Він поставив переді мною чашку чаю і сів напроти мене, якусь мить ми мовчали. Він заговорив першим:

— Якого дідька, Елеанор?

Я була шокована почути тремтіння в його голосі, так ніби за ним приховувалися сльози. Я тільки знизала плечима. Він починав злитися.

— Елеанор, тебе не було на роботі три дні, Боб почав перейматися, що з тобою, усі ми. Я дізнався в нього адресу, прийшов перевірити, чи з тобою все гаразд, і знайшов тебе… я знайшов тебе…

— Готовою себе вбити? — запитала я.

Він потер долонями обличчя, і я помітила, що ще трохи — і він розплачеться.

— Слухай, я знаю, що ти любиш особистий простір, і в цьому немає нічого поганого. Але ж ми з тобою друзі. Хіба ні? Ти можеш розповідати мені все. Не замикайся в собі.

— Чому ні? — запитала я. — Як може полегшати від того, що ти розкажеш комусь, як жахливо почуваєшся? Люди не здатні цього виправити, хіба ні?

— Так, Елеанор, люди нездатні виправити все, — сказав він, — але розмови допомагають. Інші люди також мають проблеми. Вони розуміють, як це почуватися нещасними. Проблемами можна ділитися…

— Не впевнена, що хтось здатен зрозуміти, як це почуватися мною, — сказала я. — Це лише факт. Не думаю, що хтось пройшов через те, що я. І зміг від цього оговтатися, бодай якось, — додала я. Це було важливе уточнення.

— Спробуй розказати мені. — Він дивився на мене, а я на нього. — Гаразд, якщо не хочеш говорити зі мною, поговори з кимось іншим. З психологом, терапевтом…

Я шморгнула носом — який ще звук може бути більш грубим.

— Психолог! «Давайте сядемо в коло й поговоримо про наші почуття, і після цього все магічним чином налагодиться». Я так не думаю, Реймонде.

Він усміхнувся.

— Але цього не дізнаєшся, доки не спробуєш. Що тобі втрачати? Тобі нема чого соромитися, розумієш, немає нічого поганого в тому, щоб почуватися… у депресії чи мати душевне захворювання, абощо…

Я мало не вдавилася чаєм.

— Душевне захворювання? Ти гадки не маєш, про що говориш, Реймонде, — я захитала головою.

Він підняв обидві руки, показуючи заспокійливий жест.

— Слухай, я не лікар. Просто… ну… не думаю, що людина, яка труїть себе алкоголем і обмірковує спосіб самогубства, перебуває в доброму душевному стані.

Цей його висновок щодо моєї ситуації виявився настільки смішним, що я майже усміхнулася. Зазвичай Реймонд не був схильний до перебільшень, але це було занадто, тому я не могла дозволити, щоб ця думка перетворилася на фактичний точний опис того, що сталося тієї ночі.

— Реймонде, я просто перебрала горілки після невдалого вечора. Навряд чи це можна назвати симптомом захворювання.

— Де ти була того вечора? — запитав він. — Що відбувалося потім?

— Я була на концерті, — сказала я, здригаючись. — Він виявився не дуже хорошим.

Якусь мить ми мовчали.

— Елеанор, — зрештою промовив він, — це не жарти. Якби я не прийшов тоді, зараз ти могла бути мертвою. Ти могла померти або від алкогольної інтоксикації, або від того, що задихнулася власним блювотинням. Не кажучи вже про те, що ти могла вжити якісь таблетки чи зробити щось інше.

Я схилила голову набік і замислилась над його словами.

— Гаразд, — промовила я, — визнаю, що почувалася дуже нещасною. Але хіба люди не почуваються засмученими час від часу?

— Звісно, таке буває, Елеанор, — спокійно відповів він, — але, коли люди почуваються засмученими, вони плачуть, хтось їсть морозиво, а інші лежать у ліжку до обіду. Але в такі миті вони ніколи не думають про те, щоб випити очисник для труб чи порізати вени ножем для хліба.

Мимовіль я здригнулася, пригадавши те гостре лезо. І, знизавши плечима, погодилася з Реймондом.

— Маєш рацію, Реймонде, — сказала я. — Мені нема що тобі заперечити.

Він потягнувся до мене і взяв за передпліччя, стискаючи їх. Він був сильним.

— Ти хоча б думала про те, щоб звернутися по допомогу до лікаря? Це ж не завдасть ніякої шкоди.

Я кивнула. Знову в його словах був логічний зв’язок, а проти логіки не посперечаєшся.

— Є хтось, кому ти хочеш розповісти про те, що сталося? — запитав він. — Друг? Родич? Як щодо твоєї мами? Їй, мабуть, важливо знати, як ти почуваєшся.

Він припинив говорити, тому що я засміялася.

— Тільки не матусі, — сказала я, хитаючи головою. — Вона, мабуть, зраділа б від цієї новини.

Реймонд здавався нажаханим.

— Та годі тобі, Елеанор, ти говориш жахливі речі, — сказав він шоковано. — Жодна мама не зраділа б від страждань своєї дитини.

Я здригнулася і, втупившись у підлогу, мовила:

— Ти не знаєш моєї матусі.

28

Наступні кілька днів видалися не надто простими. Кілька разів Реймонд приходив без попередження, прикриваючись тим, що нібито приніс їжу чи повідомлення від Боба, але насправді перевіряв, чи я, було, не зарізала себе. Якби мені потрібно було кількома словами описати поведінку Реймонда, це було б «протилежна загадковій». Я могла тільки сподіватися, що цей чоловік не грає в покер, оскільки боялася, що він встане з-за столу з порожнім гаманцем.

Дивно, що він наглядав за мною, особливо зважаючи на не надто приємні обставини, у яких він знайшов мене після концерту. Раніше, коли я почувалася засмученою та пригніченою, люди, які на той момент були в моєму житті, просто телефонували соціальному працівнику і мене забирали в інше місце. Реймонд нікому не телефонував і не просив втрутитися якусь службу. Він сам вирішив доглядати за мною. Я замислилася над цим і дійшла висновку, що для деяких людей непроста поведінка не є причиною розривати з вами контакти. Якщо ви їм подобаєтеся — а я пам’ятаю, що ми з Реймондом погодилися бути друзями, — тоді, здається, вони готові підтримувати контакт, незалежно від того, сумно вам, чи ви пригнічені, чи у вас непроста поведінка. Це стало своєрідним одкровенням для мене.

Цікаво, а в сім’ях теж так? Теж є батьки чи сестра, які говорять, що будуть поряд, незважаючи ні на що? Не те що ви б сприймали їх як належне (у цьому житті нічого не можна сприймати як належне), а просто знали, що вони будуть поряд, якщо вам потрібні, попри те, як усе погано. Зазвичай я не схильна до заздрощів, але мушу зізнатися, що мені болить від цієї думки. Однак ще дужче мені болить смуток від того, що я ніколи не матиму шансу дізнатися, що таке… як же це називається… безумовна любов, мабуть.

Але нема чого плакати над втраченим. Реймонд трохи показав мені, якою вона має бути, тому я була щасливою від цієї нагоди. Сьогодні він приїхав з пачкою м’ятних цукерок і — неймовірно — гелієвою кулькою.

— Я знаю, що це дурість, — він усміхнувся, — але, йдучи на автобус, я проходив повз крамницю на площі і побачив там хлопця, який продавав ці кульки. Я подумав, що це могло б тебе підбадьорити.

Я побачила кульку і засміялася, несподіваний приплив почуттів, незнайомий мені досі. Він передав мені мотузку, і кулька злетіла до стелі, а потім вдарилася об неї, ніби намагалася втекти.

— А що це? — запитала я. — Це… сир?

Раніше мені ніхто не дарував гелієвих кульок, і вже точно ніхто не дарував кульки такої дивної форми.

— Це Спанч Боб, — сказав він, вимовляючи слова дуже повільно й чітко, ніби я була ідіоткою. — Спанч Боб Квадратні Штани.

Напівлюдина-напівгубка з великими передніми зубами! Продається ніби щось зовсім непримітне! Люди завжди казали, що я дивна, але насправді, коли я бачу подібні речі, то розумію, що мене можна назвати відносно нормальною.

Я заварила нам чай. Реймонд поклав ноги на кавовий столик перед диваном. Я хотіла попросити його прибрати ноги, але потім мені спало на думку, що в моїй квартирі він почувається як у себе вдома, доволі комфортно, щоб тут розслабитись і повною мірою використати меблі. Насправді ця думка була доволі приємною. Сьорбаючи чай — а оці звуки мені подобалися менше, — він запитав про візит до лікаря. Раніше цього тижня, після того як Реймонд навів переконливі аргументи про важливість отримання кваліфікованої поради фахівця щодо мого душевного стану, а також про ефективність сучасних методів лікування будь-яких проблем з психічним здоров’ям, я зрештою погодилася записатися на прийом.