— Ще два фунти за стрижку машинкою, — суворо промовила Кайла, дістаючи пару одноразових рукавичок.

Поки машинка дзижчала, я дивилася в стелю. Було зовсім не боляче! А коли вона закінчила, то змела зголене волосся на підлогу великою пухнастою щіточкою. Я відчула, як усередині мене наростає паніка. Я не дивилася на підлогу, коли зайшла сюди. А що, як вона робить це з іншими клієнтами? Що, як їхнє лобкове волосся прилипло до моїх шкарпеток у цяточку? Від цієї думки мене почало злегка нудити.

— Так краще, — сказала вона. — А тепер я робитиму все якомога швидше. І не використовуйте парфумовані лосьйони в цій зоні щонайменше дванадцять годин, гаразд?

Вона розмішала віск у банці, який нагрівався на столику.

— Не турбуйтесь, я не фанатка всяких кремів, Кайло, — сказала я.

Вона витріщилася на мене. Мені здавалося, що працівники індустрії краси мають ідеальні навички спілкування з клієнтами. Насправді, вона була не кращою за моїх колег у службовому відділі.

Вона відсунула паперові трусики з одного боку й попросила мене натягнути шкіру. Після цього дерев’яною лопаткою вона нанесла смугу теплого воску на мій лобок і притисла до нього шматок тканини. Тримаючи тканину за кінчик, вона одним різким рухом відірвала її від моєї шкіри, після чого я відчула чистий і яскравий біль.

— Morituro te salutant,[2] — прошепотіла я, витираючи сльози. У подібних ситуаціях я завжди кажу цю фразу, і це завжди мене підбадьорює. Я почала підводитися, але Кайла легко вклала мене назад.

— Мені шкода, але тут ще є трохи роботи, — доволі життєрадісно мовила вона.

Біль — це просто. Біль — це те, що мені добре знайоме. Подумки я увійшла в маленьку білу кімнату, кольору хмар на небі. Усередині відчувається аромат чистої бавовни й маленьких кроленят. У кімнаті блідо-рожеве мигдалеве повітря, а ще тут грає мила музика. Сьогодні це «Top of the World» гурту «Carpenters». У вокалістки дивовижний голос… райський, сповнений любові. Мила, щаслива Карен Карпентер.

Кайла продовжила намащувати й відривати. Вона попросила мене розвести коліна в боки і поставити п’ятки разом.

— Ніби жаб’ячі лапки, — кажу я, але вона не звертає уваги на моє зауваження, занурена в роботу.

Вона видирає волосся з внутрішньої сторони. Я навіть не думала, що це взагалі можливо. Коли вона закінчила, то попросила мене знову лягти рівно і зняла паперові трусики. Вона розподілила гарячий віск на решту волосся і з тріумфом видерла і його.

— Ось і все, — сказала вона, знімаючи рукавички і витираючи чоло тильним боком долоні, — тепер значно краще!

Вона дала мені маленьке дзеркальце, щоб я подивилася на себе.

— Але ж я повністю гола, — мовила я з жахом у голосі.

— Усе правильно, голлівудська депіляція, — сказала вона. — Як ви й хотіли.

Я відчула, як міцно стискаються мої кулаки. Я захитала головою, не вірячи в це. Я прийшла сюди, щоб почати бути нормальною жінкою, натомість виглядаю як мала дитина.

— Кайло, — мовила я, не вірячи в те, що опинилася в такій ситуації, — чоловік, який мені подобається, — нормальний, дорослий чоловік. Йому потрібні стосунки з нормальною, дорослою жінкою. Невже ви вважаєте, що він педофіл? Та як ви посміли?

Вона з жахом витріщилася на мене. З мене досить.

— Вийдіть, будь ласка, щоб я могла одягнутися, — сказала я, відвертаючись до стіни.

Вона вийшла, а я зіскочила з кушетки. Я натягнула штани, втішаючи себе думкою про те, що волосся, безсумнівно, відросте до нашої першої інтимної зустрічі. Виходячи з салону, я не залишила Кайлі чайових.

Коли я повернулася в офіс, мій комп’ютер усе ще не працював. Я обережно сіла та знову набрала телефон Реймонда зі служби підтримки, але знову почула його безглузде повідомлення. Я вирішила піднятися нагору і знайти його; судячи з його голосу на пошті, він здавався людиною, яка ігноруватиме дзвінки та байдикуватиме. Не встигла я відсунути стільця, щоб підвестися, як до мого столу підійшов чоловік. Він був трохи вищим за мене і мав зелені кросівки, джинси, які погано на ньому сиділи, та футболку, на якій був намальований мультяшний собака, котрий лежав зверху на своїй буді. Футболка сильно натягнулася на великому животі. Він мав світле, жовтувате волосся і коротку стрижку, аби приховати той факт, що воно ставало тоншим і ріділо, а на обличчі проступала світла щетина. Видима шкіра, як обличчя, так і тіла, мала рожеве забарвлення. На думку спало: схожий на порося.

— Гммм, Оліфант? — запитав він.

— Так, Елеанор Оліфант, це я, — відповіла я.

Він перехилився через мій стіл:

— Я Реймонд, з відділу техпідтримки, — назвався він.

Я простягнула йому руку, і він потиснув її, очевидно, дуже неохоче. Зайвий доказ плачевного занепаду сучасних звичок. Я відійшла і дозволила йому сісти за стіл.

— То в чому проблема? — запитав він, дивлячись на екран.

Я все пояснила.

— Окі-докі, — сказав він, голосно клацаючи клавішами.

Я взяла газету «Телеграф» і сказала, що буду в кімнаті для персоналу. У тому, щоб стояти над ним, поки він ремонтує комп’ютер, не було жодного сенсу.

Упорядником кросворду в сьогоднішньому номері був Ельгар, чиї підказки завжди були елегантними та зрозумілими. Я гризла ручку зубами, думаючи про слово з дванадцяти літер, коли до кімнати увійшов Реймонд, перервавши мої роздуми. Він поглянув через моє плече.

— Розв’язуєте кросворди? — запитав він. — Ніколи не розумів, у чому сенс цього заняття. Дайте мені хорошу комп’ютерну гру і час. «Call of Duty»…

Я проігнорувала його тупу репліку.

— Ви полагодили мій комп’ютер? — запитала я.

— Так, — задоволено мовив він. — Ви підхопили огидний вірус. Я почистив жорсткий диск і перезапустив мережевий екран. Вам варто проводити сканування системи принаймні раз на тиждень. — Очевидно, він помітив нерозуміння в моїх очах, тому додав: — Ходімо, я покажу.

Ми йшли коридором. Підлога скрипіла під його жахливими кросівками. Він кахикнув.

— То… ви, гммм, ви давно тут працюєте, Елеанор? — запитав він.

— Так, — відповіла я, пришвидшуючи ходу.

Він намагався не відставати, але почав трохи захекуватися.

— Звісно ж, — сказав він, а тоді, прочистивши горло, додав: — Я прийшов сюди кілька тижнів тому. До цього я працював у «Сандерсонс». У центрі. Ви знаєте цю компанію?

— Ні, — відрізала я.

Ми дійшли до мого столу, і я сіла. Він нахилився занадто близько. Від нього линули пахощі печива і трохи сигарет. Неприємно. Він пояснив, що робити, і я виконувала його інструкції, закарбовуючи їх у свою пам’ять. До того часу, поки він закінчив, я вичерпала своє зацікавлення технічними питаннями на день.

— Дякую за допомогу, Реймонде, — ввічливо сказала я.

Реймонд махнув рукою та незграбно випростався. Було складно уявити чоловіка з гіршою військовою виправкою.

— Нема за що, Елеанор. Ще побачимось!

«Дуже сумніваюся», — подумала я, відкриваючи електронну таблицю з рахунками, що мали заборгованість. Він пішов дивною пружною ходою, занадто сильно відштовхуючись п’ятами від підлоги. Я помітила, що багато непривабливих чоловіків ходять саме так. І я переконана, що кросівки не сприяють гарній ході.

Того вечора музикант був взутий у красиві шкіряні туфлі. Він був високим, елегантним і граційним. Було складно повірити в те, що музикант і Реймонд належали до одного виду. Я засовалася на стільці. Я відчувала пульсуючий біль унизу та свербіння. Можливо, мені потрібно одягнути трусики.

Я почала готуватися до завершення робочого дня вже о 16:30 і намагалася помітно плескати наприкінці виступу Боба, голосно вигукуючи: «Слухай! Це неперевершено! Браво!», щоб усі мене помітили. Я вийшла з офісу о 16:59 і пішла до торговельного центру настільки швидко, наскільки мені дозволяла моя оновлена безволоса шкіра. Я дійшла до пункту призначення за п’ятнадцять хвилин, дякувати Господу! Птаха в руці — ось про що я думала, враховуючи важливість завдання, тому я просто рушила прямісінько в першу-ліпшу крамницю, яка трапилася на моєму шляху, і піднялася до відділу електронного обладнання.

2

Приречена на смерть вітає тебе (лат.). Частина традиційного привітання гладіаторів до цезаря перед виходом на арену.