаючи мову своїх нових друзів, Пітер дедалі краще розумів, як влаштовані їхні душі,  майже цілком жили теперішнім, зосереджуючись на завданнях, які мали перед своїми очима. Іншого слова для «вчора», окрім як «вора», у них не було. Це не свідчило про те, що  мали погану пам’ять; вони просто використовували її інакше. Якщо тарілка падала й розбивалася, наступного дня вони пам’ятали, що тарілку розбито, але замість прокручувати в голові те, як вона розбивалася, вони думатимуть про те, що треба виготовити нову. Пригадати якусь минулу подію і час, коли вона сталася, їм забирало багато зусиль, і робили вони це лише з поваги до Пітера, хоча, певно, не вбачали в цьому сенсу. Чому має бути важливо, скільки саме днів, тижнів, місяців чи років тому помер хтось із рідні? Людина або жила серед них, або була вже в землі.

— Ти сумуєш за братом? — запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер П’ять.

— Брат тут.

— Я маю на увазі того, що помер. Того, котрий... у землі.

Оазянка мовчки й непорушно дивилася на Пітера. Якби він міг розпізнати очі на її обличчі, то побачив би в них, напевно, нерозуміння.

— Тобі не болить, що він у землі?

— Йому не болить у землі, — відказала Номер П’ять. — Доки він не пішов у землю, йому боліло. Дуже, дуже сильно боліло.

— А тобі? Тобі болить? Я кажу не про тіло, але про душу. Тобі не боляче, коли думаєш про те, що він мертвий?

Оазянка ледь-ледь здригнулася.

— Боляе, — подумавши з півхвилини, погодилася вона. — Боляе.

Видобувши з неї це визнання, Пітер відчув немовби провину впереміш із радістю перемоги. Він знав, що  зазнають глибоких почуттів, зокрема і горя; Пітер відчував це. Вони не були винятково практичними істотами. Вони не могли бути такими, інакше б не мали такої сильної потреби у Христі.

— Тобі коли-небудь хотілося померти, Номере П’ять?

Пітер уже знав її справжнє ім’я і навіть міг сяк-так вимовити його, але Номер П’ять дала зрозуміти, що воліє, аби до неї зверталися на її християнське ймення.

— Мені хотілося, — додав Пітер, сподіваючись відвертістю поглибити їхні стосунки. — Коли у мене в житті були тяжкі часи. Інколи біль такий нестерпний, що нам здається, краще взагалі не жити.

Номер П’ять довго мовчала.

— Крае жити, — нарешті промовила вона, пильно дивлячись на свою руку в рукавичці, наче в ній було заховану якусь велику таємницю. — Бути мертвим — не добре. Бути живим — добре.

Хоча Пітер і опановував потроху оазянську мову, однак до розуміння податків цивілізації  він не наблизився ні на крок.  ніколи не згадували про минуле свого народу і, здається, навіть не уявляли стародавньої історії: ні власної, ні чиєїсь. Наприклад, вони або не могли збагнути, або ж вважали незначним те, що Ісус ходив по землі кілька тисяч років тому: їм було однаково, наче це все сталося минулого тижня.

У цьому аспекті вони, без сумніву, були зразковими християнами.

— Розкажіть мені про Курцберга, — просив їх Пітер.

— Курберг піов.

— Дехто з аміківців каже жахливі речі. Я думаю, вони жартують, але я не впевнений. Вони кажуть, буцімто ви вбили його.

— Убили?

— Зробили його мертвим. Як римляни зробили мертвим Ісуса.

— Іу не мертвий. І у живий.

— Ну так, але його було вбито. Римляни били його і прицвяхували на хресті, де він помер.

— Бог є диво. Іу білье не мертвий.

— Авжеж, — погоджувався Пітер. — Бог є диво. Ісус більше не мертвий. Але що ж сталося з Курцберґом? Він також живий?

— Курберг живий. — Делікатна рука в рукавичці обвела порожню місцевість довкола. — Ходить. Ходить, ходить, ходить.

Інший голос сказав:

— Він покинув на у потребі.

Ще інший голос додав:

— Не покидай на.

— Колись мені врешті доведеться повернутися додому, — мовив Пітер; — Ви маєте це розуміти.

— Дім тут.

— На мене чекає моя дружина, — сказав він.

— Твоя дружина Беа.

— Так, — підтвердив Пітер.

— Твоя дружина Беа — одна. На — багато.

— Ви наче Джона Стюарта Мілля[57] начиталися.

У відповідь на це  лише дратівливо пересмикнули плечима, нічого не зрозумівши. Пітер мав би хоч трохи подумати, перш ніж розтуляти рота.  не розуміли ні жартів, ні іронії. І навіщо було це казати?

Напевно, він сказав це для Беа, неначе вона була тут і могла його чути.

Свята правда: якби Беа не покращало, Пітер не повернувся б до . Він відклав би поїздку, зоставшись на базі. Розчарування, яке відчула б його паства, було би для нього менш важливим, ніж страждання жінки, яку він кохав. Але, на його величезне полегшення, дружина дослухалася до його благань і помолилася.

І, певна річ, Бог виявив себе.

Мушу визнати, я лягала спати налякана, розлючена і самотня, — писала Беа Пітерові. — Я гадала, що прокинуся як звичайно, ледь стримуючи паніку, затуливши обличчя руками від усіх неприємних несподіванок, які наготував мені новий день. Але зранку все довкола здавалося інакшим.

57

Джон Стюарт Мілль (1806—1873) — британський філософ, політичний економіст.