Ми почули сирени, і Реймонд подав мені куртку. До нас під’їхала «швидка», і двоє чоловіків вийшли з неї. Вони розмовляли, і я здивувалася з того, наскільки пролетарською здавалася їхня розмова. Я думала, вони більше нагадуватимуть лікарів.

— Гаразд, — сказав старший з них, — що в нас тут? Старий впав, так?

Реймонд почав вводити його в курс справи, а я тим часом спостерігала за іншим. Він нахилився над старим, вимірюючи його пульс, а тоді почав світити маленьким ліхтариком в очі і злегка постукувати тіло, щоб викликати реакцію. Після цього він повернувся до свого колеги.

— Потрібно їхати, — повідомив він.

Вони розклали ноші і швидко, але водночас обережно поклали чоловіка на них і закріпили ременями. Молодший парамедик укрив чоловіка червоною ковдрою.

— Його светр такого ж кольору, — сказала я, але вони не звернули на мене жодної уваги.

— Ви їдете з ним? — запитав старший медик. — Майте на увазі, місце позаду є лише для однієї людини.

Ми з Реймондом перезирнулися. Я поглянула на годинник. За півгодини мала відбутися зустріч в оселі Оліфант.

— Я поїду, Елеанор, — сказав Реймонд. — Ти ж не хочеш пропустити прийом у лікаря.

Я кивнула, і Реймонд заліз у машину «швидкої» за парамедиками, які під’єднували крапельниці та монітори. Я взяла сумки з покупками і підняла їх досить високо, щоб передати Реймонду.

— Слухайте, — трохи роздратовано мовив парамедик, — це не вантажівка супермаркету, ми не доставляємо покупки.

Реймонд розмовляв по телефону, очевидно, зі своєю мамою, повідомляючи, що він спізниться, а тоді швидко поклав слухавку.

— Елеанор, — попросив він, — зателефонуй мені трохи пізніше і, будь ласка, привези його речі в лікарню.

Я обмірковувала його слова, киваючи та спостерігаючи, як він запхав руку в кишеню та дістав кулькову ручку, а тоді вхопив мою руку. Мені від шоку перехопило подих, і я сховала її за спину.

— Я хочу записати тобі номер свого телефону, — терпляче промовив він.

Я дістала невеликий записник із сумочки і передала йому, а він повернув його з номером, записаним синім чорнилом. Його ім’я було годі розібрати, а цифри були кострубаті, ніби їх писала дитина.

— Зачекай годину-дві, — сказав він. — Ти якраз встигнеш дати лад своїм мозолям.

6

Я ледь встигла переступити поріг квартири і скинути верхній одяг, як пролунав дзвінок у двері, на десять хвилин раніше, ніж я очікувала. Напевно, намагаються мене впіймати. Коли я відчинила двері, поволі, не знімаючи ланцюга, то побачила в шпарину зовсім не ту людину, на яку я сьогодні чекала. І ця жінка, ким би вона не була, не посміхалася.

— Елеанор Оліфант? Джун Муллен, соціальна служба, — назвалася вона й увійшла б, якби не ланцюжок.

— Я очікувала побачити Хезер, — сказала я, роззираючись на всі боки.

— Боюся, Хезер пішла в тривалу відпустку, і ми гадки не маємо, коли вона повернеться. Я займаюся її справами.

Я попросила її показати посвідчення — не можна бути занадто обережною. Зітхнувши, вона почала шукати його в сумочці. Висока, охайна, вона була вдягнена в чорний брючний костюм і білу сорочку. Коли вона нахилила голову, я помітила білу смужку шкіри в проділі її блискучої чорнявої зачіски боб. Зрештою вона випросталася і дістала перепустку з величезним логотипом ради і крихітним фото. Я ретельно її вивчила, поглянувши спершу на фото, а потім на її обличчя, і так кілька разів. Це був не найкрасивіший знімок, але я її в цьому не звинувачувала. Я також не надто фотогенічна. У реальному житті вона була десь мого віку, з гладенькою шкірою без зморщок та яскраво-червоною помадою на губах.

— Ви не схожі на соціального працівника, — промовила я.

Вона поглянула на мене, але нічого не сказала. Тільки не це знову! На кожному кроці впродовж життя мені з тривожною частотою зустрічаються люди з нерозвиненими соціальними навичками. Чому мізантропів так приваблює робота, де повсякчас треба спілкуватися з людьми? Це справжній парадокс. Я вирішила повернутися до цього питання пізніше, а поки зняла ланцюжок з дверей і запросила її всередину. Я провела її у вітальню, слухаючи, як цокотять її високі підбори. Вона запитала, чи можна їй швидко оглянути квартиру, і я, звісно ж, чекала цього. Хезер також це робила, гадаю, це частина їхньої роботи — перевіряти, щоб упевнитися, що я не зберігаю власну сечу в пляшках з-під вина та не краду сорок і не зашиваю їх у наволочки. Коли ми перейшли в кухню, вона стримано похвалила мене за інтер’єр.

Я спробувала побачити свою оселю очима відвідувача. Я знаю, що мені дуже пощастило, що я маю змогу тут жити, тому що сьогодні соціального житла в цьому районі практично немає. Можливо, за інших обставин я б не змогла дозволити собі таке місце і вже точно не на мізерну зарплатню від Боба. Соціальна служба допомогла мені сюди переїхати після того, як влітку я мала залишити свій останній притулок, якраз перед початком навчання в університеті. Мені щойно виповнилося сімнадцять. На той час соціально незахищеній молодій людині, яка виросла під опікою соціальних служб, виділяли муніципальну квартиру неподалік від місця навчання, і це не було надто великою проблемою. Лише уявіть.

Пригадую, що на оздоблення квартири мені знадобився якийсь час, і влітку після завершення навчання я нарешті змогла пофарбувати стіни. Я купила емульсійну фарбу і щітки після того, як отримала готівку за чеком, який одержала на пошті від університету, разом із дипломом. Виявилося, я виграла невеликий грант, заснований на честь якогось давно померлого класика, за найкращі фінали п’єс за мотивами «Георгіків» Вергілія. Звісно, я навчалася заочно, адже мені здавалося безглуздим грати на сцені без глядачів і аплодисментів. Відтоді інтер’єр у квартирі не змінювався.

Намагаючись бути об’єктивною, можу сказати, що інтер’єр був зношеним. Матуся завжди казала, що одержимість затишком є нудотно-міщанською, і навіть гірше, адже сіра маса захоплюється хендмейдом. Мені страшно думати про ідеї, які я могла перейняти у своєї матусі.

Меблі мені дала благодійна організація, яка допомагала соціально незахищеній молоді і колишнім злочинцям, коли вони вселялися в нове житло. Ті речі не пасували одна одній, але я була безмежно вдячна за них тоді й продовжую бути вдячною зараз.

Усе справно працювало й було доволі практичним, тому я навіть не думала про заміну. Я не часто прибирала у своєму помешканні, тому, мені здається, інші могли думати, що воно дещо занедбане. Утім, мене все влаштовувало. Зрештою, я була єдиною людиною, яка тут їла, милася, засинала й прокидалася.

Ця Джун Муллен стала першим відвідувачем з листопада минулого року. Візити соціальних працівників відбувалися зазвичай раз на півроку. Цього календарного року вона — перша. Людина, яка знімає покази лічильника, ще не приходила, хоча, мушу зізнатися, мені більше до вподоби, коли вони залишають картку і я можу зателефонувати та продиктувати їм цифри. Мені до вподоби кол-центри, завжди цікаво слухати різні акценти й трохи дізнатися про співрозмовника. А найкраще починається тоді, коли вони запитують: «Чим я можу ще вам допомогти, Елеанор?», і я тоді можу відповісти: «Ні, дякую, ви цілком розв’язали мою проблему». А ще мені завжди приємно чути, як інші називають мене на ім’я.

Окрім соціальної служби та працівників комунальних підприємств, до мене іноді навідуються віряни, щоб поцікавитись, чи не хотіла б я впустити Ісуса у своє життя. Я з’ясувала, що їм зазвичай не подобається обговорювати концепцію прозелітизму, і мене це дуже розчаровує. Минулого року до мене завітав чоловік, який розносив каталоги одного великого магазину, що виявився справді цікавим. Я досі шкодую, що не придбала пастку для павуків, яка насправді була доволі чудовим винаходом.

Коли ми повернулися до вітальні, Джун Муллен відмовилася від чашки чаю. Ми сіли на диван, і вона дістала зі свого портфеля теку з моєю справою, доволі пухку та міцно обгорнуту еластичною стрічкою. У верхньому правому кутку невідома рука написала маркером: «ОЛІФАНТ, ЕЛЕАНОР» і дату мого народження — липень 1987 року. Потерта й обшарпана тека з буйволячої шкіри скидалася на артефакт.