Коли я прокинулася, на годиннику була третя ночі, а олівець із записником валялись на підлозі. Поволі я пригадала, як почала відволікатися та мріяти, поки бренді проникав усередину. На моїх руках відбилося чорнило — його ім’я написане десятки разів, вписане в серце, так що на моїй шкірі майже не залишилося чистого місця. У пляшці темніло зовсім трохи бренді, буквально на один ковток. Тому я допила його та пішла спати.

3

Чому він? Чому зараз? У понеділок вранці, чекаючи на автобус до роботи, я намагалася знайти відповіді на ці запитання. Це було непросто. Хто ж може збагнути примхливу долю? Мислителі, значно розумніші за мене, намагались розв’язати цю загадку, але їм так і не вдалося дійти бодай якогось висновку. І ось він, ніби подарунок Небес, — вродливий, елегантний і талановитий. Зі мною все було гаразд, по-своєму, але мені потрібно було, щоб матуся була щасливою, потрібно, щоб вона була спокійною й дала мені спокій. Хлопець (чоловік?) міг би мені в цьому допомогти. Річ не в тому, що мені був хтось потрібен. Як я вже казала раніше, зі мною все було гаразд.

Уважно переглянувши у вихідні численні знімки, я дійшла висновку, що в його очах було щось незабутнє. Мої очі мають точнісінько такий відтінок, хоча вони геть не такі гарні, ще й без блискучої мідної глибини. Роздивляючись усі ці знімки, я пригадувала одну людину. Це були якісь уривчасті та нерозбірливі спогади, я не могла пригадати обличчя, воно було ніби під льодом чи розмите від диму, непевне. Очі точнісінько як у мене, очі на крихітному обличчі, широко розплющені й вразливі, сповнені сліз.

Дивно, Елеанор. Мене розчаровувало те, що я дозволила собі хоч на мить розчулитись. Чимало людей у цьому світі мають такі ж очі, як у мене, — горіхові, зрештою, це науковий факт. За статистикою, деякі з них могли встановити зі мною зоровий контакт під час звичайної соціальної взаємодії.

Та мене непокоїло ще дещо. Усі дослідження вказували на те, що люди прагнуть створити пару з людиною, яка, на їхню думку, така ж приваблива, як і вони. Подібне притягує подібне, це норма.

Я ж не дурила себе ілюзіями. Він мав вигляд на десятку, а я… Я навіть не знаю, скільки балів поставила б собі. Напевно не десять. Звісно, я сподівалася, що він не буде поверховим, що він дивитиметься глибше, але водночас я розуміла, що його професія вимагала відповідної партнерки. Музичний бізнес, індустрія розваг тісно пов’язані з картинкою, тому не можна, щоб його бачили з жінкою, яку всілякі невігласи вважатимуть непривабливою. Я це дуже добре розуміла. І була готова зробити все можливе, щоб мати належний вигляд.

Він запостив кілька нових знімків: два великим планом і два в профіль — лівий і правий. Він був ідеальний з обох боків, і вони були ідентичними — так, музикант не мав поганих сторін. Звісно, визначальною характеристикою вроди була симетрія, це ще один факт, з яким погоджуються всі дослідники. Цікаво, який набір генів створив таке вродливе потомство? Чи є в нього брати чи сестри? Якщо ми колись будемо разом, я б могла з ними познайомитися. Я знаю не багато про батьків чи братів і сестер, у мене було доволі… нетрадиційне самовиховання.

Мені шкода вродливих людей. Врода починає вислизати, як тільки ви її отримуєте, вона невловна. Мабуть, це складно, завжди доводити, що в тобі є щось інше, змушувати людей заглядати під обгортку, бути коханими не через приголомшливе тіло, сяйливі очі чи густе та блискуче волосся, а через особистість.

У більшості професій вік означає підвищення й повагу до досвіду та років. А якщо робота залежить від зовнішності, усе навпаки — і це гнітить. Певно, неприємно відчувати безжальність інших людей, усіх цих насуплених, не таких привабливих людей, які заздрять і обурюються твоєю красою. Це вельми несправедливо. Зрештою, вродливі люди не просили, щоб їх такими народжували. Несправедливо не любити когось лише через те, що він привабливіший за тебе, це ніби не любити когось через вади.

Мені байдуже, як люди реагують на моє обличчя, на блідий шрам, що перетинає мою праву щоку від скроні й аж до підборіддя. На мене витріщаються, про мене шепочуться за моєю спиною, обертаються в мій бік. Я заспокоювала себе думкою про те, що музикант зрозуміє, бо й сам відчуває на собі чужі погляди, хоча зовсім з іншої причини.

Сьогодні я відмовляюся від «Телеграфу», натомість беру дещо інше. Я витратила непристойно велику суму на маленьку добірку жіночих журналів, тонких і неяскравих, товстих і глянцевих, усі вони обіцяли дивовижні, прості й ефективні способи змінити життя. Раніше я ніколи не купувала чогось такого, хоча й гортала кілька номерів у лікарняній приймальні та інших громадських установах. Я розчаровано помітила, що в них не було жодного кросворда, хоча один таки містив завдання на «пошук слів з мильних опер», з яким впоралася б навіть семирічна дитина. На ці гроші я могла б купити три пляшки вина чи літр преміальної горілки. Проте, ретельно все обміркувавши, я вирішила, що вони є найбільш надійним і доступним джерелом інформації, що я її потребувала.

Журнали могли порадити, який одяг і взуття носити та як зробити зачіску, яка личитиме саме мені. Вони пояснювали, яку косметику купувати та як її накладати. Завдяки їм я б змогла відповідати всім вимогам, які висувають до жінок. На мене б не витріщалися. Зрештою, кінцева мета полягала в тому, щоб успішно замаскуватися під жінку.

Матуся завжди казала, що я потворна, дивна й бридка. Вона повторювала це, ще відколи я була дитиною, ще до того, як у мене з’явилися шрами. Тому я охоче зробила б ці зміни. Я була в передчутті. Я була чистою дошкою.

Того вечора вдома я поглянула в дзеркало над раковиною, поки мила понівечені руки. Ось я — Елеанор Оліфант. Довге, пряме, світло-каштанове волосся, аж до талії, бліда шкіра з відбитком пожежі на обличчі, замаленький ніс і завеликі очі. Вуха — неприйнятні. Я маю середній зріст і приблизно середню вагу. Я прагнула бути середньою, непоказною… Останнім часом мені приділяли забагато уваги. Мені хотілося, щоб люди просто проминали мене, тут нема на що дивитися.

Зазвичай я не часто дивлюсь у дзеркало. І то не через мої шрами. А через поєднання генів, яке дивиться на мене з відбиття й засмучує мене. У відбитті я бачу занадто багато рис маминого обличчя. Я не можу розпізнати риси батька, бо я ніколи його не бачила, і, наскільки мені відомо, матуся не має жодного його знімка. Вона майже ніколи про нього не згадує, а вряди-годи, коли він зринає в розмові, вона говорить про нього як про «донора гамет». Якось я подивилася значення цього терміна в її скороченому оксфордському словнику (з грецької — «чоловік», — можливо, це дослідження за часів юності запалило в мені іскру любові до класики?) і кілька років замислювалася над цим дивним збігом обставин. Навіть у тому ніжному віці я збагнула, що штучне запліднення було антитезою недбалого, спонтанного чи позапланового батьківства, що це найбільш виважене рішення, яке можуть зробити лише жінки, які всерйоз задумали стати матерями і присвятити себе цьому. Зважаючи на докази та власний досвід, я просто не могла повірити в те, що матуся належала до цього типу жінок, що їй так кортіло мати дитину. І, як згодом з’ясувалося, я мала рацію.

Зрештою, я наважилася прямо запитати про обставини мого народження та знайти будь-яку доступну інформацію про міфічного донора сперматозоїдів, мого батька. Як і будь-яка дитина за таких обставин — можливо, ще більше за моїх конкретних обставин, — я почала поволі, але дуже яскраво уявляти характер і зовнішність мого батька. Та матуся лише насміхалася з мене.

— Донор? Я справді це сказала? Люба, це лише метафора, — мовила вона.

Ще одне слово, значення якого мені доведеться глянути в словнику.

— Насправді я піклуюсь про твої почуття. Це було схоже на… обов’язковий внесок, скажімо так. У тій ситуації я не мала вибору. Розумієш, що я намагаюся тобі сказати?