Раніше того ж дня я повернулася додому з роботи, викинула сміття, одягнулася й змусила себе піти на концерт. Я пішла сама. Коли я зустріла музиканта, мені потрібно було зробити так, щоб ми залишилися з ним наодинці, щоб нас ніщо не відволікало, жодних ускладнень. Зрештою мені потрібно було щось зробити. Я не могла пройти крізь життя, не могла його обійти чи перейти, якось оминути. Я не могла тинятися світом, як та примара. І тієї ночі дещо таки сталося. По-перше, я збагнула, що музикант просто не знає про мою присутність. Чому взагалі я думала, що буде інакше? Тупість? Самообман? Слабкий зв’язок з реальністю? Обирай, що хочеш.

Сором. Я стояла відразу в центрі, почуваючись по-дурному скутою в новому одязі, з клоунівським макіяжем і на хитких підборах. Коли він вийшов на сцену, я стояла достатньо близько, щоб побачити подвійний вузол, яким він зав’язав шнурки своїх черевиків, прядку волосся, яка впала на очі. Його руки лежали на гітарі, нігті охайні й доглянуті. На його обличчя падало яскраве світло, а я була в темряві. Але попри це він усе одно бачив мене. Якщо це була доля, а це, безумовно, так, то він побачив мене так, як побачила його я, ці кілька тижнів тому. Я стояла нерухомо та дивилася на нього. Гурт почав грати, і він розкрив рота, щоб заспівати. Я бачила його зуби, ніжно-рожеве піднебіння. Одна пісня закінчилася, і почалася наступна. Він звертався до натовпу, але не до мене. Я стояла і чекала наступної пісні. І ще однієї. Але він усе одно мене не бачив. Поступово, стоячи там поза яскравими вогнями, поки музика відбивалася від мого тіла, не проникаючи всередину, поки натовп не помічав самотності, яка мне вкривала, яка мене вкриває, я почала усвідомлювати істину. Я почала кліпати частіше, ніби мої очі намагалися очистити картинку перед собою, і раптом усе стало на свої місця.

Я, тридцятиоднорічна жінка, яка, наче підліток, втріскалася в чоловіка, якого не знаю і якого ніколи не взнаю. Я переконала себе в тому, що він — той єдиний, що він допоможе мені стати нормальною, полагодити моє життя. Що він той, хто допоможе мені в стосунках з матусею, що він блокуватиме її шепіт у моїй голові, який промовляє мені, що я погана, що я помилялася, що я недостатньо хороша. І чому я так думала?

Він ніколи не зверне уваги на таку жінку, як я. Він насправді був дуже привабливим чоловіком, а тому міг обирати з широкого кола потенційних партнерок. Він міг обрати таку ж привабливу жінку, котра була б молодшою за нього на кілька років. Звісно, міг. Я стояла у підвалі ввечері у вівторок сама, оточена незнайомцями, слухаючи музику, яка мені насправді не подобалася, а все тому, що запала на чоловіка, якого навіть не знала і який ніколи не дізнається про моє існування. Я збагнула, що перестала слухати музику.

Ось він стоїть на сцені, натискає педалі на комбопідсилювачі й говорить щось банальне про тур, поки налаштовує гітару. Що це за незнайомець і чому з усіх чоловіків цього міста, цієї країни, цього світу я обрала саме його? Чому я вирішила, що він мій рятівник? Я думала про історію, яку прочитала за день до цього, про те, що якісь малолітні фанатки зі сльозами на очах чергували біля будинку музиканта, бо він підрізав волосся. Тоді я посміялася, але хіба ж я зараз не поводжусь, як вони, хіба я не поводжусь, як закохане дівча, котре пише листи бузковими чорнилами і робить нашивку з його іменем, чіпляючи її на шкільний портфель?

Я не знала чоловіка, який стояв переді мною на сцені, не знала про нього анічогісінько. Усе це лише моя уява. Що може бути більш жалюгідним за мене, дорослу жінку? Я вигадала собі казочку, переконавши себе в тому, що зможу все виправити, переробити минуле, я повірила в те, що ми зможемо жити довго та щасливо і матуся більше не буде злитися. Це я, Елеанор, маленька сумна Елеанор Оліфант, у якої є жалюгідна робота, горілка і вечері на одного, і так буде завжди. Ніщо і ніхто — і, звісно ж, жоден музикант, який поправляв волосся, доки інший член гурту виконував соло на гітарі, — не міг цього змінити. Жодної надії не було, нічого не можна виправити. Мене не можна виправити. Від минулого не можна втекти, його не можна переробити. Зрештою, після тижнів помилок я зрозуміла, затамувавши подих, чисту й жорстоку правду. Я відчувала відчай, мене нудило, а потім на мене швидко найшов цей до болю знайомий і жахливо похмурий настрій.

Я знову заснула. А коли прокинулася, моя голова була порожньою, нарешті я позбулася всіх думок, фізичних відчуттів: мені холодно, я трясуся. Час приймати рішення. Я вирішила випити ще горілки.

Коли я підвелася на ноги, повільно, як еволюційний процес, то побачила безлад на підлозі й кивнула собі — це був гарний знак. Можливо, я б могла померти, перш ніж мені доведеться обирати один з інструментів, які лежали на столі. Я зняла з гачка рушник: «Подарунок від “Гадраін’с вол”», — було написано на ньому. А ще на ньому було зображення центуріона і римського сенату. Це був мій улюблений. Я витерла ним обличчя, а потім кинула на підлогу кухні.

Я вирішила не заморочуватися з білизною, тому натягнула на себе перші-ліпші речі, які валялися на підлозі в спальні, — у них я була одягнена у вівторок увечері. Я запхала ноги в робочі туфлі на липучках і взяла стару шкіряну куртку, яка висіла в шафі в коридорі. Я зрозуміла, що не пам’ятаю, куди поділа нове пальто. Потрібно було знайти сумочку. Я пригадала, що тієї ночі взяла новеньку чорну сумочку з собою. У ній було місце лише для гаманця і ключів. Ключі лежали на поличці в коридорі, куди я завжди їх кладу. Сумочку я також знайшла в коридорі, я кинула її поряд зі своєю великою повсякденною сумкою. У гаманці не виявилося грошей — я не могла пригадати, як дісталася додому чи коли купила горілку, яку весь цей час пила, але припускаю, що це сталося дорогою з центру міста. На щастя, у гаманці все ще були мої кредитки. Квиток на концерт також був там. Я упустила його на підлогу.

Я спустилася в крамницю на розі. Надворі був прохолодний день, небо — попелясто-сірого кольору. Коли я увійшла в крамницю, за прилавком пролунав сигнал, і містер Дюван поглянув на мене. Здивований погляд, щелепа відвисла.

— Міс Оліфант? — промовив він. Його голос був тихим і настороженим.

— Три літри горілки «Глен’с», — промовила я. Мій голос звучав дивно — був хрипким і надтріснутим. Припускаю, якийсь час я не говорила, та й нудота мене не покидала.

Продавець поставив на прилавок одну пляшку, а потім завагався й промовив:

— Три, міс Оліфант? — перепитав він.

Я кивнула. Повільно він поставив ще дві пляшки на прилавок. Тепер вони стояли в ряд, ніби кеглі, які мені треба збити — випити.

— Іще щось? — запитав він.

Я замислилась про те, щоб купити хліба чи банку спагеті, але насправді мені не хотілося їсти. Я захитала головою і простягнула йому кредитку. Моя рука трусилася, і я спробувала взяти її під контроль, але марно. Я набрала пін-код і чекала, доки надрукується чек, — здається, минула ціла вічність.

На прилавку поряд з касою лежала купа вечірніх газет, я зрозуміла, що була п’ятниця. Містер Дюван прикріпив до стіни дзеркало, щоб бачити, що відбувається в найвіддаленіших куточках крамниці. У тому дзеркалі я помітила своє відображення. Моє обличчя було сірувато-білим, кольору личинки, а волосся скуйовдилося. Очі нагадували чорні, порожні западини і здавалися мертвими. На все це я дивилася геть байдуже. Не могло бути нічого менш важливого за мій зовнішній вигляд, абсолютно нічого. Містер Дюван передав мені пляшки в блакитному пластиковому пакеті. Цей запах, хімічний сморід полімерів, ще більше скручував мій шлунок.

— Бережіть себе, міс Оліфант, — сказав він, нахиляючи голову набік, без усмішки.

— Прощавайте, містере Дюван, — сказала я.

Дорога додому насправді забирала лише десять хвилин, але мені знадобилося півгодини — пляшки в сумці, важкість у ногах. Я не бачила жодної живої душі на вулиці, навіть кота чи сороки. Світло було тьмяним, забарвлюючи світ сірими й чорними кольорами, безрадісна відсутність кольору важким тягарем лягала на мої плечі. Я увійшла до квартири і зачинила ногою двері за собою, а тоді вилізла зі свого одягу, кидаючи його на підлогу в коридорі. Мимохідь я помітила, що від мене тхне — піт, блювота і солодкуватий металевий запах, що міг бути метаболізованим алкоголем. Я занесла синій пакет у спальню й одягнула лимонну нічну сорочку. Я залізла під ковдру і бездумно потягнулася до пляшки.