Звичайно, я знайома з поняттями «вакханалія» та «діонісійські веселощі», але це вкрай дивно, що жінки хочуть проводити вечір разом, пити й купувати подібні речі. Дивніше тільки те, що все це відбувається як «розвага». Сексуальне єднання між коханцями має бути священною, приватною справою, а не темою для обговорення з незнайомими людьми в перервах між показом їстівної білизни. Коли ми з музикантом проведемо свою першу ніч разом, єднання наших тіл відображатиме єднання наших думок, наших душ. Його інакшість, спалах темного волосся в його пахвах, його ключиці. Запах крові у згині його ліктя. Тепла м’якість губ, коли він пригортатиме мене до себе і…

— Елеанор? Ти тут? Я щойно казав… нам потрібно йти, щоб встигнути на автобус, якщо ти їдеш зі мною до мами.

Я витягнула себе в непривітну реальність до приземкуватої постаті Реймонда, одягненого в неохайну толстовку з капюшоном та брудні кросівки. Можливо, мати Реймонда виявиться розумною й чарівною компанією. Я сумнівалася в цьому, з огляду на її потомство, але ніколи не знаєш напевне.

— Гаразд, Реймонде. Я складу тобі компанію і поїду з тобою в гості до твоєї мами, — сказала я.

10

У Реймонда, звісно, не було машини. Мені здавалося, йому вже за тридцять, але було в ньому щось таке дитяче, ще не до кінця сформоване. Частково це враження складалося через те, як він одягається. Я ще жодного разу не бачила на ньому нормального шкіряного взуття, він завжди носить кросівки, і, мені здається, у нього багато пар різних кольорів і стилів. А ще я помітила, що люди, які постійно носять спортивне взуття, ніколи не займаються легкою атлетикою.

Для мене спорт — це таємниця. У початковій школі день спорту був єдиним днем у році, коли менш академічно обдаровані учні могли відчути тріумф та отримати приз, скачучи наввипередки в мішках чи бігаючи від точки А до точки Б швидше за однокласників. А з якою гордістю наступного дня вони чіпляли ті переможні нашивки до своїх жакетів! Ніби срібло за перегони з яйцем у ложці було своєрідною компенсацією за нездатність зрозуміти, як використовувати знак апострофа.

У середній школі заняття з фізкультури були просто незрозумілими. Ми мали вдягати особливий одяг, а потім намотувати кола на шкільному стадіоні, час від часу передаючи одне одному металевий патичок, — грати в естафету. Якщо ми не бігали, то стрибали в довжину в пісок або через жердину. І ми мали робити це особливим чином, не можна було просто бігати та стрибати, спершу треба було виконати дивні підстрибування. Я завжди запитувала, навіщо все це, але ніхто з учителів фізкультури (більшість з яких, наскільки я розуміла, намагалися повідомити лише твій час) не могли дати мені відповіді. Ці заняття здавалися дивними, щоб нав’язувати їх молодим людям, які не були в них зацікавлені. Упевнена, що ці вправи спрямовані на те, щоб викликати в більшості з нас відразу до фізичних навантажень на решту життя. На щастя, у мене від природи гнучкі та елегантні ноги, а ще мені подобається ходити, тому мені легко підтримувати належний фізичний стан. У матусі була особлива ненависть до надмірної ваги («Жадібна, лінива тварина», — сичала вона, якщо хтось огрядний проходив повз нас на вулиці), і я певною мірою поділяла цю думку.

Реймонд не був огрядним, але мав помітний животик. Я не могла роздивитися жодного його м’яза та підозрюю, що він навряд чи колись використовував м’язи передпліччя в тренуваннях. Його одяг: потерті джинси, безформні футболки з дитячими написами й малюнками — не міг приховати поганеньку фізичну форму. Він одягався як хлопчик, а не як чоловік. Його обличчя також було неохайним, і він нечасто голився — це не можна було назвати бородою, скоріше ділянки щетини, які аж ніяк не додавали йому краси. Його біляве волосся, тоненьке і брудне, було коротко підстрижене й мінімально доглянуте — щонайбільше, мабуть, він протирав його рушником після душу. Він складав враження чоловіка, який хоч і не був безхатьком, але минулої ночі спав у дешевому мотелі чи в якогось незнайомця на підлозі.

— Наш автобус, Елеанор, — сказав Реймонд, грубо мене підштовхуючи.

Я підготувала свій проїзний, але в Реймонда, найімовірніше, такого не було. Вочевидь, він волів переплатити, аніж витратити час на планування. Як виявилося, проїзного таки не було, він не мав навіть грошей, тому я позичила йому фунт. І завтра на роботі я його неодмінно поверну.

Поїздка до будинку його мами забрала двадцять хвилин, тим часом я пояснювала йому переваги проїзного квитка, розповіла, де можна його придбати та скільки потрібно поїздок, щоб перекрити витрати чи, краще сказати, їздити безкоштовно. Утім, ця інформація його не зацікавила, він навіть не подякував мені, коли я закінчила. Він нікудишній співрозмовник.

Ми проминули невеликий комплекс квадратних білих будинків, я помітила чотири різні дизайни, які розміщувалися за певною схемою. На в’їзді біля кожного будинку виднілися машини й докази наявності дітей — невеличкі велосипеди з додатковими колесами та кільця для баскетболу, почеплені до воріт гаражів, — але на вулицях було безлюдно й тихо. Усі вулиці були названі на честь поетів — провулок Вордсворта, тупик Шеллі, підйом Кітса — безперечно, дібрані відділом маркетингу будівельної компанії. Усі ці поети були людьми, які хотіли б, щоб їхні будинки були помітними, поетами, які писали про поховальні урни і квіти та блукаючі хмари. Спираючись на досвід, я б оселилася в провулку Данте або на вулиці По.

Мені були знайомі подібні місця, адже в прийомних сім’ях я жила в кількох практично ідентичних будинках на практично ідентичних вулицях. Тут зазвичай не буває пенсіонерів, друзів, які живуть в одному будинку, а ще ніхто не жив сам, крім розлучених звісно. Найновіші автомобілі вишикувалися біля під’їздів до будинків, в ідеалі по два на будинок. Сім’ї приїжджали та їхали, і все це місце здавалося тимчасовим, як-от театральні декорації, які можна швидко згорнути і в будь-який час перемістити. Я здригнулася, відганяючи непрохані спогади.

Мати Реймонда жила в охайному помешканні за рядом нових будинків, в одному з викладених галькою котеджів. Це було соціальне житло; тут вулиці були названі на честь невідомих місцевих політиків. Ті, хто придбав свої будинки, поставили двері з полівінілхлориду з подвійним склінням або облаштували невеликі тераси. Сімейна садиба Реймонда залишилася без змін.

Реймонд не пішов у вхідні двері, а вирішив обійти будинок. На задньому дворі був сарай з мереживними фіранками на вікнах, а на клаптику зеленої галявини на стовпчиках була напнута білизняна мотузка. Випрана білизна з військовою точністю висіла на мотузці, ряд простих білих простирадл і рушників, за ними ряд супереластичної нижньої білизни. Іще були грядки з овочами, де росли розкішні ревінь, морква, цибуля та капуста. Я оцінила симетрію і точність, з якою вони були висаджені.

Реймонд, не стукаючи, відчинив задні двері, крикнув «Привіт!» і увійшов у невелику кухню. Зсередини линули приємні пахощі супу — солоного й теплого, мабуть, з великої каструлі, яка стояла на плиті. Підлога і всі поверхні були бездоганно чистими та охайними, і я була впевнена, що, якщо відчиню шухлядку чи дверцята шафи, усе всередині буде досконало та охайно складене. Декор був простим і функціональним, з поодинокими сплесками кітчу — на стіні висів великий календар з бляклим фото двох кошенят у кошику, а ще полотняний мішок для зберігання поліетиленових пакетів, що нагадував старомодну ляльку, висів на дверній ручці. У мийці стояли одна чашка, склянка й тарілка.

Ми проминули крихітний коридор, і я пішла за Реймондом у вітальню, знову ж таки, бездоганно чисту, з натертими поліроллю меблями. На підвіконні стояла ваза з хризантемами, а кілька обрамлених знімків і прикрас захищало затемнене скло на дверцятах застарілого буфета, ніби то були реліквії. У кріслі сиділа літня жінка, яка нахилилася вперед, щоб дотягнутися до пульта та вимкнути звук величезного телевізора. Це був час передачі, у якій люди оцінюють старі речі, а тоді, якщо виявиться, що вони чогось варті, вдають, що вони дуже хочуть їх продати. На дивані лежали троє котів, двійко дивилися на нас, а третій напіврозплющив око, а потім знову заснув, не вважаючи нас гідними своєї уваги.