Пролунав дверний дзвінок. Глен позіхнула, роззявивши пащу, а тоді зіскочила з моїх колін. Я нікого не чекала. Я підійшла до дверей, думаючи про те, що можна було б встановити на дверях вічко, як у шпигунів, аби знати, хто за ними стоїть, перш ніж відчинити. Однак ця театральщина здавалася мені нудною. Хто там за дверима? Нудно. Мені не подобаються пантоміми та детективні романи — я полюбляю отримувати всю необхідну інформацію якомога швидше, щоб можна було формулювати свою відповідь. Я відчинила двері й побачила Кіта — сина Семмі. Він стояв на порозі й здавався знервованим. Трохи здивована, я запросила його увійти.

Коли Кіт усівся на мій диван з чашкою чаю, Глен знову зникла. Найбільше їй подобалася власна компанія. Вона терпіла мою присутність, але в душі була відлюдником, як Дж. Д. Селінджер чи Унабомбер.[19]

— Дякую за чай, Елеанор. Але я ненадовго, — промовив Кіт, після того як ми обмінялися звичними жартами. — Моя дружина сьогодні ввечері йде на зумбу, тому мені треба наглянути за дітьми.

Я кивнула, замислившись над тим, що таке ця зумба. Він потягнувся до свого наплічника, трохи посунув ноутбук і дістав пакунок, загорнутий у пакет, — я помітила, що пакет був з магазину «Теско».

— Ми розбирали батькові речі, — дивлячись просто на мене, він бубонів, ніби підбадьорюючи себе. — Нічого такого, але ми подумали, що ти хотіла б зберегти це, на пам’ять. Якось Реймонд розповідав, що тобі сподобалася ця річ, після того як ви допомогли тату… — слова застрягли в його горлі, і він затих.

Я обережно розгорнула пакунок. Це був гарний червоний светр, той, що був на Семмі в день, коли ми з Реймондом знайшли його на вулиці. Я понюхала його — легкий аромат яблук і віскі, а ще любові — запах Семмі. Я міцно пригорнула светр, відчуваючи м’якість і тепло у своїх долонях, ледь відчутну присутність Семмі.

Кіт підійшов до вікна і поглянув на вулицю — і я його розуміла. Коли щосили намагаєшся опанувати емоції, нестерпно бачити, як інші люди намагаються вгамувати свої. Він не міг винести моїх сліз. Я пам’ятаю, я пам’ятаю.

— Дякую, — сказала я. Він кивнув, стоячи спиною до мене. Усе було очевидно для нас обох, але ніхто не наважився цього озвучити. Іноді це найкращий вибір.

Після того як він пішов, я одягнула светр. Звісно, він був на мене завеликим, але так навіть краще, адже светр міг цілком мене огорнути, щоразу коли мені це потрібно. Прощавальний подарунок від Семмі.

36

Щоб дістатися офісу Марії Темпл, треба спершу під’їхати автобусом у центр міста, а потім трохи пройтися. Термін мого проїзного закінчився, і це було симптомом мого звичного Weltschmerz,[20] морального занепаду, адже я навіть не подбала про те, щоб відновити його минулого тижня. Маріанна. Усе інше — лише дрібниці. Я передала два фунти водієві у віконечко під табличкою з бридкою наліпкою «Решти немає», тому я була змушена пожертвувати двадцять пенсів. Хто взагалі думає про двадцять пенсів, коли доходить до оплати?

Усі одиночні сидіння були зайняті пасажирами, а це означало, що мені доведеться сісти поряд з незнайомцем. В іншому настрої мені подобалася ця гра: за десять секунд уважно оглянути пасажирів і обрати найбільш струнку, нормальну, чисту на вигляд людину, з якою можна сісти поряд. Помилка у виборі псує п’ятнадцятихвилинну мандрівку в місто — вас або затисне жиром, або ж ви будете змушені дихати ротом, щоб мінімізувати проникнення до органів чуття смороду від немитого тіла. Такими були враження від поїздок у громадському транспорті.

Однак сьогодні мені не хотілося грати, тому я просто сіла спереду, незважаючи на переваги та недоліки мого супутника. На щастя, мені випало сісти поряд з літньою жінкою, трохи в тілі, але не занадто, від якої линув аромат лаку для волосся та яка не намагалася розпочати розмову. Добре.

Вона вийшла на наступній зупинці, і я залишилась сама. Увійшло багато людей, і я помітила вродливого молодика — високого, стрункого, з непропорційно великими карими очима. Він грав у розглядання, щоб обрати собі місце. Я з радістю чекала, що він сяде поруч, і була впевнена, що він не божевільний і приємно пахне.

Однак він проминув мене і сів з іншого боку автобуса, біля невисокого, убогого чоловіка в спортивній куртці. Я не могла в це повірити! На наступній зупинці в автобус сіли ще двоє — одна людина пішла на другий поверх, а інша — знову оминула вільне місце поряд зі мною та перейшла в задню частину автобуса, до чоловіка без шкарпеток. Його голі щиколотки видавалися гнітюче блідими на тлі бордових шкіряних черевиків, які він поєднав з зеленими спортивними штанами. Божевільний.

Я опустила погляд у підлогу, у голові нуртували думки. Може, я… може, я виглядаю як людина, якої треба уникати, вибираючи місце в автобусі? Зважаючи на докази, я могла зробити висновок, що так воно і було. Але чому?

Треба обміркувати відповідь. Я не була огрядною й чудово пахла, бо щодня приймала душ і регулярно прала одяг. Отже, залишається божевілля. Я божевільна? Ні, ні. Я страждала від клінічної депресії, але це була хвороба. Це не божевілля. Можливо, я виглядала як божевільна? Поводилася як божевільна? Не думаю. Але з іншого боку, звідки мені знати? Чи причина в шрамах? В екземі? У моїй куртці? Чи є ознакою божевілля сама думка про те, що ти можеш бути божевільним? Я вперлася ліктями в коліна і схилила голову на руки. Господи боже.

— Усе гаразд, люба? — запитав голос, і я відчула дотик на своєму плечі, який змусив мене злякатися та знову сісти рівно. Це був чоловік без шкарпеток, який рухався вперед.

— Так, дякую, — промовила я, не дивлячись на нього. Він сів біля мене, поки автобус їхав до наступної зупинки.

— Ти впевнена? — запитав він доброзичливо.

— Так, дякую, — повторила я й ризикнула поглянути на його обличчя.

Він мав дуже добрі очі ніжно-зеленого відтінку, як у молодих бруньок на деревах.

— Трохи засумувала? — він погладив мене по передпліччю. — Кожному час від часу потрібно трохи сумувати. — Він посміхнувся, сповнений тепла, і підвівся, щоб вийти. Автобус зупинявся.

— Дякую! — крикнула я йому. Він не повернувся, але підняв руку на прощання, штани ковзали по його голих щиколотках, коли він ішов.

Він не був божевільним. На ньому просто не було шкарпеток.

«Елеанор, — сказала я собі, — іноді ти занадто швидко судиш людей. Існує безліч причин, чому вони не виглядають як людина, з якою хотілося б сісти поряд, але не можна робити висновок про людину за десять секунд. На це потрібно значно більше часу. Наприклад, небажання сидіти поряд з огрядними людьми. У надмірній вазі немає нічого поганого, чи не так? Можливо, люди багато їдять, бо почуваються засмученими, точнісінько як ти, коли п’єш горілку. Можливо, вони не мали батьків, які б навчили їх готувати та правильно харчуватися. Можливо, у них обмежені можливості і вони не можуть займатися спортом або ж мають захворювання, яке призводить до надмірної ваги попри всі їхні зусилля її позбутися. Ти цього просто не знаєш, Елеанор».

Я зрозуміла, що голос у моїй голові — мій власний голос — був доволі логічним і змістовним. Це голос матусі завжди осуджував і заохочував мене робити так само. Я прокидалася, зовсім як мій голос, як мої думки. Мені хотілося, щоб їх було більше. З ними я почувалася добре, навіть спокійно. Вони змушували мене почуватися мною.

37

Старі заняття, нові заняття. Іноді жодних занять. Але двічі на тиждень я вирушала в місто, де піднімалася сходами до кабінету психотерапевта, і робитиму так стільки, скільки буде необхідно. Це більше не здавалося мені неприємним — я почала розуміти, у чому ефективність нейтрального, непривабливого оточення, тканин, стільців та огидного плаката в рамі. Більше тут не було на що дивитися, щоб врятуватись, не було куди втекти. Марія Темпл виявилася розумнішою, ніж здавалася. Незважаючи на цей факт, сьогодні вона мала потворні сережки у формі ловців сну.

19

Унабомбер — прізвисько Теодора Качинського, американського математика, анархіста, соціального критика, котрий у 70—90-х роках ХХ століття був організатором і виконавцем низки терактів у США, надсилаючи бомби поштою, що призвело до загибелі трьох та поранення 23 осіб.

20

Почуття людини, яка усвідомила, що реальний фізичний світ ніколи не зможе задовольнити потреби її розуму та відповідати її уяві, глибока печаль від недоліків світу.