— Слабо вірю. — Обернулась до Лізи спиною мама. — Ти добре знаєш, чому ми переїхали сюди і чого нам із татом це коштувало. — Спина ледь помітно здригнулася. — Поїхати ми точно не зможемо.

— А мені тоді що робити? — розпачливо стукнула себе по колінах донька. — Я так не можу, ти що — не чуєш мене?!

— Спробуй влитися! У попередній школі в тебе це виходило надто добре.

— Мамо, ти не розумієш…

— Лізо, це ти не розумієш... — Мама обернулася, і дівчина враз збагнула, що розмови не буде. Буде тільки те, що скаже мама, і начхати їй на те, що турбує доньку.

Жінка підійшла ближче і підвищила голос, розмахуючи руками:

— Ці твої проблеми — це просто тьху! Булька з носа! ­Коли ти думатимеш, що в тебе все погано, згадай про тих, у кого немає того, що є в тебе. Немає батьків, і вони живуть в інтернатах. Немає мобільних, кишенькових! Нічого немає!

— Це не допоможе… — тихо відповіла дівчина.

— А як щодо тих, хто не може бачити чи чути? А ті, хто не можуть ходити? В тебе все це є, Лізо, а ти витрачаєш життя на якісь дурні образи! Що глибше ти копирсати­мешся в собі, то більше там застрягнеш, розумієш?

— Ага…

— От і добре. Іди краще книжку почитай, — кивнула мама і знову повернулася до комп’ютера.

«От і добре», — подумала Ліза. Мама раптом відсторонилася від неї. Може, їй було страшно після того, що було в школі? Вона тоді дуже злякалася за неї. Мама хоче, щоб вона все вирішувала сама. От і добре! Тоді думати було ­легко. Тодішня Ліза не знала, що вона нічого не виправить і далі стане тільки гірше.

Однак це було неважливо. Зараз мав значення її новий альбом для малювання. Вона задивлялася на нього на сторінці інтернет-магазину вже не один раз, і якось мама застала її за цим.

Батьки поводилися надто дивно — останні два роки постійно суперечили самим собі: сварили, а потім дарували подарунки. З перемінним успіхом. Шкода, що день народження лише раз на рік: якби святкувати його частіше, було б від нього набагато більше користі.

Пошта розташувалася в глухому куті за школою. Ліза з огидою сплюнула під воротами: їй залишалося провчитися тут ще кілька років, а життя вже було нестерпним. Що вони вигадають цього разу? Дівчина обійшла школу і вже збиралася повертати за ріг, коли почула дивні звуки. Схлипування, шморгання носом, голосне дихання і ще щось — бридке, від чого перевертався шлунок. Ліза підійшла ближче і побачила, що одна з близнючок зігнулася майже до землі. Юля чи Маринка? Треба було йти далі, але наступна судома так викривила тіло дівчини, що Ліза підбігла до неї і підтримала за плечі:

— Тобі погано?

— Відвали від мене! — Юля видавалася наляканою. Вона швидко витерла губи і хотіла було заступити калюжу чогось зелено-жовтого під її ногами. Вона спробувала відштовхнути Лізу, але ледь не впала і вхопилася рукою за її плече. — Чого вчепилася, жирна? Йди куди йшла! — Її голос тремтів.

— Кажи що хочеш, але я бачу, що тобі погано, — Ліза згадала слова Ані.

«Якщо раптом ти побачиш когось і йому буде потрібна твоя допомога, допоможи».

Що ж… Зараз Юля була схожа не на мучителя, а скоріше на жертву. Ліза повагалася, зітхнула і витягла з наплічника мінералку.

— Випий, може, полегшає. Це все спека…

— Яка спека? Що ти можеш знати, дурна курко?

Близнючка вхопила пляшку і жадібно до неї присмокталася. Шлунок так зводило спазмами, що хотілося сісти на землю і вити від болю. А ця жирна приперлася сюди, щоб учити її життю. Юля витерла рота і втупилася в однокласницю­ дивним поглядом. У ньому було стільки болю, що Лізі на мить стало шкода близнючку. Вона навіть не повірила собі: їй шкода одну зі своїх мучительок? Чого б це? Але зараз, коли Юля мовчала, вона видавалася звичайною дів­чиною з купою проблем за спиною. Вона теж дивна. Просто по-своєму.

Дівчина не відводила погляду і помічала дедалі більше. Сьогодні Юля не була схожа на звичайну себе: без макіяжу, червоні очі, мішкуватий одяг, майже такий, як і в неї, суха шкіра обличчя. Може, їй потрібна допомога? Може, за інших обставин вони навіть подружилися б? Може, зараз? Ліза простягнула руку за пляшкою, але майже одразу її відсмикнула, рвучко обернулась і швидким кроком, майже бігом подалася в інший бік.

Юля від несподіванки обернулася: чого це вона? Але ­відразу все зрозуміла і скривилася: до неї поспішала ­Маринка.

— Ти де була? — випалила сестра, боляче хапаючи за руку.

— Мені стало погано, — відповіла Юля і потерла чоло. — Дурна спека. Тепловий удар, чи що… Як почало нудити — капець. І голова досі болить.

— Ясно. А жирна тут що робила? Чи вже подруги не розлий вода? — останні слова Маринка майже прошипіла.

Перед очима наживо постала сценка, коли вона вперше пожартувала над Лізою. Новенька тоді дала списати Сашкові домашнє, і рудий щебетав, що буде за це носити Лізу на руках. Як же вона тоді розлютилася! Вона мусила щось зробити! Не тямлячи себе від ревнощів, близнючка перевернула свій пакет із вишневим соком новоспеченій суперниці на сорочку. Вона навіть вибачилася, але механізм уже був запущений. Ліза сама винна, треба було дати їй здачі, чи перекинути свою тарілку їй на голову, чи бодай щось сказати! А вона мовчала, дивилася своїм телячим поглядом — і мовчала. А потім ходила так весь день — із плямами. Здається, Данило назвав її задрипанкою, коли вона сіла біля нього на наступному уроці. Потім у голову запало прі­звисько «жирна». Хоч і притягнуте за вуха — насправді одно­класниця не була аж такою товстою. Але дурний жарт чомусь спрацював: прізвисько приклеїлось намертво, а Ліза зі звичайної однокласниці перетворилася на постійний об’єкт цькування. Маринка ніколи не шкодувала про свій вчинок. Ніхто не смів зазіхати на її Сашка! Ніхто! І тепер ця жирна лізе до сестри! Мало їй?

— Думай, що говориш! — пхикнула Юля. — Вона просто дала мені води. От курка дурна, вчепилася чомусь…

— Тебе саму лишати не можна, — з полегшенням усміхнулася Маринка й узяла сестру під лікоть. — Одразу всякий непотріб чіпляється! Ходімо додому, мама таке кубете[4] ­спекла — закачаєшся!

— Я щось не хочу, — ледь хитнула головою Юля. Ще один такий напад вона точно не витримає.

— Ой, припини! Ходи, від одного шматка нічого тобі не буде! — Маринка схопила сестру за руку. Юля намагалася встигати за близнючкою, але ледве пересувала ноги. В колінах усе ще відчувалася слабкість, вони згиналися за кожним кроком. У роті було гидко й гірко — не допомогла навіть Лізина вода. Але це було не так страшно. Мамине кубете… Зараз вона поїсть трішки. А потім, коли ніхто не бачитиме, доїсть усе. Юля перевела погляд на свої руки: лак на нігтях був обкусаний і здертий. Треба сьогодні замалювати, а то Марина знову почне діставати. Більше вона собі пальці в рота не запхає. На цій думці шлунок знову засудомило. Юля стиснула зуби. Треба щось інше. В аптеці скаже, що мама просила купити. Разом із сечогінним і проносним купить якихось таблеток для годиться. Тільки недорогих. Дівчина підбадьорливо усміхнулася до себе. А жирна нікому не скаже, не посміє сказати!

У цей час захекана Ліза вже добігла до спортмайданчика. Біля баскетбольного щитка двійко спітнілих хлопців по черзі підбігали до кошика і високо підстрибували, забиваючи м’яча зверху. До випадкової глядачки їм було байдуже. Дівчина дивилась за впевненими чіткими рухами гравців і намагалася втишити дихання. Добре, що вона вчасно побачила Маринку. Близнючка ніколи не ску­пилася на слова і могла геть зіпсувати день. І чого вона полізла до тієї Юлі? Знайшлася тут добра фея! Забути! Забути все, що бачила!

Стукіт баскетбольного м’яча припинився. Хлопці витягли однакові сірі рушники і жадібно присмокталися до пляшок із водою. Один із гравців привітно кивнув Лізі:

— Мала, хочеш кинути? Можеш узяти м’яч!

— Дякую, мені вже треба йти, — відступила назад Ліза. Ще й тут зганьбитися! «Треба йти», — наказала собі дівчина і зробила крок.

— Ай! — Нога втрапила на щось тверде, і Ліза мало не впала. Вона відступила назад і схилилася над знахідкою: під ногами лежав брелок. Дівчина розглядала металевий футбольний м’яч, причеплений до срібного ланцюжка без ­застібки. Напевно, відірвалася. Ліза взяла брелок до рук. Такий, як у Білого Кита на фото. Як дивно…

4

Кубете — татарський пиріг із м’ясом і картоплею.