* Князівські усобиці припинили походи на  поганих. Сказав-бо брат  брату: «Се  моє, а те — моє  теж!» І почали князі про  мале «се велике» мовити і самі  на  себе крамолу кувати. А погани з усіх сторін приходять з перемогами на  землю Руську. * О,  далеко залетів сокіл, птиць б’ючи, — до моря! А Ігоревого хороброго полку не  воскресити! * І гукнули по  нім  Карна і Жля, поскакали по  Руській землі, смерть людям несучи в полум’янім розі. І заплакали жони руські, примовляючи: «Та вже  ж нам своїх  милих лад ні мислю змислити, ні думою здумати, ні очима зглянути, а золота і срібла того не  мало  потратити!» * І застогнав-бо, братіє, Київ тугою, а Чернігів — напастьми. Тоска розлилася по  Руській землі, печаль велика тече серед  землі  Руської. А князі самі  на  себе крамолу кували, а поганії самі, переможно набігаючи на  Руську землю, брали данину — по  білці  з двору. * Тії-бо два  хоробрі Святославичі — Ігор  та Всеволод — уже  чвари розбудили, які  приспав був Святослав грізний великий київський силою: придушив своїми могутніми полками і харалужними мечами, наступив на  землю Половецьку, притоптав горби та яруги, скаламутив ріки  й озера, висушив потоки й болота, А поганина Коб’яка із Лукомор’я, від залізних великих полків половецьких, ніби  вихор, вирвав! І впав  Коб’як в городі Києві, у гридниці Святославовій. Тут німці і венеційці, тут греки і морава прославляють Святослава, жаліють князя Ігоря, що  потопив добро-багатство на  дні  Каяли, ріки  половецької, руського золота насипавши. Тут Ігор-князь пересів із сідла  золотого в сідло  невольницьке. Посмутніли-бо городські заборола і веселощі зникли... * А Святослав мутен сон  бачив У Києві на  горах... «Сю  ніч  з вечора одягали мене, — рече, — чорною паполомою на ліжку  тисовім, черпали мені  синє вино, з трутом змішане, сипали мені з порожніх тулів язичників-толковинів крупний жемчуг на  лоно і ніжили мене... Уже  дошки без  кніса в моїм  теремі золотоверхім... Всю  ніч  з вечора сіре  вороння граяло біля  Плісенська, на  оболоні, де дебрі  Кисані, і неслося до синього моря...» * І сказали бояри князю: «Уже,  княже, туга  ум полонила. Се-бо два  соколи злетіли з отчого стола золотого пошукати города Тмутороканя або  напитися шоломом з Дону. Уже  соколам крильця підрізано шаблями поганськими, а самих заковано в пута  залізні!» * Темно-бо було  на  третій день: два  сонця померкли, оба  багряні стовпи погасли і з ними молоді місяці — Володимир та Святослав — тьмою заволоклися і в морі  погрузли на  буйну  радість хиновцям. На  ріці  на  Каялі тьма  світ  покрила: по Руській землі розпростерлися половці, як  виводок барсів. Уже  піднялася ганьба над  славою, уже  вдарило насилля на  волю, вже  кинувся див  на  землю... Се-бо готськії красні діви заспівали на  березі синього моря: подзвонюючи руським золотом, прославляють часи  Бусові, радіють з помсти за Шарукана... * А нам, дружино, не  до веселощів! * Тоді  великий Святослав ізронив золоте слово, зі слізьми змішане, і сказав: «О мої  синовці, Ігорю та Всеволоде! Рано почали ви Половецьку землю мечами вражати, а собі  слави шукати! Та безславно ви  перемогли, безславно-бо кров поганську пролили. Ваші  хоробрі серця з твердого харалугу сковані, а в одвазі загартовані! Що  ж ви  заподіяли моїй срібреній сивині? А вже  ж не  бачу  я влади сильного і багатого, і многовойого брата  мого  Ярослава з чернігівськими боярами та богатирями, і з татранами, і з шельбірами, і з топчаками, і з ревугами, і з ольберами... Вони ж бо без  щитів, з ножами захалявними, криком ворогів перемагають, дзвонячи в прадідівську славу! Та сказали ви:  «Мужаймося самі! Колишню славу  собі  присвоїмо і майбутньою самі  поділимося!» Та чи  диво  се,  братіє, старому помолодіти? Коли сокіл у линьці буває, то високо птиць побиває: не  дасть  гнізда свого в обиду! Та ось  де зло  — княже мені  непособництво! Нінащо ся  година обернулася! Се  ж у Римові кричить люд під  шаблями половецькими, а Володимир — під  ранами. Туга  і тоска сину  Глібовому!»