— Але є дещо сильніше.

— Що? — Дівчина дивилася в темні Анині очі.

— Ти повинна в це повірити.

— Повірити в себе?

— Так. Якщо ти в себе віриш, ти можеш зробити все що завгодно.

— Справді? — Ліза видавалася здивованою. Це було занадто просто. А нічого просто так ніколи їй не давалося.

— Усе залежить від твоєї віри. — Аня нахилилася й малювала на піску хитромудрі лінії гострим кінчиком парасольки.

— Із цим іще складніше.

— А ти повір, що впораєшся.

— Я постараюся. — Дівчина дивилася в горизонт і мовчала, набираючись духу. — Знаю, може, це негарно — питати про таке. Але ти не можеш ходити, так?

— Так.

— З дитинства?

— Ні, але надто давно, щоб це забути.

— Мені шкода.

— Мені теж. Але не все так погано. Іноді ми з моїм залізним конем розлучаємося, і я йду. Завжди — в бік моря. Воно кличе мене, і цей поклик сильніший за мою слабкість.

— Як це?

Аня усміхнулася:

— Уві сні.

Ліза розсміялася:

— Точно! Тому ти приїхала сюди? Щоб бачити море не тільки уві сні?

— Так, усе так. Але від цього ще важче — коли море за півкроку від тебе, а ти не можеш його торкнутися. Не можеш відчути його сіль, його гіркоту, глибину. Це боляче. Все, що мені дістається від цілого моря, — це самі лише бризки. Мені вже давно дістаються тільки бризки — дрібні маленькі крапельки. І найчастіше вони висихають, так і не долетівши до мене. Але, — Аня усміхнулася, — краще бути на березі моря, ніж далеко від нього. Якщо заплющити очі, можна уявити, що я не біля моря, а в морі.

Ліза опустила погляд, а потім усміхнулася:

— У мене є ідея! Чекай тут!

— Куди я втечу? — знизала плечима Аня.

Дівчина витягла з рюкзака колу, вилила вміст, який із шипінням увібрався в пісок, потім — забігла в море й набрала в пляшку води. Закрутила кришку й підійшла до Ані.

— Ось!

Жінка взяла пляшку.

— Знаю, на вигляд — звичайна вода. Але це все ще море. Тепер воно належить тільки тобі.

Аня розсміялася.

— Дурість, так? Смійся. — Ліза набурмосилась і опустилася на пісок.

— Пробач, пробач, — Аня витирала сльози, що виступили в кутиках очей. — Це зовсім не дурість, а дуже мило. Ти добра дівчинка, Лізо. Спасибі тобі!

Ліза підняла голову. Аня сміється? Але очі жінки були серйозними, і їй чомусь стало ніяково. Вона опустила голову і щось креслила пальцем на піску.

— Нема за що, — усміхнулася Ліза, кивнула й подивилася на небо. — Цікаво, морю подобається дощ?

— Думаю, так. Дивись, яке воно схвильоване. Щойно був штиль, а ось з’явилися маленькі хвилі. Це як поцілунок у кінці побачення.

— Що?

— Дощ ніби цілує море на прощання. І тепер воно хвилюватиметься всю ніч і заспокоїться лише на ранок.

— То ось як це… — Мрійливо схилила голову набік Ліза. Кит був би її дощем. А вона — його морем. Вона переступила з ноги на ногу і помітила сірий камінчик, схожий на тулуб кита. Дівчина підняла його і зрозуміла, що знайшла свій талісман.

Додому вона поверталася, трішки пританцьовуючи. В ногах була дивовижна легкість. Вона навіть постояла перед будинком кілька хвилин, щоб перевести дух. Спогади накотилися дрібними дощовими крапельками. Майже рік тому вона опинилася перед ним і збиралася увійти всередину вперше. Тато сказав, що вона може вибрати будь-який дім, і це було чудово. Але Ліза не сумнівалася, коли по­бачила його.

Простий, але дуже світлий, чистий та охайний із білими стінами й червоним дахом. Два рядочки сходинок навхрест і ґанок із виноградом над головою. Двоє вхідних дверей, вузенький коридор, кухня й велика спальня. А ще сходинки нагору — на другий поверх. І ще одні — на третій із єдиною кімнатою та скошеним вікном. Коли вона залізла туди, ­відразу зрозуміла, що йти звідти уже не хочеться. Увечері вони пили гарячий шоколад утрьох на ґанку, а на вулиці тарабанив теплий дощ. Виноградне листя росло так густо, що на сходинках не було жодної крапельки. Мама винесла великий плед, і вони накрилися ним із головою. Тато розповідав страшні історії, його голос перебивав барабанний дріб дощу, а Ліза відчувала себе найщасливішою у світі. Чомусь той шоколад був особливо смачний, може, тому що він трішки пах морем і дощем?

Ліза відчинила двері і, забігши (ні — злетівши) сходами до своєї кімнати, насамперед увімкнула ноутбук, прошепотіла: «Я люблю себе!» І написала Киту, тремтячи від власної сміливості:

— Я дуже хочу, щоб ти мене поцілував.

Кит був не в мережі. І очікування його відповіді було солодше за саму відповідь. Вона встигла намалювати своєму талісману очі — зелені, як у кота, — та плавнички. Тепер це було її особисте маленьке щастя. Вона ще довго валялася в ліжку і притискала до грудей подушку, кожні дві хвилини заглядаючи в монітор, але Кит не з’являвся. Зрештою, дівчина заснула із затиснутим камінцем у долоньці, так і не вимкнувши ноутбук.

Розділ IV. Легкий бриз

— Це що таке? — Мама була зла. Украй зла. З рота в неї пахло вареною кукурудзою. Вона кричала просто у вухо. Її брови високо злетіли на лоба. — Я питаю, що це таке? — Вона показувала пальцем на монітор ввімкненого ноутбука.

Ліза прокинулася й сіла в ліжку.

— Ти чіпала мої речі? — побіліла дівчина.

Як вона могла заснути? Мама прочитала всю розмову. Що тепер буде? Як вона могла?

— Твої речі? Твої речі?! — продовжувала кричати мама. Вона стала відкривати шухляди столу й викидати звідти усе, що бачила. — Ти подивись, який у тебе бардак!

Ліза стискала кулаки й бачила, як на підлогу падають олівці, фарби, аркуші з малюнками для Кита. Одним рухом мама перетворювала мрії на сміття.

— Це все твоє, кажеш? Це куплено на наші з батьком гроші, але тобі й цього забагато! Я все викину сьогодні ж! Ти нічого не цінуєш, досі не навчилася бути вдячною? Боже, як же мені набридло твоє ставлення до всього! За що мені це?

Ліза мовчала. І зараз мовчання чомусь не зупиняло потік злості. Мама перевела погляд на ноутбук і спалахнула ще більше.

— А це? Це… Я все розповім батькові, чула? Поцілунки у тебе в голові? Може, ще й переспати з ним хочеш?

— Ні, мамо, я не…

— Ніяких гулянок. Сиди вдома і вчись, зрозуміла?

— Але зараз літо!

— Твоє літо скінчилось! — Мама закрила ноутбук й витягла шнур зарядки з розетки. — Ми стільки для тебе зробили! Ти знаєш, який важкий для нас із батьком був цей переїзд? А все для тебе, все для донечки! Щоб тільки їй було добре, щоб тільки їй було спокійно! Просто будь людиною, ходи до школи, вчися, живи по-людськи! Хіба це важко? Ти не витримала й місяця! Якби хоч вчилася нормально, я б тобі жодного слова не сказала. Ти півроку ­брехала мені, що в тебе все добре! І тепер хочеш, щоб я тебе жаліла? Надто довго я тобі потурала у всьому! Цього не буде! Годі! Та якби я не прийшла до школи, тебе просто звідти вигнали б! Подякуй мені, що я домовилася з директором!

— Дякую, — прошепотіла Ліза. Коли б мама лиш знала, як вона хотіла, щоб її вигнали… Вона справді прогулювала школу. А як інакше?

— Тепер сиди і вчись, я ще раз ганьбитися не буду! Ти дивись, вона хоче, щоб її поцілували! Про мужиків вона думає, героїня любовного роману, — виплюнувши останні слова, мама вийшла з кімнати, прихопивши й ноутбук.

Що тепер робити? Ліза сиділа на підлозі й ридала, роз­мазуючи сльози по обличчю. Почула, як унизу грюкнули двері й хриплувато клацнув замок, ніби хтось зламав товсту гілку. Дівчина кинулася вниз, але її зв’язки ключів біля входу не було. Вона вдарила кулаком об двері і навіть не відчула болю. Ліза опустилася на килимок коло дверей і обхопила коліна руками. Мама більше не розуміла її, вона не хотіла ні чути її, ні бачити. Невже вона не помітила її старань? А школа… Простіше було брехати, ніж сказати правду про те, що чекало її на перервах, що підстерігало після уроків. Дівчина схлипнула. Якщо тут вона нікому не потрібна — вона піде. Вона зробить їм послугу, щоб більше ніхто нею не переймався і через неї не ганьбився!