Дарка

Він вночі прилетить на шаленім коні,

І в вікно він постука залізним мечем.

Ти останнюю казку докажеш мені -

І заллєшся плачем.

Стане ясно тобі.

Не спитаєш, як звуть,

Чом вночі прилітав і з якої землі?

Лиш засвітиш свічки – і освітиш нам путь,

Поки зникнем у млі.

Яків Савченко. Він вночі прилетить на шаленім коні

– Куди йдеш, Дарко?

– Молоко тітці Оксані несу.

– До якої син, отой Сашко, недавно вернувся?

– Еге ж…

На вузенькій кладці через річку ніяк не розминутися – Василь став і не пускає Дарку (а на інший бік Княжої інакше й не втрапиш – іти аж до греблі довго, та й незручно). Це ж слоїк із молоком мати загадали занести до Безкоровайних, що живуть на іншому кутку, аж за ставком. А цей… П’яний, чи що? Який це його чорт ухопив? Перегородив місточок і страхає її цим партизанським обрізом…

– Дарко! Стій! Пах-пах! Руки вгору!

А вона й стоїть, і дивиться так зачудовано в це наведене на неї чорне дуло. Стоїть, але рук так і не підняла. Не підтримала гри чи слоїка нема де подіти? Не злякалася? Думає, жартує? Чи просто собі думає щось своє, з ним жодним чином не пов’язане (цікаво б то знати, що саме)?

– По дорозі жук, жук! По дорозі чорний! Подивися, дівчинонько, який я моторний!

Дарка дивиться на воду (чого їй дивитися на цього п’яненького й дурненького Василя), швидка течія якої утворює окреслені кола довкруж стовпів, вбитих у дно під цим саморобним містком. Тут вони з Єфремом іще малими стояли годинами, вдивляючись у примітивні поплавці змайстрованих ними ж самими вудок. А потім раділи дрібним (із долоньку) карасикам, яких Єфрем спритно зачіплював за зябра на вербову тонку лозинку.

– Хіба ж я не моторний, Дарко? Нащо тобі той Сашко? Давай мені слоїка.

– Ти п’яний, Василю…

– Ой, не п’яний, а рум’яний!

– Та мені їднаково! Пусти, кажу.

Із трьох братів Безкоровайних лише Сашко повернувся. Цікаво, яким то він став? Чи змінився?

Йому, старшому на рік од Єфрема, дали направлення десь вчитися й звідти вже забрали на фронт. (А її братові не дали – куркульський син, нехай іде до трактора! Чи ж таким соціалістична Батьківщина має освіту давати?) А цей Василь Невмиваний (От уже хтось припечатав прізвищем! Видно, зроду-віку вже такі вони всі, ці Невмивані) волочиться вічно – аби лише день до вечора… Ледачий? Ледачий…

– Дарко! Давай, руки піднімай!

– Вступися з дороги, Василю! Треба йти.

– Це ж така гра, Дарко! Я тебе беру в полон!

Війна скінчилася. Скоро вже і Єфрем із Німеччини повернеться. Мати щодня зранку думають, що ось-ось. Так уже стараються, щоб і в хаті й коло хати – скрізь порядок. І щоб щось смачненьке – хоч і борщ із кропиви, аби ж свіженький, сметаною присмачений, так, як він, Єфрем, любить. А вже й вишні в їхньому обійсті відцвіли й зав’язалися, уже й червоніти стали, а його все нема й нема. Не їде. А мати зітхають і все за ворота ходять, аж на ріг вулиці…

– Який я моторний і у кого вдався! Хіба ж даси купу грошей, щоб поженихався!

Війна скінчилася, а похоронки все йдуть… То та, то інша отримує фатальний трикутник. А всі, хто живі лишилися, то вже повернулися чи принаймні знайшлися. А Єфрем? Повернеться? Повернеться! Має повернутися. Не покине їх самих. Він не такий.

– Дарко! А чого ти носа вернеш? Я ж до тебе женихаюся.

– Тю на тебе! Чи ти не чуєш, чоловіче добрий! Маю йти!

– То хоч усміхнися до мене! Бо й не дивишся… і бровою не ведеш…

– Василю! Пусти! Просю тебе! Що ж мені, аж до греблі вертатися?

Із крайньої до берега хати вже вийшла цікава до всіх сільських новин тітка Павлина. Дурне базікання Василя, його п’яненький спів і вигуки відбиваються далекою луною від берегів, перекочуються лугом.

– Гей! Тітко Павлино! Чого дивишся? Ану! Руки вгору! Пах-пах!

Павлина, налякана обрізом, зникає в хаті. Ранкова тиша, сторожка сільська тиша. Дарка відчуває, як і до неї підповзає перша тоненька гадюка страху (Чого б це? Адже Василь так собі… лише жартує… але, певно, краще їй уже на греблю вернутися). Цей страх раптовий, якийсь дурний переполох. Вона собі краще обійде, хай цей дурноверхий п’яничка стовбичить собі стовпчиком! Нема коли їй з ним теревені розводити.

– Стій! Куди? Куди пішла? Стій! Стріляти буду! Стій! Кому кажу? Стріляю!

Пах! Чи ж насправді? Чи знову лише переляк? А вона й болю не відчула. Спершу не відчула. Хотіла обернутися – не вийшло, почала завалюватися на бік (Від чого? Чи, власне, нащо?) і лише потім завважила, як на грудях, справа, розповзається багряною плямою кров поміж вишитих червоних руж.

«По дорозі галка, по дорозі чорна… Подивися, козаченьку, яка я моторна».

Моторна… «Ох же ж і моторна дівка з нашої Дарки», – це мама пошепки (вона думає, що Дарка спить і нічого не чує). Мати сідає край столу й ніби звертається до когось (це ж вона батькові каже, так і не змирилася з його смертю – усе до нього, як до живого). «Я собі думаю, Іване, то ж добре, що обоє вони – і Дарка, і Єфрем – у тебе вдалися. Обоє високі, гарні, чорняві, кучеряві, як ти. Хороші в нас діти, Іване. Не ледачі, не сварливі, а роботящі й лагідні».

– Убив! Людоньки! Убив! Ой убив, клятезний! Що ж ти наробив, гаспиде? Убив Дарку Маріїну!

Вуха ніби позакладало чимсь, і крізь темінь, що не знати звідки й насувається (З чого б це? День лише почався! На небі ж ні хмаринки не було), ще видно місток, на якому Василь кидає свій обріз у воду і, похитуючись, біжить по ньому на інший бік. А ось тітка Павлина, обличчя якої виникло нізвідки (просто з’явилося раптом чітко окресленим малюнком на тлі розмитого довкілля, що блякне й розпливається, як шибка під дощовими краплями). Вона нахиляється над Даркою й тихо голосить. У її розширених очах жах упереміш із цікавістю (Жива? Нежива?).

– Ти жива, Дарочко? Зараз! Я гукну людей на підмогу! Ти лише не вмирай! Чуєш, доцю? Лише не вмирай! Я скоро.

А вона і не вмирає. Вона просто випручалася з тіла, як із поношеної старої одежі, а тепер стоїть і дивиться на себе саму. Бліда, аж біла (ніби те молоко, що виллялося з перевернутого слоїка і крапелька якого ще не всоталася в чорний береговий ґрунт), і ця блідість підкреслює вишукано виломлені чорні брови, темно-сірі очі (їхні зіниці так розверзлися, що вже й самі очі ніби чорні), чорну довгу косу, що лискучою змією тікає кудись в береги, тонкий, загострений ніс.

– Люди! Що це? Хто ж це?

Мати її, Марія, у гурті сусідів, які перекладають Дарку на цупке рядно, мов безтямна, кидається, хапає дочку то за руки, то за ноги. Від цього боляче! І хочеться сказати, щоб не робила так! І не можеш сказати! Уже не можеш.

– Людоньки! Вона ж іще жива! Та подивіться ж! Вона ж іще ди-и-ихає!

Марія падає навколішки й не дає нести доньку. Двоє жінок не можуть її підвести й висмикнути їй із рук шматок імпровізованого ложа, на яке поклали Дарку.

– Ой людоньки! Куди ж ви її несете? Тільки ж не закопуйте! Їй лише дев’ятнадцять виповнилося весною! Ой люди… Скажіть, що вона ще жива!

Мати заглядає в обличчя дядькам, які несуть Дарку, впивається в них очима, вимагаючи ствердного «та – жива – ж – таки» на своє всоте викричане запитання. Вона випручалася від сусідок і схопилася за рядно. Помагає? Помагає. Опанувала себе. Опанувала чи хоче лише прискорити цю страшну й безглузду подію?

«Яка я моторна, гнучка, чорнобрива! Як побачиш, аж заплачеш, що я вередлива».

Пісня в’ється навколо Дарки, пурхає між ластівками, що піднімаються все вище й вище – аж до сонця, відбивається від берегів. Дарка всміхається. Їй легко й радісно. Вона сама легка й прозора, ніби тінь. Вона б полинула за цими птахами небесними, але щось не дає. Щось (хтось?) тримає її. Це мама. Це вона. Учепилася в її руку й не пускає.

Шлях (повернення)

За непроглядною заслоною

Живуть такі, як я, -

А тут чужою, незнайомою

Сумує день і ніч

Сумна душа моя…

Дмитро Загул. За непроглядною заслоною