День був пречудовий, просто пречудовий. Повітря було не таким вогким, як завжди, а може, Пітер нарешті призвичаївся до вологи. Його тіло здавалося вільним і невагомим, майже єдиним цілим із довкіллям, а Пітерова шкіра наче злилася з небом, що оточувало його. (Дивно, що Пітера завжди спонукали гадати, начебто небо починається десь високо над ним, тоді як мовою  слово для неба —  — означало, що воно починається просто від землі.)

Пітер сидів разом із  біля церкви, що вже стало їхньою звичкою, коли вони збиралися з якихось приводів, що безпосередньо не стосувалися віри. Церква була для співу, для проповідей (хоча Пітер і не вважав свої бесіди з  Біблію проповідями) і для споглядання картин, які його друзі присвятили славі Божій. Надворі ж вони могли бесідувати про все решта. Надворі вони могли навчати Пітера.

Сьогодні їх було тридцять. Не тому, що Обожнювачів Ісуса так поменшало, а тому, що тільки деякі з них відчували в собі впевненість давати вказівки своєму пасторові. Декого з його улюбленців тут не було, зате Пітер вибудовував близькі стосунки з іншими , які досі були загадкою для нього. Взяти, наприклад, Обожнювача Ісуса Номер Шістдесят Три. Здебільшого неймовірно сором’язливий і незграбний, він виявив неабиякий хист до вирішення лінгвістичних задач. Номер Шістдесят Три міг тривалий час мовчати, а коли всі решта застрягали на якомусь слові, зненацька видати саме те, що вони й шукали. Натомість Обожнювач Ісуса Номер Один — перший навернений до Христа, а отже, й особа, що мала певне становище серед вірян, — відхилив Пітерову пропозицію взяти участь у його навчанні. Відхилив? Правильніше сказати «навіть чути про це не схотів». Номер Один опирався всім діям пастора, що могли послабити дивність Книги дивних нових речей.

— Забудь про Книгу на мить... — сказав було Пітер, але Номера Один ці слова так вразили, що він уперше за весь час перервав чоловіка.

— Не можна забувати про Книгу. Ніколи, ніколи. Книга дає опору, надію і порятунок.

Це були Пітерові слова, він сам їх підбирав, щоб  було легко їх вимовляти. Але що частіше він чув від цих людей слова на кшталт «порятунок», то більше замислювався над тим, що вони насправді означають для .

— Я не мав на увазі... я не хотів сказати... — заплутався Пітер, а тоді промовив: — Я просто хочу краще пізнати вас.

— Ти знає доить, — відказав Номер Один. — Ми — ті, хто потребує білье знання, біль е Іуових лів. Іуові лова — благо. Наі лова — не благо.

І годі було переконати його в чомусь інакшому.

Отож, ось так вони й зібралися, громада у громаді, задля діяльності дещо суперечливого характеру, від чого важливість їхнього зібрання, безперечно, здавалася тільки більшою. Вони розмістилися на клаптику землі, який огортала тінь, коли вони тільки-но сідали, але зараз затінку вже не було. Як довго вони тут сиділи? Пітер не знав. Достатньо довго для того, щоб сонце посунулося небом на чималу відстань. Сонце, як дізнався Пітер, називалося . У Пітеровому номері на аміківській базі, в одній із шухляд, лежала роздруківка, приготована якимось добромисним дослідником, який намалював графік сходу й заходу сонця в сімдесятидвогодинному денному циклі. Небо обмежувалося координатною сіткою з АМІК у її центрі; години дня було позначено незрозумілими довгими числами, а в сонця не було назви. Як символічно.

А тепер ось Пітер сидів разом зі своїми побратимами під цим самим сонцем, а день був щонайлагідніший і щонайпрекрасніший. Пітер уявив собі, як це виглядає згори — не з великої висоти, а ніби з вежі, з якої рятувальники спостерігають на пляжі. Засмаглий, довготелесий і худорлявий блондин у білому одязі сидить навпочіпки на коричневій землі, оточений невеличкими постатями в балахонах усіх кольорів веселки. Постаті злегка нахилилися вперед, уважно слухаючи, час від часу передаючи фляжку з водою. Найпростіше причастя.

Пітер не почувався так відтоді, як його, шестилітнього, батьки взяли зі собою в дюни Сноудонії. Те літо було найщасливішим часом у його житті, і він насолоджувався не тільки теплою погодою, а й примиренням своїх батьків, усіма тими обіймами, голубленням і ніжними словами. Навіть сама назва «Сноудонія» здавалася казковою, наче це був не національний парк в Уельсі, а якесь зачароване королівство. Пітер годинами сидів у дюнах, вбираючи в себе тепло і духовне єднання батьків, дослухаючись до їхнього лагідного беззмістовного щебету і до плескоту хвиль, поглядаючи на море з-під свого великого солом’яного бриля. Нещастя — це випробування, яке треба пройти, і Пітер його пройшов, тож відтепер усе буде гаразд. Так він гадав, доки батьки його не розлучилися.

Вимовляти оазянські слова було справжньою мукою, зате вони легко запам’ятовувалися.

Пітер здогадувався, що в їхній мові було лише кілька тисяч слів — значно менше, ніж чверть мільйона у власній. Граматика була логічна і зрозуміла. Жодних винятків, жодних пасток. Не було ні відмінків, ні множини чи однини, ні родів, лише три часи: минулий, теперішній і майбутній. Хоча називати їх часами було перебільшенням —  сприймали речі інакше. Вони позначали предмет залежно від того, чи він зник, чи він є тут або ж чи він має з’явитися.

— Чому ви покинули перше поселення? — одного разу запитав Пітер. — Те місце, де ви жили, коли з’явився АМІК. Ви покинули його. Щось пішло не так між вами й аміківцями?

— Зараз ми тут, — відповіли оазяни. — Тут добре.