— Знімаю! — Рудий помахав рукою. — Блін, рука затерпла вже стільки тримати! Треба буде ще потім тебе вирізати і голоси затерти.

Ліза намагалася витерти очі, але в них потрапив бруд, і вони сльозилися. Весь світ, здавалося, був укритий брудом, який ніщо не хотіло змивати. У вухах дзвенів веселий сміх близнят і схвальне хмикання Сашка. «Тільки швидше б усе скінчилося. Будь ласка. Тільки би швидше», — молилася про себе дівчина. Вона навіть не опиралася — якщо опиратися, це їх ще більше роздратує. Треба просто витерпіти, і все скінчиться. Все завжди закінчується…

— У мене ще одна ідея! Задери-но їй спідницю. Глянемо, що там! — Голос рудого вона чула ніби дуже здалеку.

Маринка пирхнула. Така пильна увага до жирної починала дратувати. Але Данило запопадливо зареготав, підбіг до Лізи, перекинув її на спину і задер поділ. Дівчина відчула, як її щоки палають, вона спробувала видерти спідницю, але руки погано слухалися. Боже, на що вона зараз схожа? Чому вона має повзати в болоті, а не хтось інший? За що? Хто-­небудь скажіть, за що? Вона трусилася, стримуючи ридання.

— Фу, які страшні, — скривився Сашко. Він відкинув пасмо довгої гривки з очей і презирливо реготнув. — Їх навіть у нет викладати соромно. Чуєш, жирна, прикрийся, гидко дивитися.

— Блін, Макс іде, — штовхнув Дан друга під бік. Хлопець ішов, запхавши руки в кишені, і кивав у такт музиці з великих навушників.

— Може, йому не сюди, — відмахнувся рудий. — Боїшся його чи що?

Але Макс наче почув його і зупинився.

— Блін-блін-блін! Так, розбірок тут нам точно не треба. — Рудий сховав телефон і гукнув до дівчат: — Чого застигли? Ходу! Ходу! Ходу! — Він підняв дошку й поманив друзів за собою. Одне за одним підлітки, згинаючись, зник­ли у шпарині між огорожею до закинутого будинку, де ­вони часто збиралися. Скрипнувши наостанок, дошка по­вер­нулась на місце, залишивши Лізу на самоті. Дівчина сиділа, зіщулившись, наче щеня. В голові лунали образливі голоси. Жирна, жаба, свиня… Це все про неї. Це все вона. Ще вчора вона думала, що може щось змінити? Дурепа, яка ж вона дурепа!

Зовсім близько почулися кроки. Ліза пригнулася до землі. Зараз все почнеться спочатку. Скільки можна з неї знущатися? Як хочеться померти просто зараз, щоб нікого більше не чути й не бачити! Хтось торкнувся її плеча, і вона здригнулася, наче від удару.

— Ти чого?

Голос видався знайомим. Дівчина звела погляд і наштовхнулася на здивоване обличчя Макса.

— Давай руку, чуєш? — хлопець простягнув їй свою, і дівчина вхопилася за неї, підводячись. Вона не вірила своїм очам. Макс тут? Він прийшов допомогти їй? Хіба не про це вона мріяла? Ліза опустила голову. Однак багно, що стікало по його руці, швидко повернуло її до тями. Вона раптом усвідомила, що вона вся в болоті, страшна й розпатлана, і ще й вимазує ним хлопця. До горла під­котився клубок. Чому з нею трапляється все найгірше? Вона схлипнула, видерла долоню з руки Макса й кинулася навтьоки.

— Ти куди? — розгублено гукнув Макс. Хлопець дивився вслід утікачці. Впала в калюжу, то вставай, чого в ній сидіти? Хоча хтозна… Може, в неї щось сталося?

Два квартали до своєї домівки дівчина подолала дуже швидко. Вона зупинилася під дверима, розтираючи по облич­чю сльози впереміш із багнюкою. Ліза змогла потрапити у шпарину ключем лише з третьої спроби — руки шалено трусилися. Добре, що вдома нікого не було. Залишаючи брудні сліди, Ліза дошкандибала до ванної кімнати, залізла всередину ванни, не знімаючи ні одягу, ні взуття, й пустила воду. Сльози враз покотилися з очей. Вода повільно змивала грязюку, а дівчина трималася за борти ­ванни і трусилася від ридань. За що? За що вони так із нею? Вона плакала й намагалася змити із себе болото, змити колючі слова та образу.

Врешті калюжа води під нею стала чистою. Дівчина скинула мокрий одяг у корзину з брудною білизною, туди ж укинула чорнющі кеди. Вона закуталася в довгий махровий халат і піднялася до кімнати. Раптово впала шалена втома. Хотілося просто лягти й забути про все. Вона надягнула шорти та майку, а на мокре волосся намотала рушник. Тільки-но Ліза впала на ліжко, як думки зникли. Вона просто заснула. Цього разу їй нічого не снилося.

Дівчина прокинулася від шуму. Ліза кілька разів кліпнула очима й підвелася. З першого поверху долинали чиїсь крики. Здається, це була мама. Що там сталося? Дівчина зняла рушник і підійшла до дверей, які одразу розчахнулися, відштовхуючи Лізу до стіни.

— Це що таке? — увірвалася до кімнати червона від ­злості мама. — Ти що, погань, робиш? Я щойно при­бирала. Ти бачила килим? Я маю за тобою підтирати? Геть здуріла?

Щоку обпекло ляпасом. Мама схопила Лізу за волосся й виволокла з кімнати.

— Усілася тут! Прибирай! — кричала жінка, кидаючи в доньку ганчіркою. — Інакше я все твоїми речами витру! Більше­ ніяких тобі поблажок! Годі корчити з себе жертву! Утямила?

— Так, — коротко кивнула дівчина й стала витирати підлогу. Та лиш розвезла по ній бруд. З викрученої ганчірки падали у відро скупі краплі. Підлога мала такий вигляд, наче по ній потопталося стадо брудних буйволів.

— Ні, ти лишень поглянь на неї. Вона ж просто знущається! — Мама відштовхнула Лізу, і вона боляче вдарилася ліктем. — Геть звідси, ідіотко!

— Я тебе ненавиджу, — прошепотіла Ліза.

— Що ти там бурмочеш?

— Ненавиджу! — підвищила голос Ліза і спідлоба подивилася на маму. — Я тебе ненавиджу!

Вона вибігла з дому, гучно хряпнувши дверима. В голові сполоханим птахом просилася на волю тільки одна думка: море. Ноги самі вели її до моря. Вона прибігла до Тридиву, спустилась на берег і зупинилася, впершись руками в коліна, важко дихаючи. Ще вологе волосся затуляло очі, кучерявлячись на кінчиках. Сонце голубило потилицю гарячим долонями, але Ліза тремтіла. Їй чомусь стало настільки ­холодно, аж до сиріт на шкірі. Шелестливе дихання моря заспокоювало, врівноважуючи власні подихи.

— Ти сьогодні пізно, — Аня вже була там.

— Добре, що взагалі прийшла, — буркнула дівчина, підходячи ближче. — Ненавиджу це! Ненавиджу всіх!

— Усе, що з нами трапляється, — на краще. — Жінка наче не чула її злих слів, не відчувала розпачу в її голосі.

Ліза скривилася й вигукнула:

— Брехня!

Хіба Аня могла знати напевно? Хіба те, що її обзивали однокласники, — на краще? Чи те, що мама злиться? Маячня! Їй раптом захотілося сказати щось зле, образливе, щоб Аня нарешті зрозуміла, що цей світ не такий хороший, і все не на краще… Вона вже розтулила рота, слова підступали до горла, як блювота, від цього в роті ставало гірко, але в останню мить перевела погляд на Анині ноги. Сьогодні вони були без пледа — вузькі ікри-патички могли належати підлітку, але не дорослій жінці, і аж ніяк не Ані. Ліза закаш­лялась, але з кашлем гіркота зникла, натомість прийшло каяття. Жінка не зробила їй нічого поганого, навпаки — щоразу намагалася допомогти. Вона ні в чому не винна. Ліза стиснула зуби. Якщо вона дозволить собі зриватися на Ані — буде нічим не краща за однокласників. Вона зробила глибокий вдих. Згадала, як читала в одній книзі: якщо заспокоїти дихання, прийде спокій. Зараз їй було це вкрай потрібно — спокій. Дівчина опустила погляд і прошепотіла:

— Пробач, я не хотіла кричати… Просто я думаю, що це неправда…

— Правда. Просто ти ще в цьому не переконалася. На все свій час, треба просто почекати.

— Чому я завжди мушу чекати?! — викрикнула Ліза і затнулась. Перевела подих і спитала вже спокійніше: — Чому не можна все отримати відразу?

— Інакше буде нецікаво. От уяви собі, що в тебе є тонна шоколаду. Ти будеш його їсти і рано чи пізно тобі стане зле, тебе буде нудити і, врешті-решт, виверне. І ти ненавиді­тимеш те, що завжди любила, і себе за те, що не змогла стриматися.

— І який у цьому сенс? — Дівчина смикнула себе за волосся. — Все закінчилося погано.

— Сенс з’їдати час від часу шоколадку і не відчувати ніякої ненависті, — усміхнулася Аня. Сьогодні вона була в соковито-зеленому капелюсі. Серед каміння й піску це мало дивний вигляд, ніби острівець зелені. Ліза перевела погляд на море і не змогла відвести його: воно не відпускало, поки не намилуєшся. М’які хвилі накочувалися на берег. На хисткій поверхні мерехтіло сонячне мереживо. Ступні тонули в м’якому піску. В прозорій воді рясніли дрібні черепашки. Вони здавалися оманливо-близькими. Вдалині чиста бірюза води темніла, стаючи синьою й страхітливо чорною. Біля моря образа минала швидко. Замість неї з’явився страх. Не треба було говорити таке мамі. Ліза зітхнула, потім подумала і зітхнула ще раз.