* * *

Мені здавалося, що я дуже багато побачив у Пітері, я дивився широко відкритими очима й тільки потім зрозумів, що не бачив нічого. Блукав, немов сліпець, який бреде по вибитому худобою тирлі й думає, що прошкує по зеленій оболоні. Зате мене, виявляється, бачили тисячі очей. Ми всі сліпці в цьому світі, бредемо, не знаємо куди, йдемо туди, куди нас штовхає випадок долі, і всі ми розділені на тих, які підглядають за кимось, і тих, за якими підглядають, на тих, які чигають, і на тих, на кого чигають. На мене, на всіх нас чигали повсякчас, вдень і вночі. Я лише потім зрозумів, чому на наш двір ходить стільки калачників, збитенщиків, квасників, шорників, всіляких інших людей, котрі самі набивалися в дружбу, пригощали дармовими горілками та винами, довірчо розпитували про наше життя–буття, про родичів до десятого коліна, про старшин, служників. О, якби підступ та зради мали свої запахи! Ними просмердівся б увесь наш двір. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пиріжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за іншими запахами, нудьгував за іншими видивами — за Україною. Ніколи раніше не думав, що можна так сумувати за рідним краєм, що він снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нічого він мені не дав, нічого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.

Мені снилися то Київ, то Глухів, то дорога в росохатих вербах, які поспускали віти до самої землі, а обіч дороги жито стіною, і в ньому волошки. Вітер гойдає жито, й зелені хвилі таємниче котяться до обрію, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвічна таємниця, яка проростає з року в рік, і падає, підітнута гострим лезом, і проростає знову. Хововкає в житі перепел; невидимий, він теж таємниця, така сама, як і я, часточка Божого світу.

Мені опротивіло місто, в якому жив. Опротивіли його дива, його зваби, його прямі поземні і понебесні лінії. Щось у ньому було несправжнє, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидів біля маленького віконечка з книгою в руках і думав. Щось зріло в мені, щось викільчувалося, я думав про наше життя в Пітері, про те, що сидимо не своєю волею, що й дома житимемо також не своєю волею, й щодалі, либонь, буде гірше, а що робити, не знає ніхто. Можливо, щось знає гетьман? Він зробився ще мовчазніший і стемнів лицем.

Зненацька увечері мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це — вперше од нашого приїзду в Пітер. Гетьман сидів, схилившись, біля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Він не підвів голови, не відірвав погляду від вогню, а тільки мовив:

— Сідай.

Я сів і також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навіть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.

— Бачу, тобі опіка вже не вельми потрібна, — нараз мовив. — Стаєш козаком. А батько боявся…

— Се путь не моя, — одповів. — Але іншої не маю.

— А хто знає, де наша путь? — підвів голову. — Ніхто. Проживаємо життя, а в кінці бачимо, що пішли не тією стежкою. Я також, Іване… Хотів стати вченим богословом… Вечорами сидіти під грушею з такими ж книжниками. А довелося… Ось навіть з тобою ніколи не погомоніли до ладу. Все справи та справи… Нудний я, Іване, чоловік.

Я подумав, що, либонь, він правий, і ще подумав, що нудні всі праведні люди. Неправедні люди, вони здебільшого й веселі, а ще ж брехливі, обвішані всілякими пригодами, перелюбами, мають що оповісти, вміють розкутурхати інших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета їхня: здобути гріш, переспати з удовицею, випити на дармівщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнічують її важкі думки, не дають забутися ні на мить. Праведну мету обстояти важко.

— Матір… не забув? Я похилив голову.

— Неземна вона була… Іноді–повеселіє… А тоді як затужить, засумує… Їй би в монастир… А вона сплодила тебе… Пробач… І любила безумно. А в сьому світі з великою любов'ю жити не можна… Любов — се печаль і м'ягкість. Ми всі, українці… з голубої глини.

— Про вас сього не сказати… — Й знітився.

— Життя мене довго та круто місило. От і став на сей пруг. Пробач… се не гординя — більше нікому… Ну, та гаразд. Заграй мені щось до серця.

Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самі почали пісню:

Ой гай, мати, ой гай, мати,Ой гай зелененький,Та помирає за ДунаємКозак молоденький.А як став він помирати,Став товариша прохати:"Ой товаришу, вірний брате,Та й дай отцю–неньці знати,А нехай приїде за ДунайСвого сина ховати…"

Ще я проспівав"Ой у лузі над водою калина цвіте"та"Прип'яв коня до пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив:

— Заграй про Нечая.І я розпочав:Ой з‑за гори високої,З–під чорного гаю,Ой крикнули козаченьки:"Утікай, Нечаю!" —"Не бійтеся, не бійтеся,Пани отамани,Поставив я стороженькуУсіма шляхами.Як я маю, козак Нечай,Звідси утікати,Славу мою козацькуюМарно потеряти?" —"А я тебе, мій Нечаю,Не убезпечаю:Держи собі коня в сідліДля свого звичаю.А я тебе, мій Нечаю,Не убезпечаю:Держи собі шабелечкуТа під опанчею!"

Він так і сидів, високо підвівши голову, ліва брова звелася круто, й таким запам'ятав я його на все життя.

…Ой як стисне козак НечайКоня острогами,За ним ляхів сорок тисячЗ голими шаблями,.Ой не дбали вражі ляхиНа козацьку вроду, —Рвали тіло по кавалку,Пускали на воду.

Не скажу, що я співав того вечора гарно, щось мені муляло, щось мене долягало, але коли співаєш одній людині, та ще ту людину любиш, співаєш особливо, мовби передаровуєш їй пісню з осмутою власної душі, і пісня завжди здається новою, незнайомою, й хвилює обох.

І ще попросив мене гетьман заспівати про отамана Матяша. Либонь, він радився сам з собою, виважував у душі свій важкий рішинець. Бо ж пісня весь час вертала його до того самого:

Козаки, панове–молодці,Небезпечно ви майте,Козацьких коней із припона не пускайте,Сідла козацькії під голови підкладайте,Бо се долина Кайнарськая,Недалеко тут земля татарськая…

Ще тільки я почав співати пісню–думу про Матяша, до світлиці зайшов Іван Романович, канцелярист, який приїхав від війська з Коломаку, за ним Чарниш та Савич, а по хвилі суддя гадяцький Григорій Грабянка, писар полку Черніговського Іван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро Корецький і останнім — Микола Ханенко. Він щільно причинив двері, либонь, знав — більше ніхто не має заходити. Старшини неквапливо сідали на лавах, декотрі повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.

Я скінчив грати, запала мовчанка. Гетьман підвівся, а тоді усміхнувся, поклав мені на плече руку: